Мартіна Зоріна - Неможливий романс , Мартіна Зоріна

Розділ 1

/Челсі/

Випадкова зустріч може спантеличити тебе настільки,

що перестане здаватися «випадковою»...

 

Сьогоднішній день був жахливим. Почалося все з того, що я проспала, а закінчилося тим, що застрягла в ліфті. Мій будильник хоча й верещав, наче бабка на ринку, все-таки не зміг викрасти мене із лап Морфея.Та й мій чоловік, Влад, втомлений після чергового виснажливого ​​тренування перед боєм, спав непробудним сном. Відповідно, й він не почув бадьорої пісеньки будильника і не розбудив мене.

Раптово відкривши очі, я з жахом дивилася на годинник на тумбочці. «Я проспала. Жах!» Різким рухом скинула з себе ковдру, встала й похапцем побігла до ванної кімнати.

— Я повинна встигнути! — повторювала собі, збираючись нашвидкуруч. «Сьогоднішня зустріч дуже важлива!»

Одягнувшись, я зробила собі бутерброд, й вже на бігу запивала його кавою, яку, в підсумку пролила на кремового кольору блузку. Чорна пляма швидко розтеклася по шовковій тканині, створюючи своєрідний візерунок.

— Ось тобі й попила кавусі.

Я повернулася до гардеробної та перевдягнулася в перше плаття, що потрапило мені на очі. Часу на збори більше не було. Як і особливого настрою. Все валилося із рук. 

Я вийшла з дому за п’ять хвилин до майбутньої зустрічі, лаючись на чому світ стоїть, але чітко розуміючи, що ніхто мені не винен. «Та, чорт забирай, чому саме сьогодні?» Певно, я паталогічна невдаха. 

Рівно о дев’ятій, я повинна була бути в офісі юридичної фірми, проте ще навіть півдороги не подолала. А судячи з прогнозів погоди, швидко дістатися до пункту призначення мені навряд чи вдасться.

Сідаючи в таксі, я знала, що спізнюся, але й припустити не могла, що взагалі не потраплю на таку важливу для мене зустріч. Адже це було, фактично, питання життя та смерті для мене. В першу чергу, як для письменника.

Кілька місяців тому я відправила свій рукопис в одне з видавництв міста, з величезним бажанням опублікувати абсолютно незвичайний і новий роман. Однак, у видавництві його відразу ж забракували, заявивши, що їм не цікавий мій твір. Я страшенно засмутилася тоді, але не зневірилася, вирішивши шукати інший видавничий дім, або ж можливого спонсора, якого зацікавила б моя писанина. Та поки я обмірковувала подальші дії, мій «неактуальний» роман нахабним чином вкрали, перелопатили й видали за твір зовсім іншого автора. І можливо, я ніколи в житті не здогадалася б, що це саме моя історія, якби ці дегенерати спромоглися змінити імена героїв й деякі факти з особистого досвіду, закладені мною в сюжеті.

Розпізнавши в новій книзі, виданій тим самим видавництвом мій нехитрий і банальний, за словами редактора «романчик», я розгнівалася. Та що там, мене буквально трусило від обурення. Довго не думаючи, я зібрала всі свої рукописи й копії твору, і найняла адвоката. Відповідно, подавши до суду на цю контору.

Наша судова тяганина триває вже не перший місяць. Довести, що твір мій було виявляється не так просто. По-перше — мою історію неабияк переписали, зробивши з неї тривіальну мильну оперу для домогосподарок, і видали під новим, абсолютно нікому не відомому раніше ім’ям, по-друге — роман написаний в зовсім новому жанрі для мене, що викликає підозру у всіх, навіть у мого юриста. А видавництво на чолі з головним редактором, стверджує, що я — й так нікому не відомий автор, — просто-напросто хочу «засвітитися», влаштувавши скандал й коштом вже давно знаменитого і прославленого великого видавця — прославитися. 

«Як би не так, дідько!»

Манією величі я ніколи не страждала і приписувати собі чужі лаври — не входить в мої принципи. На відміну, від того ж самого редактора видавництва, я сама працюю над тим, щоб домогтися успіху, а не спекулюю на таланті інших. І здається мені, що як раз ця стерво Садовська і є тією людиною, котра вкрала мій рукопис. «Але, хто ж мені повірить?!»

До того ж мій адвокат — доволі дивний тип, — виявився не таким вже й професіоналом. Він відразу ж запропонував мені йти на переговори з видавництвом, пояснюючи свою позицію тим, що я ніхто і звати мене «ніяк», а «Фламінго» — одне з найуспішніших літературних установ не лише в нашому місті, а й у всій країні.

 Загалом, ніхто мені не повірить, та й не стане воювати з ними заради малих грошей. І мені, ніщо інше не залишається, як — взяти підсолоджену пілюлю, запропоновану головним редактором «Фламінго» і забути про все. Але як? Як я можу погодитися на настільки дурний і нерозумний вчинок?

 Я цілий рік працювала над новим проєктом, стільки сил та часу в нього вклала, вивчаючи невідомі та незнайомі мені раніше сфери діяльності, розпитуючи знайомих і фахівців про особливості їх професії, закладаючи в нову історію не тільки історію двох абсолютно різних людей, які покохали один одного, а й описуючи всі тонкощі роботи й життя моїх героїв. Я прописувала кожну деталь, кожну дрібницю, створюючи мої образи. Я хотіла, щоб вони були яскравими, цікавими, живими. Нехай навіть з поганими характерами, дивними принципами та цілями в житті, зі своїми страхами та скелетами в шафі, — але, безсумнівно, незвичайними та цікавими. Мені хотілося, щоб мої читачі отримали не чергову «лав сторі», яких мільйони, а щоб вони змогли зануритися у світ головних героїв, відчути їх емоції, перейнятися до них не тільки любов’ю чи жалістю, а й розумінням. Хотілося, щоб читач отримав барвистий опис того, як важко іноді буває людям з такими професіями як лікар-нейрохірург та звичайна вчителька молодших класів, котра вирішила стати волонтером ООН. Ідея — злегка божевільна і незвичайна для мене, але я з головою кинулась в цей роман і понад усе бажала опублікувати його. А тут таке ось!

Не отримавши бажаної допомоги від адвоката, я вирішила, що сьогоднішня зустріч з ним стане останньою. Я відмовлюся від його послуг і найму іншого, більш досвідченого юриста, який бажає в першу чергу допомогти мені, а не просто поставити галочку в ще одній завершеній справі з будь-ким результатом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍