Сара Джіо - Бунгало, Сара Джіо

Щоки Кітті спалахнули рум’янцем.

— Енн Келловей! Як ти смієш натякати, що Джеймс — звичайнісінький...

— Ні на що я не натякаю. Просто люблю тебе й не хочу, щоб моїй найкращій подрузі завдали болю.

Кітті похмуро махала ногами, і кілька хвилин ми гойдалися в тиші. Я засунула руку до кишені, на дні якої лежав конверт, і стиснула його в пальцях. Я забрала лист із пошти кілька годин тому й не могла дочекатися миті, коли побіжу до своєї кімнати та прочитаю його. Писала мені Нора, подруга з курсів медсестринства, яка служила в армії, у Службі медичних сестер, і щотижня надсилала хроніки з острова серед Тихого океану. І вона, і Кітті мали запальну вдачу й посварилися на останньому семестрі навчання, тому про листи я нічого не говорила. До того ж не хотілося зізнаватися, якою мірою Норині оповіді про війну й тропіки захоплюють мене. Вони читалися, наче роман, тож якась частина мене снила, як я беру щойно спечений диплом медсестри та їду туди, утікаючи від домашнього життя і нагальних рішень. Зрозуміло, що це тільки примха, лише мрія. Можна допомагати вдома: волонтерити в муніципальному центрі або допомагати з провізією. Я рішуче відкинула думку пхатися до зони бойових дій у тропіках за кілька тижнів до весілля. І зітхнула, рада, що словом не прохопилася Кітті.

—Ти просто заздриш, — зрештою самовдоволено озвалася Кітті.

—Дурниці, — різко заперечила я, засунувши лист Нори ще глибше до кишені. Сонце, що завмерло високо в літньому небі, вихопило діамантовий перстень на моїй руці, і камінь яскраво зблиснув, наче сигнал маяка серед темної ночі, нагадуючи про незаперечний факт: я заручена. Знайшовся купець. — Я виходжу за Джерарда. І моєму щастю немає меж.

Кітті насурмилася.

— Невже ти не хочеш іще пожити перед тим, як... — вона витримала паузу, наче наступні слова далися їй важко, немов їх дуже неприємно вимовляти, — стати місіс Джерард Годфрі?

Я заперечно похитала головою.

—Дорогенька, шлюб — це не самогубство.

Кітті відвернулася й уп’ялася поглядом у трояндовий кущ.

— Але міг би ним бути, — пробурмотіла вона. Я зітхнула й відхилилася на спинку гойдалки. — Вибач, — прошепотіла Кітті, повертаючись до мене. — Я просто хочу, щоб ти була щаслива.

Я взяла її за руку.

— Я і буду щаслива, Кітті. Якби ж ти в це повірила.

Почувши кроки, я обернулась і побачила нашу економку Максін з тацею в руках. Навіть на підборах вона впевнено йшла газоном, тримаючи важке срібне блюдо однією рукою. Якось тато назвав Максін граційною, і це щира правда. Вона практично пливла.

—Дівчатка, вам щось принести? — запитала Максін мелодійним голосом з помітним акцентом. Від мого дитинства вона майже не змінилася. Крихітна, з акуратними рисами обличчя, великими та блискучими зеленими очима, шкірою, що пахла ваніллю. Її волосся, що потроху сивіло, було зібране в охайний пучок, і жодне пасмо не сміло вибиватися. Максін убиралася в білий фартух, завжди чистий і до хрусту накрохмалений, і він щільно облягав її тонку талію. Багато родин у нашому районі мали прислугу, але тільки ми найняли економку-француженку, і мати часто згадувала про цей факт на вечірках з бриджем.

— Нічого не треба, Максін, дякую, — мовила я.

—Та ні, треба, — змовницьки озвалася Кітті. — Переконай Енн не виходити за Джерарда. Вона його не кохає.

— Це правда, Антуанетт? — запитала Максін. Мені було п’ять, коли вона прийшла до нас працювати та після побіжного огляду заявила: «Ви зовсім не схожі на Енн. Називатиму вас Антуанетт». Я тоді почувалася дуже витонченою.

—Звісно, ні. Кітті просто не в гуморі, — випалила я, кинувши на подругу несхвальний погляд. — Мені пощастило більше, ніж будь-якій дівчині в усьому Сіетлі. Я виходжу за Джерарда Годфрі.

І мені справді пощастило. Джерард був високий і неймовірно вродливий. Мужнє підборіддя, темно-коричневе волосся, карі очі. А ще він був казково заможний. Не те щоб я цим переймалась. Однак мати регулярно нагадувала, що у двадцять сім Джерард став наймолодшим віцепрезидентом Першого морського банку й очолить його в майбутньому, коли батько вийде на пенсію. Тільки безголова жінка вручила б гарбуза Джерарду Ґодфрі, тож коли він запропонував мені руку та серце прямо під цим горіхом, я, ні секунди не вагаючись, ствердно кивнула.

У матері новина викликала ейфорію. Вони з місіс Ґодфрі запланували цей союз, коли я ще була немовлям. Келловеї і Ґодфрі. Поєднання природне, як кава з вершками.

Максін узяла дзбан чаю з льодом і наповнила наші склянки.

—Антуанетт, — повільно мовила вона, — я коли-небудь розповідала вам історію моєї сестри Жанетт?

— Ні. Я навіть не знала, що в тебе є сестра, — я раптом усвідомила, що взагалі мало знаю про Максін.

—Так, — замислившись, тихо мовила Максін. — Вона покохала сільського хлопця з Ліона. Шалено кохали одне одного. Але батьки підштовхнули її до іншого чоловіка, що працював на заводі та пристойно заробляв. Тому вона розійшлася із сільським юнаком і побралася з робітником.

—Яка сумна історія, — сказала я. — І вона більше ніколи не зустрічала його?

— Ні. І була нещасна.

Я сіла рівніше та розгладила сукню з блакитного крепу. Корсет був ледь-ледь затісний. Мама часто їздила поповнювати гардероб до Європи й привезла звідти цю сукню. Вона завжди купувала мені трохи замалий одяг.

—Так, це дуже сумно. І мені шкода Жанетт. Але ця історія не має жодного стосунку до мого життя. Розумієш, я кохаю Джерарда. У мене немає нікого іншого.

—Звісно, ви любите Джерарда, — сказала Максін і нахилилася, щоб підняти серветку, яка впала на траву. — Ви росли разом. Він вам як брат. — Брат. У цьому слові було щось моторошне, особливо якщо назвати так чоловіка, з яким збираєшся одружитись. Я здригнулася. — Мила моя, — вела далі вона, перехопивши мій погляд і всміхнувшись. — Це ваше життя і ваше серце. Так, зараз немає нікого іншого. Та, можливо, ви дали собі замало часу, щоб знайти його?

— Кого?

— Ваше єдине справжнє кохання, — відповіла Максін. Ці чотири слова злетіли з її вуст так легко, так природно, начебто це глибоке та складне почуття доступне кожному, хто його шукає. Як стигла слива, що висить на гілці й чекає, коли її зірвуть.

Я затремтіла від холоду (здіймався обідній бриз) і