Публій Овідій Назон - Метаморфози

«Метаморфози» стали, отже, на межі, що відділила більшу, світлу, частину життя — «п’ятдесят бездоганно прожитих років» — од похмурого, мовби помноженого стражданням, десятиліття, яке поет провів у вигнанні.

Нещодавно ж (2017 р.), вшановуючи 2000-ну річницю смерті Овідія, міська рада Рима скасувала указ Августа про довічне заслання великого поета.

Овідія не першого зацікавили легенди про перевтілення. Чимало спроб зібрати подібні, відомі ще Гомерові, перекази спостерігаємо в елліністичній поезії. Охочі похизуватися своєю вченістю, цей матеріал опрацьовували Каллімах (III ст. до н. е.), Нікандр із Колофона (II ст. до н. е.), Парфеній Нікейський (І ст. до н. е.). Були такі спроби й у римській літературі, наприклад, у невеликому епічному творі «Ціріс», який приписують молодому Вергілієві; до цієї теми зверталися Гельвій Цінна та сучасник Овідія поет Емілій Макр. А втім, мотив перевтілення притаманний не лише греко-римській давнині: він звучить у найдавніших фольклорних творах різних народів, у тому числі в українських баладних піснях. Це зрозуміло, адже ідея перевтілення, визрівши на ґрунті прадавніх анімістичних уявлень про природу, стала поетичним баченням світу; вона близька до найдавніших і найважливіших поетичних засобів, що створюються на основі схожості та уособлення — порівняння і метафори. В українській баладі, наприклад, чоловік стає каменем, бо покинув «жону і дрібних діток»; в Овідія на камінь перетворюється горда дівчина, що знехтувала коханням, призвівши до загибелі закоханого в неї юнака (XIV, 750), — в обох, отже, було кам'яне серце. Лікаон (І, 233) не тільки вовком завив серед поля, а й став ним, бо хижий і жорстокий був, як вовк, його відповідником у слов’ян може бути вовкулак — відлюдькувата, лиха людина, що, за народним повір’ям, обертається у вовка. Аскалаф перетворився на зловісного нічного пугача (V, 545), бо темний, лихий задум зринув у його душі. Між істотою, яка перевтілюється, і тим, у що вона перевтілюється, існує, отже, певний зв’язок, однакова тривка схильність до чогось. «Ось яка постійність душі!» — дивується, підмічаючи цей зв'язок, Овідій (XI, 293). Спостережливий художник, він дуже влучно описує також зовнішню схожість, наприклад, між Лікаоном і вовком:

Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:

Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,

Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.

(І, 237–239)

Чимало перевтілень пов'язано з магією. Одні заклинання несправедливо карають людину — так у «Лісовій пісні» Лесі Українки Килина заклинає Мавку у вербу; в «Метаморфозах» злостива Юнона змінює німфу Каллісто на ведмедицю. Інші — відновлюють справедливість, приносять людині полегшення. Так і в Шевченковій баладі нещаслива дівчина стає тополею, символом печалі; на античному ґрунті відповідний символ — кипарис: у нього з волі богів перевтілюється юнак, який теж переступив за межі своєї туги (X, 135).

З мотивами давніх народних казок перегукуються перевтілення, в яких здійснюються нереальні бажання: омолодитися, розбагатіти, злетіти птахом у повітря чи просто вихопитися із свого тіла. Звідси легенда про чарівницю Медею, що повертала молодість (VII, 289), про Мідаса, що самим своїм дотиком кожну річ перемінював у золото (XI, 100), про Нарциса, що став квіткою (III, 510), незліченні перекази про перевтілення людей у птахів (наприклад, в одній із українських пісень дочка летить до матері зозулею; птахою за своїм милим полинула дівчина і в Овідія — VIII, 150).

Легенди про перевтілення часто видаються й наївною спробою пояснити сповнений загадок світ. Чому так сумно кигиче над морем чайка? Чому з дерев скрапує, наче сльоза, золотавий бурштин? Чому ворон такий смолисто-чорний, чому так дивно забарвлене пір’я у павича і дятла? Чому такий сумовитий голос в очеретяної сопілки? Чому таку тугу чути в муканні корови? Допитливі елліни не переставали дивуватись, не залишали без відповіді жодне питання: їхня фантазія була невичерпною. Та якими б різноманітними не були легенди про перевтілення, всі вони передбачають уявне, містичне злиття людини з іншими істотами й речами, всюди стирається межа між світом органічної та неорганічної природи.

З прадавніми уявленнями про перевтілення перегукується теорія метемпсихозу — переселення душ, яку розвинув грецький філософ VI ст. до н. е. Піфагор. На відміну від мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена, що дошукувались єдиної матеріальної субстанції світу, Піфагор протиставив матеріальному тілу безсмертну, божественного походження, душу. За його уявленнями, вона може відроджуватися, переселяючись з одного тіла в інше, і навіть у тіла тварин (звідси й заборона вбивати тварин і споживати їхнє м'ясо). Про це ж, образно, — учень Піфагора Емпедокл: «Був я колись і юнаком, і дівчиною, і кущем, і птахом, і рибою в солоній воді». Теорія Піфагора цікавила багатьох у Римі часів Августа. Овідій — передусім поет, тож, звісно, не був, серед тих, хто послідовно визнавав теорію Піфагора. Ідея одвічних, безконечних перевтілень усіх істот і речей, віра в незнищимість духу — ось що захоплює в Піфагоровій науці автора «Метаморфоз».

Чому саме легенди про перевтілення обрав Овідій матеріалом для свого найзначнішого твору? Таке питання постає перед кожним, хто знайомиться з «Метаморфозами». Вважають, що тут не обійшлося без впливу елліністичної поезії. Одначе, уважніше приглянувшись до «Метаморфоз» у контексті всієї творчості поета, можемо помітити й глибші причини, що спонукали Овідія порушити цю тему. Не забуваймо, що першим захопленням поета був образ непогамовної в своїх пристрастях Медеї. До цієї постаті, вслід за Евріпідом, зверталися ті, кого приваблювали незвідані глибини людської душі, де так часто стикаються дві суперечливі сили: розум і серце. Овідієва «Медея» не збереглась, але й у «Метаморфозах» вирізняється ця демонічна жінка. «Розум одне мені радить, іншого — серце жада», — повторює поет її устами думку Евріпіда, якого Арістотель назвав «найтрагічнішим серед поетів». Овідій у своїй поемі про перевтілення продовжує тему любові, надає їй ширшого розмаху. Великою мірою саме кохання є дороговказом, «ниткою Аріадни», що веде читача звивистими стежками «Метаморфоз». І те кохання, як і світ, який воно пронизує, буває різне: то жагуче й шалене (Медея), то тихе й погідне, мов призахідне сонце (Філемон і Бавкіда), то незрозуміле, руйнівне, наче вогненні сили, що клубочаться в темному підземеллі, шукаючи виходу (Мірра, Бібліда), то чисте й промінне (Пірам і Тісба)… Та яким різноманітним не було б це почуття, в «Метаморфозах» його відтінює туга. Саме вона буває тією прихованою пружиною, яка приводить у дію феномен перевтілення. Як од кошмарного сну рятує раптове пробудження, так і тут, коли туга стає нестерпною, виникає прагнення зробити крок через невидиму