Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

Мілош записав на плівки в Каліфорнії. Уперше я прочитав її в поїзді з Варшави до Праги, на початку своєї докторантури з історії. Я не те щоб думав про ці приклади, коли пропонував Тоні створити книжку-розмову, і не прирівнюю себе до Чапека чи Мілоша. Як дослідник Східної Європи, який прочитав не один такий твір, я просто знав, що з розмови може постати щось варте збереження.

Мої питання до Тоні походили з трьох джерел. Початково й доволі абстрактно я планував проговорити книжки Тоні від «а» до «я», від історичних монографій про французьку лівицю до «По війні», у пошуках засадничих ідей щодо ролі політичних інтелектуалів і ремесла істориків. Мене цікавили теми, які зрештою стали головними в нашій книжці, як-от невловність єврейського питання в доробку Тоні, універсальний характер французької історії, вплив і межі марксизму. Я відчував, що Східна Європа розширила етичний та інтелектуальний кругозір Тоні, але й гадки не мав, що аж такою мірою. Про східноєвропейські зв’язки Тоні й не лише про них я дізнався завдяки тому, що Тімоті Ґартон Еш і Марсі Шор порадили (а Тоні погодився) присвятити частину наших зустрічей життєпису Тоні, а не тільки його працям. Врешті, Тоні зізнався мені, що до хвороби планував написати історію інтелектуального життя у XX столітті. Її силабус я взяв за основу для третього кола запитань.

Розмовна природа цієї книжки вимагала від авторів ознайомлення з тисячами інших книжок. Оскільки ми з Тоні розмовляли віч-на-віч, часу перевіряти покликання не було. Тоні не знав, про що його я питатиму, а я не знав, якими будуть його відповіді. Те, що зрештою бачить читацтво, відображає спонтанність, непередбачуваність, а інколи бешкетність двох умів, які цілеспрямовано шукають зв’язку через мовлення. Але всюди, особливо в історичних частинах, важать наші ментальні бібліотеки, а надто — надзвичайно містка й добре каталогізована бібліотека Тоні. Ця книжка свідчить на користь розмови, але, можливо, ще більше — на користь читання. Я не був Тоніним студентом, але його ментальна бібліотечна картотека суттєво перетинається з моєю. Наше попереднє читання створило спільний простір, у якому ми з Тоні могли подорожувати разом, впізнаючи орієнтири та краєвиди, і це був єдиний доступний нам спосіб руху.

Утім, одна річ — говорити, а інша — публікувати. Як саме та розмова стала цією книжкою? Кожну бесіду я записував і зберігав у цифровому форматі. Потім молода історикиня Едіда Канфер їх розшифровувала. Це було інтелектуально вимогливе завдання: із нечітких записів розібрати, що ж ми кажемо, Едіда мала знати предмети розмов. Без її самовідданості і знань закінчити цю книжку було би значно важче. Від літа 2009 до весни 2010 року я впорядкував розшифровки в дев’ять розділів, згідно із планом, який схвалив Тоні. У жовтні та грудні 2009 року я літав з Відня до Нью-Йорка, де провів 2009/2010 академічний рік, щоб обговорити з Тоні процес роботи. З Відня я надсилав е-поштою чернетки текстів, Тоні їх переглядав і повертав.

Кожен розділ містить біографічну й історичну частини. Так книжка мандрує життям Тоні та деякими з найважливіших локусів політичної думки XX століття: Голокост як єврейське і німецьке питання; сіонізм і його європейське походження; англійська виключність і французький універсалізм; марксизм і його спокуси; фашизм і антифашизм; відродження лібералізму як етики у Східній Європі; а також соціальне планування в Європі та Сполучених Штатах. В історичних частинах розділів слова Тоні наведено прямим накресленням, а мої — курсивом. У біографічних частинах, хоча вони теж постали з розмови, я прибрав свої репліки. Тож кожен розділ починається з автобіографічної оповіді Тоні, поданої прямим накресленням. У якийсь момент я вступаю з питанням, позначеним курсивом, і далі розгортається історична частина.

Біографію та історію тут поєднано, звісно, не тому, що зацікавлення та досягнення Тоні можна так просто витягти з його життя, ніби відро води з криниці. Усі ми подібні радше на заплутані підземні печери, незвідані навіть для себе самих, ніж на прямі свердловини вглиб землі. Схильність до переконання, буцім за складним лише ховається просте, була однією із хвороб XX століття. Розпитуючи Тоні про його життя, я не намагався вдовольнити цікавість простими поясненнями, а простукував стіни, шукаючи ходи між підземними камерами, про існування яких я міг хіба що невиразно здогадуватися.

Наприклад, неправда, ніби Тоні писав єврейську історію, бо сам він єврей. Він ніколи не писав безпосередньо про єврейську історію. Як і багато науковців єврейського походження з його покоління, він уникав проголошувати Голокост центральною з-поміж своїх тем, хоча його знання про цю трагедію у певному сенсі обумовлювали напрям досліджень. Так само Тоні пише про англійців не тому, що він англієць. За низкою винятків, він дуже мало писав про Велику Британію. Англійськість, а радше конкретна англійська освіта, дала Тоні чуття літературної форми і список джерел, що став для нього (як я це розумію) путівником крізь безлад інтелектуальних уподобань і політик його покоління — покоління 1968 року. Сильний зв’язок із Францією пояснюється не так походженням, як (на мою думку) прагненням знайти єдиний ключ до універсальних чи принаймні європейських проблем, знайти революційну традицію, яка, прийнята чи відкинута, може привести до істини. Тоні є східноєвропейцем передусім через близькість зі східноєвропейцями. Саме ці дружні зв’язки відкрили йому континент. Тоні — американець за вибором і громадянством; схоже, він ідентифікується з цією країною як із великою землею, що потребує невпинної критики.

Сподіваюся, завдяки цій своєрідній формі, де біографія підводить до питань інтелектуальної історії, читацтво побачить розум у дії в перебігу життя чи, може, навіть розум у його розвитку й удосконаленні. У певному сенсі інтелектуальна історія міститься всередині Тоні: упродовж щотижневих розмов я осягав цей факт просто-таки на фізичному рівні. Усе, що лягло на ці сторінки, початково було в його (чи моїй) голові. Як історія вмістилася в цій людині та як знову з неї вийшла — ось питання, що, ймовірно, постануть із такої книжки.

Колись Тоні сказав, щоб відплатити йому за багаторічну допомогу, я маю допомагати молоді, коли настане час. (Тоні на двадцять один рік старший за мене.) Спершу мені видавалося, що завдяки цій книжці я зможу знехтувати (не вперше) його порадою і віддячити йому безпосередньо. Але розмова давала таку насолоду, була такою плідною, що я ніяк не можу вважати роботу над книжкою якоюсь відплатою. Зрештою, кому саме я відплачую? Чи як читач, чи як колега, я знав Тоні в усіх подобах, яких він тут набуває. Упродовж нашої розмови мене цікавило