Анні Кос - Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос

Глава 2

Посмертя виявилося якимось дивним. Із зірочками на темному небі, фігурами в балахонах, підсвіченими нерівними відблисками смолоскипів, і кинджалом, що плавно летить прямо у моє серце.

Чого-чого, а такого я не очікувала зовсім. Думала, чи буде політ крізь темряву до світла, візит янгола і божий суд, хоча б просто тиша і забуття.

Від виду гостро відточеного леза стало так страшно, що я буквально зірвалася з місця. Закричала, сіпнулася і скотилася з якогось постаменту на мерзлу землю. Надзвичайно слухняне тіло явно хотіло жити більше, ніж одурманена важким робочим днем свідомість. Не розуміючи, що відбувається, я підскочила і кинулася навтьоки, проте піти далеко не встигла. Фігури в балахонах зловили мене вже через пару кроків, підняли, попри вереск та відчайдушні спроби відбитися, у повітря, грубо кинули назад на постамент. Знов блиснуло лезо кинджала.

— А-а-а! — тільки й встигла крикнути я.

Жахливими фігурами пробіг розряд струму. Найнатуральніший, як у кіно: з блискавками та іскрами. Невідомі закричали й відсахнулися в різні боки, а я з подивом подивилася на свої руки, охоплені блакитними спалахами. Цілком незнайомі руки: тонкі, худі, дитячі.

— За указом ради Архітекторів ви заарештовані! — гаркнуло з темряви. — Скласти зброю, зняти щити, припинити обряд!

Балахонники кинулися врозтіч, темряву розірвали вогняні сполохи. Хтось біг, хтось волав, щось вибухало і гуркотіло, а я сиділа на одному місці й спостерігала за хаосом, що відбувався навкруги, з відкритим ротом.

— Ти як, мала, ціла, чи що?

До мене підійшов старий у маскарадному костюмі: смокінг, жилет, біла сорочка, старовинний капелюх і патичок, який сипав червоними іскрами, в руці. Чоловік клацнув у повітрі пальцями, створюючи перед моїм обличчям білу вогняну кулю. Придивився, насупився, цокнув язиком, хитнув головою.

— Пам'ятаєш, як сюди потрапила? Знаєш, де перебуваєш? Як тебе звати?

Я ж зачаровано дивилася на кулю. Ламп, що висять просто у повітрі, не буває. Як не буває і бризкаючих червоними іскрами патичків. Ніхто вже років триста не носить щити, тим більше такі дивні, напівпрозорі та, схоже, невагомі, розмальовані ієрогліфами зі світла. Ніхто не одягається у смокінги та циліндри. Якщо це посмертя, то точно для божевільних.

— Гей, хлопці, у нас потерпіла. Шок та, можливо, переохолодження. Кличте цілителя! — гукнув кудись за спину дід і знову повернувся до мене. — Тримайся, мала. Якщо жива, значить, видерешся.

Він зняв із себе смокінг і накинув на мої плечі. Сором який, та я ж гола сиджу на мерзлому камені, навколо купа народу, а я тут тілесами відсвічую! Почуття, думки, логіка — це все поверталося повільно, ривками, неохоче. Я опустила очі та з подивом витріщилася на стрункі ноги, плаский живіт, ледь помітні груди. Боже мій, та я, схоже, дитина! Ну, підліток швидше, років дванадцять максимум.

Що тут відбувається?

Світ крутнувся, поплив каламутним туманом і почав завалюватись набік.

— Тролева дупа! — вилаявся сивий дядько, хапаючи мене за плече. — Тільки непритомності мені ще не вистачало! А хто свідчення даватиме?!

«Плювати, — похмуро подумала я, пірнаючи в рятівну темряву, — це вже ваші проблеми, а не мої!»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍