Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

розгортається життя героїв роману, ще більш-менш зберігався баланс інтересів основних кланів. Аристократія жила власним життям у столиці, додержувалася ритуалів і свят, складала твори літератури і мистецтва (визнаємо, багато з них стали шедеврами японської культури) і за нещастя вважала службу (тим більш, вигнання) у провінції або у війську. Скориставшись крилатою фразою, сказаною на наших теренах з іншого приводу, — вузьке було коло цих людей, страшенно далекі були вони від народу.

На перший погляд, здається неймовірним, що культура аристократа, позбавленого щоденного клопоту про хліб насущний чи пошуку засобів, аби заплатити податки, може сприйматися і культурою простого люду. Але ж людина в ті часи була ближчою до природи. І тонкі стіни вишуканого дерев’яного палацу рятували від негоди лише трохи краще, ніж такі ж тонкі стіни хижі бідняка (пічок і камінів в Японії і тоді, й пізніше не було, а конструкція хібачі — жаровні для опалення кімнати деревним вугіллям — була та сама, тільки в наш вік хібачі стали електричними). В культурі землеробського суспільства свята і перебіг життя в палацах збігалися із землеробським календарем сільських обрядів. І на сільських святах лунали пісні і музика. Краса природи оточувала кожного, і кришталево чисту воду з гірських джерел можна було пити всім. Може, мистецтво було інше? А хто ж ткав прекрасні шовкові тканини для кімоно чарівних красунь, випалював вишукану кераміку для чайних церемоній, кував надійні (і водночас красиві) мечі-катана для воїнів? Уся історія країни — приклад того, що культура, створена свого часу елітою суспільства, стає надбанням всього народу.

Японія епохи Хейан — країна, в якій люди вже піднялись від рівня «людини звичайної» і «людини розумної» до «людини чутливої» (Homo sensibilis). І саме на цьому рівні стоїть планка вимог до особистих якостей і рівня культури основних героїв «Ґендзі моногатарі».

Як відомо, літературний герой-домінант (personage regnant) в тій чи іншій культурі — особистість, поведінка й ідеали якої сприймаються як втілення характерних рис людини певної епохи. Особливий вплив на японський традиційний ідеал людини виявив створений Мурасакі Сікібу літературний герой епохи Хейан — принц Ґендзі із «Ґендзі моногатарі» (Х—ХI ст.). Головним для Ґендзі, як і для більшості його сучасників, був культ любові. Тоді це була чи не єдина царина, що давала людині найбільші можливості для самовизначення. Витончена чуттєвість, емоційність були понад усе. А рубежем, що відділяв чуттєвість від грубого еротизму, стало «моно-но аваре» — вміння людини побачити і відчути у всьому естетичне відчуття речей (в даному разі ми пропонуємо українську версію перекладу терміна, англійська версія — pathos of things, російська — очарование вещей). Для принца Ґендзі життя означало не тільки поєднання з різноманітністю теренів відчуттів, але і насолоду затаєним пафосом речей. З таким самим багатством відчуттів насолоди пафосом речей постають перед нами і жіночі персонажі роману. Адже в епоху Хейан людина в японському суспільстві вже сприймалася як частина єдності природи і космосу. (Звернімо увагу: в буддизмі Будда — у всьому, і в порошинці, і в людині; в сінтоїзмі — Камі у всьому, і в камені, і в горах, й у водах, і в дереві, і... в людині, як іскра божа.)

Побіжно зазначимо, невдовзі японська література створила іншого домінантного героя — героя-воїна в епічних романах (так званого «гункі»), шедевром серед яких є «Хейке моногатарі» (XIII ст.) про війну Тайра і Мінамото. (Японські науковці переклали епічний роман Київської Русі того ж історичного періоду «Слово о полку Ігоревім» — японська назва твору «Ігор гункі» — і знаходять літературні паралелі.) Попри драматичні перипетії життя цього жанру в японській літературі й мистецтві в наступні історичні періоди, його літературні герої і в новітні часи демонструють взірці сили людського духу, особливо коли йдеться про боротьбу людини проти сил зла (згадаймо «Сім самураїв» Куросави).

Отож, Ґендзі — герой нашого роману — це перш за все «homo sensibilis» — та ще й домінуюча особистість як у буденних ділах (блискучий офіцер імператорської охорони, а затим державний муж), так і в коханні — герой-любовник кращих шляхетних пані і панночок, аж до імператриці включно. Зауважимо, що при цьому в романі не йдеться про фізіологічний натуралізм. (Дослідники творчості Мурасакі Сікібу звертають увагу на рядок із її «Щоденника...»: «Негарне і жахливе наге тіло. В ньому немає ніякої чарівності».) Домінантною ідеєю і психологічним стрижнем дії в романі є «моно-но аваре» — естетичне відчуття речей. В аристократичних колах тієї епохи культивувались досить жорсткі принципи моралі. Почнемо з того, що саме знайомство чоловіка і жінки відбувалось з дотриманням певного етикету: вони вели бесіду розділені завісою, або й фусума, що відділяли внутрішні жіночі покої. Існувала висока заформалізованість комунікації, тим більше любовних відносин: обмеженість переліку тем розмови, фіксованість часу і місця зустрічі, обміну листами і віршами. «Етикетний» спосіб життя, що був одною із ознак соціальної виокремленості, сковував їх (особливо жінок) у всьому і, перш за все, у відношеннях з людьми їх вузького кола. Доводилося відповідати нормам етикету, а ті чи інші порушення ставали предметом поговору та пліток, що було найбільш небезпечно. Просто кажучи, ситуація при дворі, або і в ширшому колі аристократії, була схожа з ситуацією в сільській громаді, де всі про всіх усе знають.

Тепер докладніше на цьому тлі про головних героїв.

Принц ґЕНДЗІ — Блискучий Ґендзі. Ми бачимо його домінантну особистість очима автора-жінки, яка й сама є непересічною особистістю. Син імператора від коханої наложниці. Інтелектуал, наділений владою і розумом. Особистість, вихована на чеснотах триєдиної сінто-буддійсько-конфуціанської культури. Енергійна людина, що здатна бути й активним діячем та урядовцем, і люблячим мужем, залишаючись при цьому бажаним коханцем багатьох шляхетних дам. Служба: в молоді роки — офіцер імператорської охорони, далі — сайсьо (державний радник), дайсьо (вищий офіцерський чин, начальник імператорської охорони). В середині кар’єри — опала і вигнання в провінцію, де перебував спочатку в Сума (нині рекреаційна зона на захід від Кобе), потім в Акасі (в XI ст. невелике містечко на Внутрішньому Японському морі, нині — центр важкої промисловості); після повернення із вигнання знову прийнятий до двору, отримав чин дайнагон (міністр двору), в кінці служби — найбільш впливовий урядовець у країні. Офіційні дружини: АОЇ, шлюб з якою мав династичний характер. Дочка Лівого міністра — гордячка, не любила Ґендзі. Вона народила сина і померла; МУРАСАКІ — в юні роки вихованка, а з 17 — кохана дружина, не народила йому дітей, і коли Ґендзі досяг блискучої вершини свого життя і збирався піти у відставку, серйозно захворіла і померла. ТРЕТЯ ПРИНЦЕСА — за велінням свого брата-імператора Ґендзі одружився на улюбленій його дочці і через рік помер. Принцесу звабив високопоставлений родич, у результаті інтриги народився хлопчик Каору, формально — син Ґендзі. Усвідомивши результат своєї легковажності, юна принцеса, дружина покійного Ґендзі, доживала віку в монастирі.

ЖІНКИ ґЕНДЗІ. Не будемо їх перелічувати, не в тому річ. Мурасакі Сікібу виявилася майстром систематизації різновидів жіночої долі і змалювала журавлиний клин літературних героїнь, заручниць кохання. Ще на самому початку роману (розділ «Дерево-мітла») автор вклала в уста молодих офіцерів, друзів Ґендзі, їх обмін думками під час нічної варти щодо жіночих чеснот та вибору подруги життя. Різновиди якостей жінок були розглянуті всебічно, та хлопці так і не дійшли єдиної думки. Але ж для реалізації мистецького