Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

Слід зауважити, що до того в країні Ямато не було ніякого документа, що регламентував би управління державою. Законодавча робота, яка тривала майже сотню років, завершилася створенням кодекса законів «Тайхорьо» (701—704 рр.). Згідно з кодексом, найвищим органом держави став Дадзьокан (Велика рада) при імператорі. Рівним йому був Дзінгікан (Релігійна рада), що контролював обряди, свята («мацурі») та службу священиків. Велика рада держави очолювалась канцлером, а його замісниками були два міністри («правої руки» та «лівої руки»). Їм підпорядковувались вісім міністрів — воєнний, правосуддя, народних справ, громадських справ, церемоній, імператорського двору, палати імператорських справ і казначейства. Найбільш важливими були ті, що займалися справами імператора і двору, особливо міністерство церемоній, фактично служба протоколу.

Вищезазначена схема організації держави усталилася в часи остаточного оформлення держави Ніхон (VII—VIII ст.), утвердилася в добу Нара і Хейан (VIII—XIII ст.). Вона була дещо трансформована в епоху Сьогунату і була замінена під час буржуазно-демократичних реформ ери Мейдзі (1867—1894 рр.), коли Японія стала конституційною монархією.

Запозичена з Китаю система організації держави дозволила усталити господарське життя. За китайською архітектурною традицією була спланована і розбудована столиця Нара. Створено територіальну вертикаль влади: на початок IX ст. було 66 провінцій і близько 600 повітів та містечок; закладені стратегічні напрями-дороги (до), які зв’язали столичний регіон країни з окраїнами й існували декілька сотень років. Від столичного регіону (кіннай) на захід ішли Санйодо уздовж Внутрішнього Японського моря, Сан’їндо уздовж узбережжя Японського моря, Нанкайдо — морська дорога до берегів Сікоку та Кюсю; на схід — Токайдо — дорога на схід уздовж узбережжя, Тосандо — гірська дорога на схід, Хокурікудо — дорога через північні гірські перевали. В епоху Хейан на них уже був доволі помітний рух: наприклад, у «Повісті про Ґендзі» жриця провідного сінтоїстського храму на півострові Ісе їде на схід по Токайдо, а Ґендзі у вигнання — на захід човном уздовж узбережжя Внутрішнього Японського моря. (Японці зберегли деякі ділянки цих історичних доріг. Автор цих рядків побував на збереженій для туристів старовинній частині Токайдо біля перевалу Адзума і польовій дорозі на березі острова Біва, що була колись Хокурікудо. На їх проїзних частинах здатні були розминутися хіба що два вершники.)

Але в політичному житті країни стався загрозливий катаклізм. Було зроблено настирливу спробу створення буддійської теократичної держави, що викликало несприйняття як двору, так і аристократії. В політичному плані стало зрозуміло, що саме сінтоїзм, його розвинений культ і потуга, підкріплені конфуціанською доктриною, має стати духовною основою державотворення Країни сонця, що сходить. В організаційному плані це призвело до рішення перенесення столиці із занадто буддійської Нари в інше місце. Розпочали було будову нової столиці в Нобеока, але потім перенесли її північніше і в 794 р. заснували нове місто Хейан-кьо (Кьо — столиця, Хейан — мир і спокій). У 795 р. відбувся переїзд імператорського двору.

Хейан-кьо було побудовано згідно зі схемою планування китайської столиці Чаньань (столиці при династії Тан). Вважають, що в часи розквіту в Хейан-кьо мешкало до півмільйона людей, скоріше всього — набагато менше, але це місто, забудоване дерев’яними будівлями, було тоді одним із найбільших міст світу порівняно, наприклад, з Парижем і Києвом в Європі. Воно розташоване біля річки Камогава, на перетині ліній (дорі), що йдуть з півночі на південь, і вулиць (дзьо), що йдуть зі сходу на захід, і утворюють прямокутне шахове планування кварталів. У північній частині знаходилася територія імператорського палацу і парку (після багатьох реконструкцій і перебудов протягом тисячоліття палац (годзьо) знаходиться на цьому місці й зараз). Від палацу на південь йшла широка центральна магістраль до межі міста, де була брама Расьомон. У загальних рисах планування цієї центральної частини міста збереглося й донині.

Так, читач роману про принца Ґендзі може пройтися парком біля імператорського палацу (на північ від вулиці Марутамагі-дорі), на Нідзьо-дорі (так звана друга вулиця), відвідати парк і величний палац Нідзьо-дзьо («замок на 2-й вулиці»), в якому в часи Сьогунату перебував намісник самурайського уряду, в районі року-дзьо (6-ї вулиці), глухій окраїні часів Хейан, розмістилися твердині буддизму в Кіото — храмові комплекси Нісі-Хонгандзі та Хігасі-Хонгандзі. Колишня реміснича окраїна і межа міста — Кудзьо-дорі (9-та вулиця) проходить на південь від залізничного вокзалу, там тепер є станція метро. В добу Хейан буддійських храмів у Кіото було мало, а в межах міста їх будівництво спочатку було заборонене. Але минув час, і буддійські монастирі й храми «оконтурили» центральне ядро міста: найбільш відомі з них — згадані вище храмові комплекси в південній частині старого Хейан-кьо; на західних узгір’ях — Кінкакудзі («золотий павільйон»), Рьоандзі (в парку якого знаходиться «сад каменів» та ін.); на сході — Гінкакудзі («срібний павільйон»), Кійомідзу-дера (Храм чистої води), Сандзюсангендо (храм, відомий своїми золотими статуями тисячі будд) тощо. Найбільш шановані в Кіото сінтоїстські храмові комплекси Ясака-дзіндзя біля кварталу розваг Гіон, Хейан-дзіндзя побудований уже в XIX столітті (поруч два музеї мистецтв і публічна бібліотека Кіото), Фусімі-Інарі з вражаючою анфіладою воріт «торії».

Хейан-кьо — столиця миру і спокою, в міру розбудови крок за кроком набувала небаченої раніше в Японії вишуканості та елегантності. В цілому ж у житті держави в епоху Хейан набула сталості модель суспільства, в духовному і політичному житті якого склався триєдиний баланс сил сінтоїзму, буддизму і конфуціанства, закладений, як вказують науковці, ще при сприйнятті кодексу «Тайхорьо» в попередні століття. Правда, імператорська влада в добу Хейан, при всій церемоніальній пошані до Трону, була номінальною, а країною реально правили найбільш видні сановники. А найвиднішими поміж видних на той час були міністри із клану Фудзівара. Серед численної рідні клану відшукувались і наречені для юних імператорів — майбутні імператриці-матері. Законодавчо оформлений, добре продуманий механізм правонаступництва дозволяв можновладцям клану довгий час контролювати ситуацію при дворі.

(Пояснення щодо таємної пружини сюжету «Ґендзі моногатарі». Ґендзі — син імператора і принц крові, був народжений наложницею (Кіріцубо) тоді, коли в офіційної дружини монарха вже був син — спадкоємець престолу. По смерті першої дружини вже інша наложниця (Фудзіцубо) стала імператрицею, і її син (як знали утаємничені — позашлюбна дитина від Ґендзі) став правонаступником попереднього принца, а потім і імператором.)

Отже справжніми політичними діячами тієї пори були не імператори, а регенти та інші діячі із клану Фудзівара. Серед них було багато талановитих людей. У ті часи вдалося замирити айнів на півночі, зміцнити кордон на заході, так-сяк успішно поратися з економічними справами. Але водночас у країні наростала загроза сепаратизму на сході Хонсю — великі землевласники все більше відособлювались від центру. Вже у романі про Ґендзі бачимо роди Мінамото, Тайра та ін. Наступали великі для Японії часи перемін. Епоха «миру і спокою» залишилася в минулому, а от започатковані в ті часи шедеври поезії, літератури і мистецтва, особливий японський смак до красоти залишились на тисячоліття.

Культура і література епохи Хейан

Поруч із прогресом розвитку суспільних відносин і розбудови унітарної централізованої держави література стала вершиною творчого духу епохи Хейан. Прорив у літературній творчості стався завдяки розробці азбук кана (катакана і хірагана) із 50 фонетичних символів, що значно спростило процес письма. Стало