Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

можливим писати будь-який японський текст, не вживаючи китайських ієрогліфів. Водночас велику кількість складної термінології можна було записувати як ієрогліфами, так і каною. Ще довгий час хейанські придворні та інтелектуали продовжували вживати писемну китайську мову при оформленні офіційних документів, діловій переписці, написанні приватних щоденників тощо, вживаючи кана тільки при творенні поетичних творів.

(Примітка. З часом симбіоз ієрографіки і кани уможливив створення сучасного японського письма, що передає все багатство вираження в живій розмовній мові. В японському письмовому тексті в кожній синтагмі коренева основа подається, як правило, ієро­гліфами, а граматичне оформлення — каною. Правда, при цьому звучання ієрогліфа має бути передано або он-ним (старокитайським), або кун-ним (корінним японським) читанням, які читач повинен знати. Але це тема іншої розмови.)

У IX—XI століттях вважалося, що грамотний чоловік має записувати виклад своїх думок китайськими ієрогліфами («отоко модзі» — чоловічі знаки), а жінка може писати і хіраганою. Отже, хірагана активно вживалась придворними дамами та іншими шляхетними жінками, які й створили більшу частину творів хейанської літератури. Адже відомо, що фонетичні системи письма дозволяють виражати будь-які нюанси розмовної мови, тоді як нефонетичне письмо може фіксувати тільки ту тематику вираження, яка відібрана для письмової передачі. Основні теми, яким здебільшого приділяли увагу жінки, — кохання, природа, свята і... як ми бачимо, красне письменство. Жіноча література епохи Хейан, в якій люди і події розглядалися прискіпливим жіночим оком, залишається цікавою для читачів і через тисячу років.

Література епохи Хейан пройшла три стадії розвитку. Спочатку спостерігаємо ренесанс поезії Вака після виданої у VIII столітті (759 р.) антології «Ман’йосю» («10 тисяч листків») — 4,5 тис. поетичних творів. Далі бачимо появу прозових творів, написаних японською мовою і переважно хіраганою. Нарешті, з’являються нові прозові жанри, і розвиваються нові стилі поезії.

У ренесансі поезії особливо пощиреними стали 31-складові танка (5-7-5-7-7). У 905 р. була видана перша державна антологія «Кокінвакасю». Найвидатнішими авторами цієї збірки були поети Оно-но Коматі, Арівара Наріхіра та упорядник антології Кі-но Цураюкі, який каною написав передмову. Перший літературний твір у прозі теж належить Кі-но Цураюкі. Це «Тоса ніккі» (935 р. — «Щоденник подорожі в Тоса» (нині преф. Коті на Сікоку)) — своєрідний поетичний щоденник вражень мандрівника.

Найбільш поширені прозові жанри епохи Хейан — ніккі (щоденники або записки) і моногатарі (оповіді, можна вжити термін «повість» або й «роман»).

Серед ніккі, окрім вищезазначених записок Кі-но Цураюкі, з’явились й інші твори цього жанру, написані жінками: «Кагеро ніккі» («Записки осінньої доби»), «Ідзумі Сікібу ніккі», написані фрейліною Ідзумі Сікібу, «Мурасакі Сікібу ніккі», написані Мурасакі Сікібу — авторкою величного роману про життя принца Ґендзі. Але найвизначнішим шедевром цього жанру стали записки фрейліни Сей-Сьонаґон «Мукура-но сосі» («Записки в узголів’і»), написані в кінці Х століття в жанрі «дзуйхіцу» («побіжний погляд»), — це збірка мініатюрних блискучих есеїв, що розкривають естетичне відчуття речей («моно-но аваре»), які потрапляють в поле зору автора, — емоції, рефлексії і роздуми, образи природи, що вразили уяву...[3]

У жанрі моногатарі перша відома повість-казка «Такеторі моногатарі» («Оповідь про Такеторі») з’явилася в кінці IX або на початку X століття (героїні роману про Ґендзі читають її під на­звою «Кагуя-хіме»), ще дві прозові повісті-казки того часу вже тоді були втрачені. Це оригінальний міф про дівчинку Кагуя-хіме, яку Такеторі — рубщик бамбука — знайшов у зрізі стовбура бамбука, про те, як вона виросла в чарівну красуню, відкинула домагання шляхетних кавалерів (зокрема й імператора) і зрештою вернулася до рідних (виявилося, що вона місячна царівна). Особливо вражає відліт красуні (в космос (?)) з гори Фудзі — виходить, що вже понад тисячу років тому в народній творчості людей (а текст «Такеторі» — це запис народних казок) передавалися мотиви іншопланетян і космічних подорожей.

Друга половина X століття відзначається як час появи в епістолярних жанрах перших новел. Серед багатьох моногатарі тієї доби виділяються «Уцубо моногатарі» («Оповідь про дуплисте дерево») невідомого автора та «Отікубо моногатарі» («Оповідь про життя дівчини із нижньої кімнати») — японський варіант теми про Попелюшку.

На початку XI століття Мурасакі Сікібу, шляхетна пані на службі у дружини імператора Утідзьо, написала повість «Ґендзі моногатарі», обезсмертивши таким чином суспільство епохи Хейан (описавши, ясна річ, життя еліти цього суспільства), в найбільшому за обсягом прозовому творі того часу, та й наступних часів також.

На більш ніж тисячу сторінок (при перекладі на європейські мови) розгорнуто сюжет, який у часовому вимірі охоплює понад 3/4 століття і розкриває життя та терени любові принца, відомого за життя як Блискучий Ґендзі, а після його смерті любовні походеньки Каору — його сина, насправді внука його найкращого друга. Перші списки повісті (точніше, фрагменти повісті) з’явилися ще за життя Мурасакі (початок XI ст., вірогідно в 1025 р.), лише пізніше — у XII—XVI століттях повний текст твору було зведено воєдино.

Як бачимо із вищесказаного, написання епохального прозового твору cпиралося на певну літературну традицію, що склалася протягом попередніх століть. Але таку широту погляду в часі і кількості літературних героїв (деякі з них реальні особи), глибину психологічного осмислення поведінки героїв і суті подій, що відбуваються, витонченість естетичного відчуття речей і навколишнього світу було репрезентовано вперше. І це тисячу років тому! На той час в Європі ще не написано було літературних творів такої значущості, а в Китаї, хоч вони і були, але написані на дещо вужчих і духовно-цивілізаційних засадах, і щодо витонченості мовно-комунікаційних можливостей. Згадаймо про триєдність формування японської цивілізації: сінтоїзм—конфуціанство—буддизм, а також більші комунікаційні можливості системи ієрогліф—кана проти викладу виключно ієрогліфами.

Світи людини і суспільства епохи Хейан у «Ґендзі Моногатарі»

Отже, в епоху Хейан склалося аграрне суспільство, засади державного управління в якому будувалися на принципах законодавства кодексу «Тайхорьо», запозичених з Китаю. Правда, якщо в Китаї вертикаль чиновницької ієрархії традиційно формувалася на основі жорсткого відбору на державних іспитах, то в Японії того часу вирішальними були родинні зв’язки. Тому відносини в суспільстві і внутрішня політика цієї епохи — складна взаємодія кланів вищої аристократії. В часи, описані в романі про Ґендзі, домінували регенти і рідня із клану Фудзівара (авторка роману — Мурасакі Сікібу — теж із родичів цього клану). Та сув’язь політичних відносин дедалі ускладнювалась, виросли в самостійні сили клани, що вели родовід безпосередньо від імператорської сім’ї. Так, фактично незалежним став клан Тайра, відособився під новим родовим прізвищем клан Мінамото (герой роману Ґендзі зрештою теж став Мінамото). В Середні віки при розгалуженні кланів пішли: від Мінамото — Токугава (в епоху Сьогунату понад 300 років керували самурайськими урядами аж до революції Мейдзі 1868 р.), Асікага та ін.; від Тайра — Міура і Ходзьо; від Фудзівара — Уцуномія та ін. Наприкінці періоду Хейан усе це призвело до кривавої сутички родів Тайра і Мінамото (війна Тайра і Мінамото описана у великому воєнному романі-епопеї «Хейке моногатарі»), остаточну перемогу здобули Мінамото в битві при Дан-но ура (1185 р.). Так завершилась епоха Хейан.

Але на початку XI століття, коли