Ксенія Демиденко - Практична педагогіка, Ксенія Демиденко

ГЛАВА 1 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК

Я уже не чекала нічого,
Звикла майже до кави й самотності,
Натякнули із сумом дзеркала:
Ми в полоні невідворотності…

    Мені було  всього двадцять три роки, коли  я стала  вчителем, класним керівником десятого «Б» та вихователем  молодого  покоління. Хоча, прокручуючи події того часу, не раз запитувала себе:  «Хто кого  виховував?»

  На класичне питання  моєї мами: «Як докотилася до такого?», я тоді не могла  дати чітку  відповідь. Тепер можу!  Просто  хотіла  самостійності  та  незалежності від  батьків, хотіла  справжнього  дорослого  життя, відповідальності та  класичної  професії для жінки – вчитель. Якщо слухати  мого тата, то він вважав, що в родині я  одна така непрактична. Всі мої  родичі  аж  до  сьомого  коліна мали професії  грошовиті й «престижні», типу  директор, інспектор, бухгалтер, на  лихий кінець просто працівник торгівлі, тож не знали браку  грошей. Я ж, як біла  ворона, вирішила стати  вчителем.  Досі на  питання  учнів: «Чому стали  вчителем?»,  чесно  кажучи,  не зовсім  розумію «А таки чому?» Знаю  тільки, що відчувала, що маю  стати саме вчителем і саме літератури. По-перше, я страшенно  люблю  читати. Починаючи з десяти років я читала, все, що книжкою звалося й потрапляло мені до рук.  Могла почати  читати книжку о шостій  вечора й  отямитися, коли  перегорнула  останню  сторінку о третій чи  четвертій  ночі, а то й  зранку на світанку. Коли я  в полоні  сюжету – час наді мною не владний.  А по-друге, я ще  змалечку  гралася  у вчителя. Спочатку  збирала ляльок і вчила їх за  саморобними партами і за них  писала у саморобних  зошитках маленькими  олівчиками –така  собі  ілюзія класу. Коли  навчалася в школі – спостерігала за  тим, як проводять уроки  різні  вчителі  й помічала  цікаві  методи та прийоми  «метрів» шкільної  освіти – на щастя в моїй  школі  таких  іменитих  вчительок  було  навалом. А ще  вчилася, як «не треба» робити у менш іменитих «антиметрів» все тієї  ж  школи – таких були одиниці, але все ж були! Тому робота  вчителя не  вивяилася  для мене  в диковинку.  Коли десь поруч  вимовляли слово «школа», я уяваляла таку собі  чималеньку будівлю, купку дітей і  поважну  серйозну  вчительку.  Але я завжди уявляла перед  собою  клас з малими  дітьми, аж ніяк не п’ятнадцятирічних юнаків і дівчат, до того ж зріст окремих з них  перевищував мій  власний, хоча мій зріст теж залишав бажати кращого – метр шістдесят п’ять. Як для вчителя старших класів – замало. 

   Все почалося з мого візиту  до такої дивної установи, як РОНО.  Завідуюча була зайнята і про це мене повідомила молоденька секретарка, тому я від нічого робити вешталася біля  дверей биті півгодини, вивчаючи стенди  та візерунки на стінах. Аж раптом до  вітальні  просто увірвалася  гіперенергійна жінка. Я на мить подумала, що у неї батарейки десь приховані. Вона  заговорила з секретаркою Лізою, як давня приятелька, і спитала, чи можна до завідуючої. Ліза   жестами й мімікою  попередила, що краще не треба – дуже зайнята.

-    О, а хто це тут у нас? – перекинула свою увагу енергійна жінка на мене. Видно було, що ця жіночка панічно не виносила  спокою. Сісти для неї на стілець, певно,  означало здохнути тієї ж миті. 

-    Ця дівчина хоче працювати вчителем, - за мене відповіла  секретарка Ліза, одночасно щось  друкуючи й гортаючи якийсь  записничок.

-    Вчителем? Так-так, - зраділа  енергійна жінка й за  п’ять хвилин розповіла мені й про школу, в якій вона завуч, і про те, що у них вже рік немає   вчителя хімії. Я просто перейнялася її проблемами та готова була шукати вчителя хімії просто зараз, невідомо лише де.

-    Я за освітою філолог, - умудрилася я вставити  слово у той потік, який безкінечними солов’їними трелями  вилітав з уст жінки.

-    А-а-а!!! Вчителів  літератури у нас аж три.  Це не є дефіцит. От якби ви та були вчителем хімії….. – і понеслося. Я страшенно зраділа, коли  двері до кабінету завідуючої відчинилися й вона, сердита та заклопотана, визирнула, щоб повідомити секретарці, що сьогодні її нема ні для кого. Оба-на, а я? Стільки простовбичити перед кабінетом, щоб піти ні з чим?

-     Марино Сергіївно, а  якже  наше питання? – нагадала енергійна жінка.

-    Я вам завтра зателефоную з приводу цього питання, - відповіла завідуюча. Я навіть не  ризикнула питати щось. Двері клацнули і я, соромлячись свого становища суцільної непотрібності, попрямувала до дверей, на вихід.  І зразу ж  почула ззаду знайомий  голос:

-    Чекайте, дівчино. Я вам допоможу, - енергійна жінка, яку до речі звали Лариса Львівна, схопила  телефон, що стояв поруч з комп’ютером секретарки, і  почала  телефонувати до шкіл району.  Я була здивована, адже  вона обдзвонила п’ять шкіл, телефони  знаючи напам’ять.  Скрізь, напевне, їй говорили, що  не  потребують  послуг вчителя літератури. І ось нарешті, я почула:

-    То як, нехай приїздить? Чудовенько,  Олена Дмитрівна. А ви часом не знаєте, де можна знайти вчителя хімії? Та все та  ж проблема.  Ну попитайте, попитайте. Коли що – телефонуйте. За мною не заіржавіє. Ладненько. Завтра на нараді зустрінемось.

  Ось так  мене відправили до школи  № …., не важливо якої, типової київської  школи, в  якій  знайшлася  вакансія вчителя літератури. 

   Чесно кажучи, школа знаходилася в  якомусь  закапелку, заставленому  старими хрущовками з купою  п’яти- та дев’ятиповерхівок. Від квартири, яку я знімала, до  школи  можна було під’їхати  автобусом  дві зупинки, а можна прогулятися неспішно і за півгодини дістатись бажаного навчального закладу – залежно від настрою. 

  У  десятому бе  класі, як на зло, не  було класного керівника на початок року. Директор не сказав  істинної  причини відсутності  класного керівника,  а завуч  Олена Дмитрівна  лише  розхвалювала, які чудові  спортсмени Заяць Андрій та Кондратюк Славік, і що клас має трьох  відмінників, які  йдуть на срібну  медаль.

- Вони дорослі. З ними менше  возні, аніж з  п’ятикласниками. Беріть, не пожалкуєте, - підтакував  директор школи Петро Іванович в унісон  завучу  Олені Дмитрівні, - І зарплата буде  більшою, і до відпустки  три дні  зайві  будете  мати, -  аргументи, чесно сказати,  вбивчі. Точно знали, на що давити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍