Сара Джіо - Бунгало, Сара Джіо

про цю жінку. Незнайомка. Пише мені й бентежить душу. Я похитала головою. Забудь. Минуло вже стільки років. Хіба я можу повернутись у ті часи? Хіба можу пережити це все заново? Я міцно заплющила очі, відганяючи спогади. Так, просто забудь. Адже це не офіційний запит і не кримінальне розслідування. Я нічого не винна цій жінці, цій незнайомці. Анічогісінько. Зараз викину конверт у сміття — і край. Аж тут я згадала останні рядки: «І, якщо ви плануєте ще раз навідатися на острів, тут є одна ваша річ, яку я знайшла. Можливо, ви будете раді знову її побачити». Моє і без того бідолашне серце загупало щосили. Ще раз навідатися на острів? У моєму віці?

— Бабусю, усе гаразд? — Дженніфер нахилилася до мене й обійняла рукою моє плече.

—Так, добре, — мовила я, заспокоюючись.

—Хочеш про це поговорити?

Я похитала головою і надійно заховала лист у журнал з кросвордами.

Дженніфер потягнулася до сумки й узялася щось у ній шукати. Зрештою витягла звідти великий конверт, старий і пожмаканий.

—Хочу тобі щось показати. Спочатку відкладала на потім, але, — глибоко вдихнула вона, — здається, зараз саме час.

Дженніфер простягнула конверт мені.

— Що це?

— Поглянь усередину, — повільно мовила онука.

Я підняла язичок і вийняла стос чорно-білих світлин, одразу упізнавши верхню.

—Це я! — вигукнула я, вказуючи на молоду дівчину в білій медсестринській сукні. Удалині виднілася пальма. О, як я чудувалася з пальм, коли вперше ступила на острів майже сімдесят років тому! Я підвела очі на Дженніфер. — Де ти їх знайшла?

—Тато знайшов, — відповіла вона, пильно спостерігаючи за моїм обличчям. — Він перебирав старі коробки й надибав в одній фото. Попросив мене повернути їх тобі.

Серце стиснулося від передчуття, поки я гортала світлини. На другій на перевернутому каное, закинувши ногу, наче кінозірка, сиділа Кітті, моя подруга дитинства. Кітті могла би стати кінозіркою. У серці озвався знайомий біль, він завжди приходив разом з думкою про давню подругу, і час не зміг тому зарадити.

Було ще кілька фото, на яких чимало краєвидів з пляжем, горами, щедрою флорою, але, діставшись останньої світлини, я завмерла. Вестрі. Мій Вестрі. Розстебнув верхній ґудзик однострою, ледь схилив голову набік, стоїть на тлі сплетеної з пальмового листя стіни бунгало. Нашого бунгало. За своє життя я зробила тисячі світлин і забула про більшість із них, але не про цю. Пам’ятаю кожну деталь, навіть чим пахло повітря того вечора: морською водою, квітом фрезії і місячним світлом. І те, що відчула, коли наші очі зустрілися крізь об’єктив фотоапарата. І те, що відбулося потім.

— Бабусю, ти його кохала, еге ж?

Солодкий голос Дженніфер обеззброював, і я засумнівалась у своєму рішенні.

—Так, — відповіла я.

—Ти про нього згадуєш тепер?

Я кивнула.

— Я завжди про нього згадувала.

Очі Дженніфер розширилися.

—Бабусю, що трапилося на Таїті? Що сталося із цим чоловіком? І лист... Чому він так на тебе подіяв? — Вона замовкла й узяла мене за руку. — Будь ласка, розкажи мені.

Я кивнула. Хіба щось станеться, якщо я їй розповім? Я вже стара жінка. Навряд чи це призведе до якихось наслідків. А якщо призведе, я з ними впораюся. Хочеться нарешті випустити таємниці на волю, наче кажанів з порохнявого горища. Я провела пальцем по золотому ланцюжку медальйона й кивнула:

—Гаразд, люба. Та попереджаю одразу: не розраховуй на казку.

Дженніфер сіла в крісло поруч.

—От і добре, — усміхнулася вона. — Казки мені ніколи не подобалися.

—А ще будуть темні сторінки, — досі вагалась я.

Вона кивнула.

—Але кінець щасливий?

—Не знаю.

Дженніфер здивовано глянула на мене. Я підняла фото Вестрі до світла.

— Історія ще не добігла кінця.

Серпень 1942 року

Кітті Морген, я чути про це не хочу! — 3 розгону я відставила склянку холодного м’ятного чаю, і вона ледь не тріснула. Мати буде щаслива, що набір венеційського скла вцілів.

—Але ти вже почула, — самовдоволено вищирилася Кітті. Обличчя сердечком і світлі неслухняні кучері, що вибивалися з-під шпильок, хоч як ретельно подруга їх вкладала, — геть не ті риси, які викликають гнів. Та в цьому питанні я була непохитна.

— Містер Ґелфмен — одружений чоловік, — мовила я максимально несхвальним тоном.

—Джеймс, — драматично протягла його ім’я Кітті, — надзвичайно нещасний. Чи знаєш ти, що його дружина тижнями пропадає? І навіть не каже, куди їде. Вона про котів краще дбає, ніж про нього.

Я зітхнула й відхилилася на спинку дерев’яної гойдалки, що висіла на гігантському горіхові в саду моїх батьків. Кітті сиділа поруч, як і в часи початкової школи. Я задивилася на пишну крону вгорі. Жовті прожилки на листі свідчили про неминучість осені. Чому все неминуче змінюється? Здається, ще вчора ми з Кітті були школярками, ішли додому, тримаючись за ручки, залишали підручники на кухонному столі й бігли до гойдалки, щоб ділитися таємницями, доки нас не гукнуть обідати. Тепер, коли нам двадцять один, ми дві дорослі жінки на порозі чогось, що ні я, ні вона не можемо передбачити.

Розділ 1

—Кітті, — повертаюся до неї. — Невже ти не розумієш?

— Чого не розумію? — У сукні з рожевими рюшами, зі своїми нестримними кучерями, які у вологому пообідньому повітрі ще більше виходили з-під контролю, подруга нагадувала ніжну троянду. Мені кортіло захистити її від містера Ґелфмена чи будь-якого іншого чоловіка, у якого Кітті збиралася закохатися, тому що жоден не вартий моєї найкращої подруги — тим паче одружений.

Я прокашлялася. Хіба вона не знає про репутацію містера Ґелфмена? Кітті мусила пам’ятати табуни дівчат, які в школі змагалися за увагу найпривабливішого вчителя Лейксайда. Коли на англійській літературі на губах містера Ґелфмена оживали рядки з «Як я люблю тебе» Елізабет Браунінг, перехопити на собі його погляд мріяла кожна. Дівочі пустощі. Але невже Кітті забула про інцидент з Кетлін Менсфілд п’ять років тому? Як таке можна забути? Сором’язлива, пишногруда й геть недалека Кетлін підпала під чари містера Ґелфмена. Вона кружляла біля учительської в обід і чекала на нього після уроків. Усі говорили про них, особливо коли хтось із дівчат помітив Кетлін і містера Ґелфмена увечері в парку. А потім Кетлін зненацька припинила ходити до школи. Старший брат сказав, що вона переїхала до бабусі в Айову. І всі ми тямили, чому.

Я схрестила руки на грудях.

— Кітті, таких чоловіків,