Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

Half-а-hero in a hard-hearted game.

Blue Oyster Cult, "The Marshall Plan"[2]

Від вереску Робін затрусилися вікна. Вона позадкувала від столу, не зводячи очей з предмета, що безсоромно визирав з коробки. Нога була гладенька, тонка, бліда, і Робін злегка торкнулася її пальцями, коли розкривала пакунок, відчула прохолодно-гумову текстуру шкіри.

Вона тільки зуміла притишити крик, затуливши вуста обома руками, коли скляні двері розчахнулися. Це був Страйк — насуплений, височезний, у розстебнутій сорочці, з-під якої виднілися темні й волохаті, мов у горили, груди.

— Що тут за...

Страйк простежив за нажаханим поглядом Робін і побачив ногу. Робін відчула, як її грубо хапають за плече, а тоді Страйк витягнув її на сходи.

— Як її доставили?

— Кур’єром,— відповіла Робін, дозволяючи вести себе нагору.— На мотоциклі.

— Зажди тут. Я дзвоню в поліцію.

Коли Страйк зачинив її у своїй квартирі, Робін завмерла. Серце шалено калатало, поки вона дослухалася до його кроків — Страйк повертався в офіс. До горла підступив ядучий клубок. Нога. Робін щойно подарували ногу. Вона щойно спокійно занесла до офісу ногу — жіночу ногу в коробці. Чия це нога? І де все інше?

Вона дошкутильгала до найближчого стільця — дешевого, з м’якого пластику й металу — і сіла, досі притискаючи пальці до нечутливих губ. Згадала, що пакунок було виписано на її ім’я.

Страйк у цей час стояв біля офісного вікна, яке виходило на вулицю, і виглядав на Денмарк-стріт того кур’єра, тримаючи біля вуха мобільний. Коли вийшов до приймальні, щоб оглянути розкритий пакунок на столі, то вже розмовляв з поліцією.

— Нога? — повторив детектив Ерик Вордл на тому кінці лінії.— Серйозно, нога?

— І мені навіть за розміром не підходить,— відповів Страйк, хоча у присутності Робін так не жартував би. Підіткнута холоша штанів оголювала металевий штир, що був йому за праву гомілку. Страйк якраз одягався, коли почув крик Робін.

Щойно сказавши це, Страйк зрозумів, що нога права, точно як його втрачена кінцівка, і що її відрізано якраз під коліном — саме там, де ампутували його власну ногу. Притискаючи мобільний до вуха, Страйк уважніше придивився до ноги. Його ніздрі заповнив неприємний запах — ніби щойно розмороженої курки. Шкіра — біла: гладенька, бліда, неушкоджена, тільки на не дуже добре поголеній литці зеленуватий старий синець. Лінія зрізу чиста: мабуть, рубали сокирою чи великим різницьким сікачем.

— Кажеш, жіноча?

— Схоже, що так...

Страйк помітив ще дещо. На литці під лінією зрізу був шрам: старий, не пов’язаний з раною, що відняла ногу від тіла.

Як часто в часи дитинства в Корнволлі, коли Страйк стояв спиною до хвиль, його захоплював зненацька підступний океан? Люди, які не знають океан, забувають, який він потужний і брутальний. Коли хвилі вдаряють у них із силою холодного металу, люди лякаються. Протягом усієї кар’єри Страйк мав справу зі страхом, працював з ним, давав йому раду, але від погляду на той старий шрам його на мить охопив переляк, тим сильніший, що неочікуваний.

— Ти ще там? — спитав Вордл у телефоні.

— Що?

Двічі зламаний ніс Страйка опинився за якийсь дюйм від місця, де ногу жінки відділили від тіла. Він згадав шрам на нозі дитини, якої не зміг забути... скільки часу минуло з їхньої останньої зустрічі? Скільки років їй тепер має бути?

— Ти спершу подзвонив мені, бо...— нагадав Вордл.

— Так,— відповів Страйк, змушуючи себе зібратися на думці.— Я за те, щоб цим займався ти, але якщо не можеш...

— Виїжджаю,— мовив Вордл.— Скоро буду. Нікуди не йди.

Страйк вимкнув телефон і відклав його, все дивлячись на ногу. Тепер він побачив, що під нею лежить друкована записка. Навчений у британській армії процедурам розслідування, Страйк стримав потужне бажання витягнути аркуш і прочитати: не можна псувати докази. Натомість Страйк присів і роздивився адресу на верхній частині пакунку, що звисала зі столу.

Пакунок надіслали Робін, що йому абсолютно не сподобалося. Її ім’я і прізвище були написані без помилок — власне, надруковані на білій наліпці з адресою їхнього офісу. Наліпка перекривала іншу. Напружуючи зір і не торкаючись коробки, Страйк роздивився, що відправник спершу адресував пакунок «Кемерону Страйку», а тоді наклеїв наліпку з іменем «Робін Еллакотт». Чого передумав?

— Чорт,— тихо лайнувся Страйк.

Не без зусиль підвівшись, він узяв з гачка сумку Робін, замкнув скляні двері й пішов нагору.

— Поліція вже їде,— повідомив він, кладучи сумочку перед нею.— Хочеш чаю?

Робін кивнула.

— Додати в чай бренді?

— У тебе немає бренді,— озвалася вона. Голос був трохи хрипкий.

— А ти шукала?

— Звісно, ні! — відповіла Робін, і Страйк усміхнувся, почувши, як її обурила думка, ніби вона могла нишпорити по його шафах.— Ти просто... Ти не така людина, яка тримає вдома бренді про всяк випадок.

— А пиво будеш?

Вона похитала головою, не маючи сили всміхнутися.

Щойно чай був готовий, Страйк сів навпроти неї з власним горнятком. Він здавався саме тим, ким і був: кремезним колишнім боксером, який забагато курив і забагато вживав швидкої їжі. Страйк мав важке чоло і плаский асиметричний ніс, а коли не всміхався, ввижався похмурим і ворожим. Його густе й темне кучеряве волосся, досі вологе після душу, нагадало Робін про Жака Бурґера і Сару Шедлок. Сварка сталася ніби в іншому житті. Робін хіба на мить згадала про Метью, відколи піднялася нагору. Страшно було розповідати йому про те, що сталося. Метью розсердиться. Він проти її роботи у Страйка.

— Ти роздивився... її? — спитала Робін, узявши горнятко з гарячим чаєм і відставивши його; навіть не пригубила.

— Так,— відповів Страйк.

Вона не знала, що ще спитати. Ідеться ж про відрізану ногу. Ситуація була настільки жахлива, настільки гротескна, що будь-яке питання, що спадало на думку, здавалося абсурдним і грубим. «Ти її впізнав?» «Навіщо її надіслали?» І найнагальніше питання: «Чому мені?»

— Поліція питатиме про кур’єра,— мовив Страйк.

— Знаю,— відповіла Робін.— Я тут намагаюся пригадати все, що роздивилася.

Внизу подзвонили у двері.

— О, це Вордл.

— Вордл? — наполохалася Робін.

— Це найбільш дружній поліціянт з відомих мені,— нагадав Страйк.— Сиди тут, я його зараз приведу.

За минулий рік Страйк устиг зіпсувати собі репутацію в лондонській поліції, хоча в тому була не лише його провина. Преса надміру хвалила два його найбільші детективні тріумфи, і це природнім чином кинуло