Ксенія Демиденко - Практична педагогіка, Ксенія Демиденко

  І я, наївна, погодилася. Якби я  тоді  знала, яке ярмо  я  добровільно повісила  собі на шию?  Пригод мені, дурепі зеленій, було мало. Але, кажуть, після  бою  руками не машуть.Тут навіть бою не було. Був тактичний маневр з боку керівництва школи. По-простому, мною закрили зразу дві  кадрові дірки на початок навчального року: вчителя літератури і класного керівника. 

  Як я не  боялася, але  до класу йти довелося. Директор, статечний  чоловік в літах  Петро Іванович Тигров ( діти його  завжди проз  очі  називали чомусь Тигриком) завів мене  демонстративно в кабінет  літератури й представив,  як  цінного молодого  спеціаліста, який  бажає  наповнити голови  молодого покоління  знаннями, а не тим мотлохом, який  зараз у вищезазначених  головах  знаходився.

-    Прошу  любити і жалувати, Соломіна Софія Костянтинівна, ваш класний  керівник і вчитель літератури, - відрекомендував директор і зник за  дверима класу, а я, як  жертва  на  язичеському алтарі, залишилася в класі, де  двадцять дві  пари очей  вивчаюче  мене розглядали, як  метелика  лепідоптеролог перед тим, як  повисмикує  крильця, і готувалися  «любити і жалувати».

-    Отже, нам доведеться з вами провчитися  ці два  непрості роки в стінах  школи, тому  давайте  познайомимось. Я читатиму  ваші прізвища та імена, а ви  вставатимете. Гаразд? – вирішила  я розпочати знайомство, але  помітила, що  журналу немає. І тут  я  згадала, як  завуч  попереджала, що   в перші  дні  журналів не буде. Це  ж  я  маю  його  потім  оформити та  понаписувати  списки  на кожен  предмет.

-    Ну  давай, читай! – єхидно мовив  кучерявий  юнак, що безпардонно  розвалився за  першою партою. Це був, як я пізніше дізналася, Заяць Андрій, спортсмен і гордість класу та школи.

-    Щоб  читати, треба  спочатку  написати.  В інституті  що, не вчили? – пролунав голос з останніх  парт. Дівчата  засміялися, хлопці заржали, оцінивши  гумор. Одна я знітилася, але вмикнула режим «акторка», додала режим «лікар на хворих не ображається» і почала вилазити із дурнуватого становища. Що   там великий Макаренко віщав? Мені ближче слова Карлсона: «Спокойствіє, і тільки спокойствіє!»

 - Дійсно, ви праві, журналів  поки  що немає. Тому,  напевно,  ви  будете  вставати по черзі й називатися. А я буду  записувати ваші імена та прізвища на листочок, - знайшлася я. Мені  така ідея  подобалася. Але виявилося,  що  подобалася ця ідея  тільки мені одній. Весь  клас  істерично заржав. Я ж густо почервоніла.

- Я не сказала  нічого  смішного, -ображено потягла, - невже так важко  представитися? От тебе, приміром, як звати? – спитала  чорнявого вертлявого  хлопця з другої  парти біля вікна.

- Юра  Гагарін, - посміхаючись, мовив  юнак, і клас знову  зайшовся  реготом.  Я зрозуміла, що наді мною  знущаються. А хлопця, між іншим,  і  справді  так звали – Юра  Гагарін.

- Гаразд, залишимо  знайомство на потім. Почнемо  урок. Відкрили зошити,  записали  число «Перше  вересня» і  тему  уроку, - я забула, як звучить  тема і зазирнула  в  свої  конспекти, - Література – джерело  людських  культурних  надбань, - вивела я гарним рівним  почерком  на  дошці. Але ніхто в класі й не збирався  записувати тему  до зошитів. Я зошити, чесно кажучи,  не у всіх спостерегла.  Нічого,  проковтнула  і це, намагаючись зберігати  рівновагу та  спокій, але  всередині  мене  вже  починав клекотіти вулкан. Поки  що  маленький, і я його всіма  можливими способами  задавлювала.  Довелося пригадати методику літератури, де на кожному кроці  великі педагоги радили не  акцентувати уваги на проявах дитячої так званої «перевірки вчителя на профпридатність».  Тому  вирішила поговорити з  учнями  про вже їм відоме, вивчене в попередніх класах.

-    Давайте згадаємо  імена письменників, яких ви вивчали  у  дев’ятому  класі, - з артистизмом видала я.  А в класі - тиша. Таке враження, що  ніяких  письменників   ніхто не вивчав і не збирався. А «діти»  навіть не ховали  очей  від незнання – вони нахабно дивилися прямо мені у вічі й посміхалися самим поглядом. І що там в такому разі пропонує педагогіка? Та нічого!!!  Педагогіка як наука в інституті така далека від практики в школі, що рятуйте мене всі, хто може.  І те, що я за всі три курси  здавала педагогіку на «відмінно» -  не означає, що я її знала. Тобто теоретично я її знала, а от з практичною педагогікою – слабо. А тут, кажуть, як корабель назвеш – так він і попливе. І я розуміла, що як я зараз поставлю все – так і буде.

Які варіанти дій? Можна зараз побігти і пожалітися директору, завучу, можна битися в істериці, з піною в роті доводити, що я дипломований  спеціаліст, а вони, ті, що сидять за партами, поки що ніхто, хоча й корчать з себе велике цабе. А толку? Тільки розсмішити нинішніх учнів цим можна. Тому, оцінивши  дану ситуацію, я вирішила підійти нестандартно. Мені тоді так здалося. Я згадала, як ще на першому курсі вивчала красиві  вірші, які вичитувала в літературних журналах.  Тихо я почала декламувати поезію, яку вичитала в якомусь журналі, і вона мені настільки сподобалася, що я її швидко вивчила. Бог дав чудову пам'ять, тому коли  мені подобався якийсь  вірш, я його вивчала, ледве прочитавши п’ять разів.  Поступово в класі  запанувала тиша. І, о диво! Всі слухали мене. 

А хочеш, я тобі відкрию таємницю?
Один такий малесенький секрет?
І ти відчуєш, в чому є різниця,
Чому є римоплет і є поет.

Знай, люди зустрічаються раптово,
Буває навіть стрілись жартома,
Нічого в світі не буває випадково,
Бо випадковостей в житті нема.

Не віриш? Ну тоді хоча б послухай,
Не бійся, я тебе не обдурю,
Ти уяви, що все ж існують душі,
Що народились під одну зорю.

Їм Всесвіт замалий. На цій планеті
Вони блукають сотнями доріг,
Щоби зустрітися колись… і хоч в наметі
Їх душі Бог з'єднав, любов зберіг.

Вони не знають норм у звичному понятті,
Вони шалено вільні, як птахи,
Для них свобода навіть в міжпланетті,
Вони щасливі, наче дітлахи…