Ю. Несбе - Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

руки, в якій вона тримала відро, по вінця наповнене водою. Вона мала широкі плечі й тонку талію. Ноги приховувала старомодна чорна плісирована спідниця. Також мені кинулося в очі її волосся — прихоплене простою шпилькою, довге і чорне, воно аж блищало у світлі, що падало з високих вікон.

Жінка рушила у мій бік, стукаючи підборами стоптаних черевиків. Коли вона наблизилась, я побачив на її гарної форми роті згоїну від операції зі зшивання заячої губи. Яскраво-блакитний колір її очей видавався майже неприродним для смаглявої чорнявки.

— Доброго ранку, — привіталася вона.

— Доброго ранку. Я приїхав нічним автобусом і не мав, куди...

— Дарма, — сказала вона. — У нас двері для всіх відчинені.

В її голосі не чути було теплоти, одначе вона поставила відро зі шваброю і простягнула мені руку.

— Ульф, — сказав я, тягнучи свою правицю для рукостискання.

— Рясу, — сказала вона, відмахуючись від мого жесту.

Я подивився на згорток, що тримав у лівій руці.

— Я не знайшов ковдри... — спробував я виправдатись, повертаючи їй рясу.

— ...ані їжі, крім наших облаток для причастя, — докинула вона, розгортаючи й уважно оглядаючи важке біле вбрання.

— Пробач! Я, звісна річ, сплачу за...

— Нехай буде тобі на здоров’я, хоч би й не з причастям та без благословення. Але іншим разом не плюй, будь ласка, на нашого губернатора.

Не впевнений, чи я побачив посмішку, але шрам на її верхній губі ворухнувся. Не кажучи більше ні слова, жінка розвернулась і пішла назад до ризниці.

Я взяв свій кофр і переступив через вівтарну огорожу.

— Куди ти йдеш? — запитав хлопчик.

— На вулицю.

— Чого?

— Чого? Бо я тут не мешкаю.

— Мама не така сердита, як здається.

— Переказуй їй вітання.

— Від кого? — озвалася жінка.

Вона знову поверталася до вівтаря.

— Від Ульфа.

Я вже почав звикати до цього імені.

— Ульфе, а що тобі знадобилося тут, у Косунді?

Вона викрутила мокру ганчірку над відром.

— Полювання.

Я подумав, що у маленькому селищі варто триматися однієї версії.

Жінка накрутила ганчірку на поперечку швабри.

— На кого?

— На куріпок, — ляпнув я навмання.

Чи водяться куріпки так далеко на півночі?

— І на все, зрештою, в чиїх жилах пульсує кров, — додав я відтак.

— Цьогоріч обмаль мишей і лемінгів, — сказала вона.

Я посміхнувся:

— Нехай. Насправді я подумував про дещо більшу дичину.

Вона ворухнула бровою.

— Насправді я мала на увазі, що цього року мало куріпок.

Запала коротка мовчанка, яку порушив Кнут:

— Коли хижакам бракує мишей і лемінгів, вони беруться до куріпчиних яєць.

— То он воно що, — кивнув я і відчув, як по моїй спині потік піт; мені слід було би помитися, випрати сорочку і пояс для грошей. Та й піджак вимагав прання. — Мені здається, я знайду, чого настріляти. Проблема в тому, що я приїхав завчасно. Мисливський сезон почнеться аж наступного тижня. Я просто думав трохи пристрілятися поки там що.

Я сподівався, що вчорашній саам не збрехав щодо відкриття полювання.

— Про сезони ваші я не знаю, — сказала жінка, протираючи місце, де я лежав, так завзято, що швабра аж рипіла у неї в руках. — То ви, городяни з півдня, вирішуєте, коли сезон. А ми полюємо, коли є така потреба. А нема потреби — не полюємо.

— Коли вже зайшла мова про потреби, — перевів я розмову на інше, — не підкажеш, де у селищі я міг би зупинитись?

Вона припинила миття та обперлася на швабру:

— Постукай у будь-які двері, і тобі знайдуть ліжко.

— У будь-які?

— Гадаю, так. Хоча, звісно, зараз мало кого застанеш удома.

— Ясна річ, — подивився я на Кнута. — Літні канікули?

Вона посміхнулась і похитала головою:

— Літній випас. Усі, хто має оленів, ночують по наметах і автопричепах на пасовищах уздовж узбережжя. Дехто в морі — виловлюють сайду. А решта поїхали на ярмарок у Каутокейно.

— Зрозумів. А немає шансу орендувати ліжко у твоєму домі?

Побачивши її вагання, я квапливо додав:

— Я гарно заплачу. Дуже гарно.

— Тут ніхто не візьме з тебе зайвої платні. Але мого чоловіка цими днями немає вдома, тож це було б не­гоже.

Негоже? Я подивився на її спідницю. На довге волосся.

— Зрозумів. А знаєш яку-небудь місцину, щоб не дуже... в осередді? Щоб тиша і спокій. І щоби з гарним краєвидом.

Насправді я мав на думці — де мене ніхто не заскочить зненацька.

— Гм... — схилила вона голову набік. — Якщо ти думаєш полювати, міг би оселитись у мисливській хатині. Вона для загального користування. Стоїть оддалік села; тіснувата і похила, одначе тишу і спокій ти там точно матимеш. А краєвид на всі боки — то вже гарантовано.

— На позір, досконало.

— Кнут покаже тобі дорогу.

— Дарма. Навіщо йому? Я напевне й сам би міг...

— Ні! — перервав мене Кнут. — Можна я проведу? Прошу!

Я знову подивився на нього. Літні канікули. Всі роз’їха­лися. Хлопець нудиться з матір’ю в церкві. А тут щось нарешті відбувається.

— Згода, — кивнув я. — То що, ходімо?

— Так!

— А мені оце, знаєш, цікаво, — зауважила його чорнява мати, ополіскуючи ганчірку у відрі. — З чого ти наміряєшся стріляти? У твоїй валізі рушниця не вмістилась би.

Я подивився на свій кофр і, вимірявши його поглядом, погодився з жінкою.

— Я забув її в поїзді, — відповів я їй. — Я їм подзвонив, вони пообіцяли передати рушницю автобусом за два-три дні.

— Але ж тобі треба з чогось пристрілюватися, — по­сміхнулася вона, — доки почнеться сезон.

— То я....

— Я позичу тобі чоловіків дробовик. Зачекайте на мене вдвох на вулиці, я скоро закінчу.

Дробовик? Холера! Чом би й ні? Оскільки жодна з її реплік не передбачала моєї згоди чи незгоди, я просто кивнув головою і пішов до дверей. Позаду я почув швидке дихання і трохи пригальмував. Хлопчик наступив мені на п’яти.

— Ульфе...

— Що?

— Ти анекдоти знаєш?

Я сидів під південною стіною церкви і курив. Я сам не знаю, навіщо я курю. Бо залежності у мене немає. Я маю на увазі, моя кров не вимагає нікотину. Анітрохи. Тут щось інше, пов’язане з процесом як таким. Він мене заспокоює. Я міг би з тим самим успіхом курити сіно. То хіба це нікотинова залежність? Ні, впевнений, що ні. Можливо, я алкоголік, але щодо цього я теж не впевнений. Так, мені приємно бувати напідпитку, подобається п’яне збудження. І мені подобається приймати валіум. Чи, якщо точніше, мені не подобається не приймати валіуму. Саме тому я відчував, що це — єдиний наркотик, від якого мені треба рішуче відмовитись.

Анашу я почав продавати здебільшого заради того, щоб мати кошти на власну в ній потребу. В тому полягала про­ста логіка: купуєш таку кількість у грамах, щоби сторгуватися за ціною дрібного опту, продаєш частину дрібними дозами, але вже дорожче, і — гульк! — маєш свою дозу на