Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

задуму потрібна була persona regnant — жінка, гідна бути дружиною осяйного героя. І такою жінкою стала МУРАСАКІ, в ім’я якої закладено пурпуровий колір кохання, ім’я, яке стало псевдонімом авторки роману.

Під час поїздки в гори на лікування Ґендзі звернув увагу на юну дівчинку, яка виховувалася в родині монаха Содзу, настоятеля монастиря. Батько юної леді — принц, дід — міністр, бабуся-годувальниця — фрейліна, але через певні обставини дитина опинилася поза межами вузького кола аристократії столиці. Ґендзі умовив настоятеля і бабусю віддати дитину йому на виховання. Дівчина здобула хорошу освіту й стала втіленням краси і розуму. (Примітка: в Середні віки в Японії монастирські та прихрамові школи давали початкову освіту, державної системи освіти ще не було, тож діти багатих людей здобували домашню освіту.) В належний час після смерті першої дружини вона стала дружиною ґендзі. Судячи з перебігу подій в романі, близько чверті століття подружжя прожило в любові. Ґендзі був абсолютно впевнений у вірності дружини й у вирішальних справах повністю покладався на її духовні і ділові якості. Наприклад, при від’їзді у вигнання він довірив молодій дружині, якій ще й двадцяти не було, управління цінними паперами і маєтностями, а по поверненні в столицю віддався державним справам і практично не поширював коло своїх коханок, що склалося за часів романтичної юності. Зі свого боку, Мурасакі стала неподільною господинею в домі (ошатному палаці на Другій вулиці) і не переймалася ситуаціями, коли старіючому ловеласу доводилось «збирати каміння», розкидане в юності: будувати своїм колишнім коханкам житло, підтримувати їх матеріально тощо. Особливо важливим подружнім кроком Мурасакі стала згода на те, щоб Акасі (кохання Ґендзі під час вигнання) передала дочку від Ґендзі на виховання у їхній дім. Пізніше вони видали шляхетну панночку заміж за коронного принца — майбутнього імператора.

В осяйного принца було багато подруг. У любовних пригодах він майже з усіма доходив фізичної близькості, та нікого не брав силою — жінки самі вважали за честь йому віддатися. Але є декілька жіночих постатей в романі, які можна вважати знаковими.

ФУДЗІЦУБО — як і мати Ґендзі, що рано померла, наложниця імператора, а потім і імператриця. Вона була схожа на матір принца, тому її любили і імператор, і герой роману. Лише одна миттєвість життя пов’язала два серця. Юний герой поночі прийшов до своєї чергової коханки, подруги Фудзіцубо, підліз під завісу жіночих покоїв і попестив тіло (правда, в ту ніч подруги мали спати разом, однак пасія принца кудись вийшла, і в ложі була сама Фудзіцубо), а коли второпав, що тут щось не те (форми інші й талія не та), та миттєвість уже відбулася, результатом став хлопчик, який свого часу став імператором. Усе життя Ґендзі боготворив свою королеву, яка була близько і водночас так далеко...

УЦУСЕМІ — ніжний і заразом сумний образ японської поезії — висохла оболонка цикади. Одна з перших коханок юного принца. Пензликом Мурасакі цей чарівний образ ніжності і легкого смутку подано в розділах «Порожня шкаралупка цикади», «Шафран» тощо. Вишукана аристократка (дружина намісника Кії), оточена аристократичною сім’єю (батьки, брат). Але не встояла перед чарами блискучого принца.

Пані РОКУДЗЬО — Пані з Шостої вулиці (подана в розділі «Вечірнє лице» і далі по всьому роману) — жінка, старша за Ґендзі, яка завжди виявляла на нього певний магічний вплив. Якщо хочете — коханка-порадниця. Її дочка була визначена двором як жриця святилища Ісе (це найшанованіший японський сінтоїстський храм Ісе (тепер Міе) на шляху Токайдо, присвячений богині сонця Аматерасу). При поверненні в Кіото вона знову служила при дворі, а пізніше відома як імператриця Акіконому. Ґендзі з великою повагою ставився до матері й дочки і побудував для пані Рокудзьо палац на Шостій вулиці.

ОБОРОДЗУКІЙО («ніч тьмяного місяця») — фатальна жінка. Дочка Правого міністра, молодша сестра імператриці Кіріцубо (тієї, що, найвірогідніше, звела зі світу матір Ґендзі). Саме через те, що осяйний принц «влип» у любовні стосунки з нею, його відлучили від двору і відправили у вигнання. Тільки після приходу нового імператора його вернули до столиці.

Пані АКАСІ. Акасі — місцевість, де виросла юна красуня. Під час перебування у засланні Ґендзі побував у двох місцевостях. Це Сума — місце, й досі відоме привабливими краєвидами: сосни серед скель і білий пісок пляжів на узбережжі Осакської затоки. Сума згадується в Манйосю (VIII ст.), в розділах роману про Ґендзі («Сума» та «Змагання картин»), тут відбулася одна з вирішальних битв війни Тайра і Мінамото. Нагадаємо, що у «Змаганні картин» саме пейзажі сосен у Сума на березі моря принесли осяйному принцу перемогу. Певно, він малював «сумі-е» (картини на шовку в туші, в одній із старовинних танка вказується, що пейзаж має бути виконаний так, щоб чути було «...шум сосни на сумі-е»). Друге місце заслання — містечко Акасі (в розділах «Акасі», «Вітер у соснах» та ін.). Нині на «Сінкансен» від Кіото до Акасі (це тепер центр важкої промисловості) можна дістатись за годину. А в XI столітті це була глибока провінція. Тож монах Нюдо, настоятель монастиря та мудрий батько, прийняв у своєму домі столичного гостя із всією належною повагою. 30-річний принц зацікавився 18-річною красунею. На час, коли його реабілітували і поновили в чинах, панна Акасі вже була при надії. Невдовзі Ґендзі перевіз її з дочкою в Кіото в новозбудовану садибу недалеко від монастиря Дайкакудзі. Затим, як ми вже згадували, дівчинка стала вихованкою сім’ї Ґендзі.

Все було в осяйного принца — блиск двору, круговерть важливих державних справ, увага жінок... Та з часом усе проходить. І найболючішим на схилі віку стало для нього прощання з образами жінок, коханих і не дуже. Тисячоліття тому в Японії та інших країнах, де вже існувала культура особистого письма, виняткову роль у збереженні пам’яті про людину відігравало її зафіксоване писемне слово. В сув’язі кани вгадувався образ і спливала пам’ять днів минулих. Зворушлива картина, коли Ґендзі перед смертю перебирає записки з віршами любові від коханок, — психологічно чи не найбільш сильна картина твору. Папірці послань, мов легенькі сухі оболонки цикад, відносить вітром, і разом з ними відлітають у небуття образи. Все минуло... все.

Теренова нотатка. Коли автор цих рядків іще в студентські роки прочитав цей фрагмент у перекладі акад. М. Конрада, то був неабияк вражений картиною розпуки героя. Але тільки з роками зрозумів, що за цим стоїть особливо гостре відчуття моно-но аваре.

Моно-но аваре, згідно з японською енциклопедією, це літературний і естетичний ідеал, який набув особливого розквіту в епоху Хейан в літературі — поезії і прозі. Його суть у глибокому сприйнятті елементарних проявів краси в природі й житті людини, що можуть мати і легкий відтінок журби. За певних обставин відчуття людини при цьому супроводжуються захопленням, благоговінням і радістю.

У романі про принца Ґендзі цей естетичний ідеал червоною ниткою проходить через весь твір. Той чи інший аспект естетичного відчуття речей закладено в назвах всіх розділів роману. Звернімо увагу: «Покої павлонії» — пафос двору і двірцевої еліти; «Дерево-мітла» (фусея), ми б сказали, «марево-міраж», образ, побачений здалеку, який зникає при наближенні; «Уцусемі» («Порожня шкаралупка цикади») — символ чогось легкого й ефемерного (і в Японії, і в Китаї спів-плач цикад