Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

«Особняку» воно скидається вже на виступ Мінка проти знеособлених, ворожих бідній людині сил, це вже наче виступ на захист її прав, і серед них найголовнішого — права на життя.

Адже недаремно саме Мінк і тільки Мінк здатний вбити Флема Сноупса. Звичайно, саме це вбивство (цей епізод і за темою, і за її вирішенням дуже нагадує оповідання Хемінгуея «Вбивці») здається досить неправдоподібним: фактично Флем добровільно дає себе вбити. Але тим ясніший символічний зміст, що його Фолкнер вкладає в цю сцену. Капіталізм, бездушний і нелюдський, має загинути під тиском всепереможної волі до життя, — підсиленої ще й одвічною ненавистю завжди голодних, нужденних злидарів до ситих і забезпечених багатіїв.

Таке вирішення проблеми багатих і бідних свідчить про певну еволюцію, характерну для творчості Фолкнера. Якщо в романах і оповіданнях 20—30-х років письменник якоюсь мірою ідеалізує минувшину, бачить людину та її взаємини із світом деколи абстраговано від її соціального становища, то в останній період творчості він приділяє багато уваги проблемам суспільним, в його книжках помітно посилюються мотиви соціальні, з'являються нові, не звичні для давнішого Фолкнера теми й акценти. Так, у трилогії про Сноупсів вперше з’являється образ комуністки, Лінди Коль-Сноупс. І сама Лінда, і її чоловік, що загинув у Іспанії, воюючи за Республіку, змальовані письменником з щирою повагою. В останній книзі трилогії Фолкнер гостро засуджує фашизм, в ній ясно чути не тільки біль за людину, але й тривогу за людство. Антивоєнна спрямованість пронизує один з останніх романів письменника, «Притчу» (1954) — твір дуже складний, насичений символікою.

Дивна і своєрідна історія про життя на Міссісіпі, про людей, далеких вдачею від хижацької моралі капіталізму, розповідається в повісті «Старий», що була написана Фолкнером як складова частина повісті «Дикі пальми» (1939). Але сюжетно вона цілком самостійна від власне «Диких пальм» — розповіді про всепоглинаючу любов. Повість «Старий» має власну художню цінність, і, вміщуючи її як окремий твір до «Вибраного» Фолкнера (1946), Малколм Каулі писав, що це «єдина історія про Міссісіпі, яка може бути поставлена поряд з «Гаклберрі Фінном» і не зблякне від порівняння».

Тема поступового розриву зв’язків людини з капіталістичним світом, з природними нормами життя, моралі — одна з головних у творчості Фолкнера. Найдокладніше її вирішено в збірці «Зійди, Мойсею» (1942). Для цієї збірки характерне її розгалуження на два аспекти: взаємини білих та негрів і знищення лісів. Фолкнер зближує їх, бо для нього ставлення до природи є показником моральної чистоти людини. Люди, що привласнюють і спустошують землю, самі накликають на себе кару. Людина, що винищує природні багатства, не знає і не може зазнати любові і щастя.

Серед рукописів Фолкнера, датованих 1954 роком, можна знайти ескізи, названі «Міссісіпі». Це історія краю, як вона постає з творів Фолкнера. Спочатку індіяни, що мешкали на землях Міссісіпі. Потім Компсони, де Спейни, Маккасліни, що купували ці землі або просто зганяли з них індіян і «зруйнували те мале, що ще залишалося». Вже тут ми зустрічаємось із хлопчиком Лусьєсом, з Недом та з іншими героями майбутньої книжки. Приблизно до цього ж часу належить і такий вислів Фолкнера: «Сьогодні жити в будь-якому місці земної кулі і бути проти рівності людей різних за расою чи кольором шкіри. — все одно, що жити на Алясці і бути проти снігу». Це ніби нотатки, що їх було реалізовано в останньому творі письменника, романі «Крадії», надрукованому в 1962 році, незадовго до смерті автора. Роман «Крадії» це звернення письменника до свого «коріння» — до тих часів, коли в долині Міссісіпі ще не було Сноупсів, коли люди, на його думку, жили справжнім життям у безпосередній близькості до природи, коли між білими й чорними ще не було непрохідної прірви, коли бездушний жорстокий закон ще не став всевладним хазяїном землі і людини. Тоді негр Нед міг ще говорити про те, що «десь закон кінчається і починаються просто люди».

Це твір з яскраво вираженою антирасистською гуманістичною спрямованістю. З любов’ю і повагою змальовує Фолкнер образи негрів — Неда і старого Посема. Вони найдобріші й найрозумніші з усіх героїв роману. Крім них, на його сторінках ми зустрічаємо й героїв, відомих нам з інших книг Фолкнера, — Буна Хогенбека і майора де Спейна, Маккаслінів і Стівенса, Ребу Ріверс і Гемптона.

Останній роман Фолкнера, як стверджують дослідники, твір великою мірою автобіографічний. Образ головного героя Лусьєса Пріста, який в 1961 році розповідає про те, що діялося п’ятдесят шість років тому, коли він був одинадцятирічним хлопчиком, близький письменникові, і його розповідь він насичує власними думками й спостереженнями.

Виходячи з характеру головного героя, побудовано і весь роман. Безпосередність, спостережливість дитини коригується сентенціями і досвідом мудрої розважливої людини літнього віку. Тому притаманна Фолкнерові темпераментність викладу, насиченість подіями сполучається з незвичною для письменницької манери митця простотою і лагідністю оповіді.

Фолкнер — письменник нелегкий для читання. Адже недарма навіть на своїй батьківщині він довгі роки вважався «письменником для критиків». Його творчість просякнуто символікою, його фрази складні й заплутані, його герої незвичайні. Але це не навмисні ускладнення, як у письменників-модерністів. Техніку письма продиктовано тут художницьким світоглядом автора, традиціями американської національної літератури. Єдність з природою, характерна для улюблених героїв Фолкнера, сильні пристрасті, якими вони керуються у своїх вчинках, — все це дуже нагадує образи, які вимальовуються перед нами з творів американських романтиків. Традиції американського романтизму Фолкнер, безперечно, продовжує своїм зверненням до символіки: його узагальнення, символи завжди виростають з конкретного, чіткого образу[1].

Що ж до структури фрази, то письменник пояснює її так: «Моя мрія — зібрати все в одній фразі — не тільки теперішнє, а й усе минуле, на якому тримається день сьогоднішній і яке оволодіває нашим сьогоденням мить за миттю». Ось це прагнення письменника — зібрати в одній фразі, в одному реченні минуле і сьогодення переростає межі технічного новаторства, стає проблемою творчого методу, проблемою ставлення до світу і людини. Створюється єдина лінія, що знаменує собою ніби безперервність людської генези. Як слушно відзначив один американський літератор, читаючи Фолкнера, «кожний відчуває себе втягнутим у довгу історію мук, страждань, важких душевних уболівань…» Будова фрази нерозривно пов’язана із складністю Фолкнерових героїв, сповнених минулим, яке обтяжує їм сприйняття теперішнього, із складністю, яка притаманна не тільки інтелігентові Квентіну Компсонові, а й тому ж таки Мінкові Сноупсу або Юлі Ворнер, дуже далеким від рефлективності.

Романтична статичність героїв, характерна навіть для найкращих романів Фолкнера, примушувала письменника шукати якісь свої джерела внутрішнього руху. Намагання охопити однією фразою минуле і теперішнє —