Валерія Дражинська - Фенікс, Валерія Дражинська

1

Переді мною постав старий триповерховий будинок. Про такий можна сміливо сказати - велично красивий. Будівельну компанію, в якій я працюю, найняв господар будинку для його реконструкції. Ми з моїм керівником збиралися сьогодні провести попередній огляд будівлі. Я ж була лише помічником архітектора реставратора.

- Як тобі? - запитав Сергій.

- На вигляд нічого. А де сторож? - я покрутила головою на всі боки.

- Нічого?! - він осудливо подивився на мене, - Цей будинок так і дихає історією. Нічого ти ще не розумієш, Ава.

- Ага, - байдуже відгукнулася я.

Історія історією, але гроші, підозрюю, були на нього витрачені не малі. І це тільки початок. Щоб привести таку громадину до божеського вигляду і зробити придатною для житла, з огляду на запити багатія, знадобиться ледь не подвоїти суму придбання.

- Сергію, це ж для тебе як чистий аркуш для художника. Гуляй не хочу! Думаю, господар будинку ще сам не знає, чого хоче. Ось і підсуєтись. Такі люди можуть піддаватися впливу в незвіданій для себе сфері. Головне, щоб круто і з масштабом. Ти поясни йому, що таке сучасні понти в твоєму розумінні, - кажу, і сама розумію, що несу нісенітницю.

Наш замовник однозначно не входить до категорії людей, які піддаються чужому впливу. Де б то не було! Це я знаю напевно.

- Розумна, так? Може сама й поясниш?

- Я лише помічник Сергійко! Подай, принеси. Куди ж цей сторож подівся? Ми ж домовлялися на певний час. Ми з міста вчасно приїхали, а він на місці сидить і то запізнюється, - мої хоч і невеличкі підбори потопали в землі, що страшенно дратувало.

- Он він вийшов. Ходімо, помічник.

Будинок усередині виявився незвичайним. Обходячи по черзі кімнати, я поступово занурювалася ніби в інший світ. Це було дивно і приємно. Тепер я приблизно розуміла, що мають на увазі люди, коли кажуть, що в будинку є душа. Втомившись слухати надокучливу балаканину чоловіків, я відокремилася від них і пішла в протилежне крило на другому поверсі. Наприкінці якого був величезний балкон, з якого відкривався дуже гарний вид на ліс, що потопав у літній зелені. Заворожена цим видовищем я майже побігла до ганку, не дивлячись під ноги. І відразу ж за це поплатилася. Правий каблук у чомусь застряг і я невдало впала на карачки. Поки приходила до тями і оцінювала завдані збитки, до мене підбіг Сергій. Він акуратно витягнув каблук із прогнилої дошки і допоміг мені піднятися. Мені пощастило, що був тільки він і охоронець. Не так соромно! Неприємно нила права нога, лляні білі штани на колінах були порвані й набули червонуватих розводів. Але коли керівник повернув мене до входу на балкон, червоні розводи пішли вже по моєму обличчю.

Переді мною власною персоною стояв господар будинку. Дроздов Марат. Я бачила його фотографії. Так, на них він безумовно гарний. Чорне коротко стрижене волосся, глибоко посаджені сірі пронизливі очі, смаглява шкіра, модна неголеність. Словами його неможливо описати. Східна зовнішність у вдосконаленому вигляді. Тільки то просто фото, яке загалом не відображає суті. А в живу бездоганна оболонка губиться в навколишній аурі справжнього чоловіка. Тестостерон у ньому зашкалював. Потужна енергетика поглинала все навколо. Сила, влада, гроші й непохитна впевненість у собі. Страх перед ним зароджувався на інтуїтивному рівні. На такого треба вішати табличку: "Не підходити! Небезпечно для життя!". І як у справжнього хижака для приваблення здобичі, крім суто чоловічої краси, від нього виходила убивча чарівність, яка зараз проявлялася в кривій напівпосмішці.

Все дуже і дуже погано! У грудях ворухнулося погане передчуття. Куди я лізу?!

- Ава, познайомся, це господар будинку. Марат Хасанович, - вивів мене з недоречних роздумів Олексій.

- Так. Точно! Дуже приємно! - думки плуталися, фрази давалися важко і глухим голосом, - Ви придбали дуже незвичайний будинок.

Замість відповіді ця згубна жіноча фантазія підійшла до мене. Точніше, до нас із керівником. Зупинившись на території мого особистого простору, він опустився навпочіпки, поклав мої руки собі на сталеві плечі й потягнув постраждалу ногу на себе, м'яко поставивши на свою зігнуту. Я, ошелешена його діями, не пручалася. Марат діловито розстебнув босоніжок, підняв гумку штанів догори і почав обмацувати щиколотку. Табун мурашок розростався в місці дотику і повільно повз вгору. Аж до низу живота. Підозрюю, що почервоніла я ще більше. А він, як ні в чому не бувало, підняв до мене голову й обдарував, підозрюю, невичерпною порцією своєї чарівності:

- Невеликий забій. Потрібно прикласти лід, якого тут, звісно ж, немає.

Із цими словами Марат, прихопивши мій босоніжок і відсунувши Олексія, взяв мене на руки.

- Я нею займуся. А ви продовжуйте оглядати будинок, - такого повороту ніхто не очікував.

- Марат..., вибачте, не пам'ятаю по батькові. Але я можу сама йти. Відпустіть мене, будь ласка, - безпорадно почала лепетати я.

Ніс він мене абсолютно не напружуючись. Та й за тонкою сорочкою дуже добре відчувалися добре розвинені м'язи.

- Я вас забрудню. Поставте мене, - вийшло вже більш упевнено, хоча в його руках було дуже приємно.

- Ава, тобі краще поки що не турбувати ногу, - те, як Марат вимовив моє ім'я, ніяк не допомагало зосередитися.

- Гаразд, і куди ви мене несете?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍