Анні Кос - Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос

— Куди? — Сонні мізки поверталися ліниво та неохоче.

— На роботу, звісно, до магазину. Підмінити. Чекаю.

Екран погас, не залишаючи мені вибору. Я впала обличчям у подушку і тихенько застогнала. Перший вихідний за три тижні й псу під хвіст. За вікном мляво займався сірий світанок, низькі хмари шкрябали животами дахи висоток. Відмінний початок свята! Хоча, якщо бути відвертою до кінця, зустрічати тридцятиріччя в орендованій кімнаті на околиці міста на самоті теж не дуже хотілося.

«Вставай, Грейс, — штовхнула я себе подумки. — Тобі не звикати. Головне — ворушитися». Попереду на мене чекала осіння вогкість, труський трамвай, чергова зміна в заштатному супермаркеті, замотані життям і побутом покупці, бурчання начальника. Проклятий день бабака…

Я зітхнула, твердо пообіцявши собі бути розумницею і мислити позитивно будь-що. Я молодець, я переможець, я зможу і все налагодиться. Голову вище, плечі ширші та посмішку, посмішку обов'язково!

— Грейс, ну що ж ти ревеш білугою? — втішала мене в обід Валька, напарниця по овочевому відділу. — Забилася на склад, як миша якась, соплі розвісили. Через день народження, чи що?

— У-у-у! — схлипнула я. — Валь, мені тридцять років. Чоловіка немає, сім'ї немає, дітей немає, освіти нормальної немає, навіть папуги немає! Натомість є з десяток зайвих кілограмів та нуль перспектив у житті.

— Тю, знайшла теж дивину, — пирхнула подруга і пригорнула мене за плечі. — Та в кожної другої баби те саме. І взагалі, до чого тобі чоловік і папуга? Годуй їх, прибирай за ними, суцільний клопіт. Ось на мене подивися: приходжу з роботи додому, а там друга зміна з прання, готування та господарства. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє сукню святкову одягала. А ти ось вільна, сама собі господиня, з технікою на «ти», будь-яке барахло можеш полагодити.

— Пішла голота на вигадки. Думаєш, це від гарного життя? Коли на допомогу чекати ні звідки, і кран сама поміняєш, і чайник відремонтуєш, і взуття приклеїш, та й взагалі, крутись, як хочеш.

— Зате нікому нічого не винна! А ще ім'я в тебе гарне, чарівне, хто тільки вигадав?

— Мама, — голосно схлипнула я, ловлячи своє криве відображення у глянцевих дверцятах холодильної установки, — на честь актриси, яка з князем побралася.

— Келлі, так? — кивнула Валька. — Ну ось які твої роки знайдеш і собі принца!

— Ага, ось зміну здам — і одразу.

— Ні, ну, може, через годину-дві, навіщо ж поспішати, — подруга тицьнула мене кулаком у плече. — Так що досить болото розводити, вставай. Несміяні зараз не в моді.

— А хто в моді? — сумно зітхнула я.

— Ці, як їх, супергероїні. Чудо-жінки. Які р-р-раз! І всі проблеми одним махом.

— І багато ти таких бачила, га?

— Ні-і, — похитала головою Валька. — Але щоб до завтра переоблік провести, нам точно суперсили знадобляться.

Вовтузилися ми до пізнього вечора. Списували зіпсоване, перераховували свіже, тягали туди-сюди коробки з продуктами, зводили накладні. До вечора страшенно втомилися, тому на постачальника фруктів, що приїхав перед закриттям, дивилися як на посланця з пекла. Чоловік поспішав і нервував, та й у нас настрій був нижчим за плінтус. Надворі хмурилося, різкий вітер гнав заднім двором опале листя й пил.

— Гроза, чи що? — Валька задумливо дивилася, як хитається старий клен біля входу. — Серед осені, та така сильна.

Різким поривом вітру сіпнуло двері сусідньої комірчини, де магазин зберігав порожню тару. Схоже, хтось із вантажників забув засунути засув.

— От зараза, — розлютилася я, розуміючи, що зараз нещасні дверцята просто рознесе на друзки об бетонну стіну. — Валь, піду закрию.

— Стій, куди? Там замок проіржавів, пошукаю, чим підперти.

Але я тільки відмахнулася і зробила крок під перші холодні краплі дощу. Неслухняний іржавий язичок засува ніяк не хотів входити в скобу, ривки вітру ставали все сильнішими, дощ нав'язливішим. Я подумки вилаялася і налягла на дверцята всією вагою.

Пролунав страшний тріск. У перший момент я злякалася, що зламала нещасні двері остаточно, а потім до мого втомленого мозку дійшло, що тріск йшов ззаду. Я ще встигла озирнутися, щоб побачити, як старий клен біля входу стрімко нахиляється в мій бік і обриває дроти, а потім просто перед очима сліпуче спалахнуло — і я провалилася у темряву, пронизану яскравими електричними сполохами.