Анастасія Бойд - На мені та в мені, Анастасія Бойд

Глава 2

Настав черговий кінець робочого дня. Я була спустошена та розбита. Моє життя знову не принесло жодних сюрпризів, і все залишилося, як було. Я, як і раніше, нічого не знала, не хотіла, я нікому не була потрібна, і продовжувала думати, що це цілком виправдано. Я зовсім порожня. Кого така могла зацікавити?

Усі, крім Іва Мореля, розійшлися. Я перекинула клатч через плече, і дійшовши до дверей, вирішила ризикнути і попрощатися з господарем. Вдих-видих, і мені здалося, що я майже впоралася з хвилюванням.

- До побачення, мсьє Морель, - впевненим голосом сказала я, кинувши швидкоплинний погляд на нього, не сподіваючись на відповідь.

- Доброї ночі, Лулу, - все ж таки відповів Ів, і я здригнулася від несподіванки. Його голос був м'яким і добрим, і він не назвав мене Луїза чи мадемуазель Бушар. Лулу... У його виконанні моє ім'я прозвучало якось по-новому. Я мимоволі посміхнулася, і швидко вийшла надвір.

Я йшла додому, і не думала... Намагалася не думати про те, які почуття викликала в мене банальна ввічливість мого суворого шефа. А коли я увійшла до квартири, зайві думки одразу ж випарувалися – бабуся та дід на всю гучність дивилися по телевізору черговий репортаж про мою величну матір.

- Лулу, дитинко, біжи швидше. Тут Ірен! - крикнула бабуся з трепетом у голосі. Дідусь П'єр невдоволено пирхнув і демонстративно уткнувся в газету.

- Вгамуйся, Бріжіт. Ірен не має до тебе справи. Чим сходити на якісь там гори, краще б із дочкою час провела, - пробурчав він.

- Якісь гори? Вона підкорила Еверест! – гордо обурилася бабуся.

- Та хоч Фудзіяму, - зневажливо відповів дід, і пішов до іншої кімнати.

- Мила, присядь, - сказала мені бабуся, і поплескала по місцю біля себе.

Я знехотя приземлилася, і зрозуміла, що це неминуче – мені в черговий раз, скріпивши серце, доведеться бачити мою легендарну матір. Кумира багатьох. Але не для мене. Її волосся темно-жовте і засалене, обличчя хворобливо-землянистого кольору, вона дуже худа жінка, яка несвоєчасно постаріла. Але вона здавалася такою щасливою. Без мене. Образа знову жалила, і я, як і раніше, не могла зрозуміти – ну як вона могла так вчинити зі мною? Невже, в житті може бути щось важливіше за дитину? Я глянула на бабусю, і помітила, що ось для неї точно важливіше нічого немає. Вона замінила свою дочку заради її щастя. Кумиром вона була для мене чи наївною матусею, я не знала. Почуття подяки до бабусі відгукнулося в серці, я рвучко обійняла її, і втекла в свою кімнату, заснувши після тривалих ридань. Втім, так зазвичай бувало протягом багатьох років. Нічого нового.

Марі підпирала барну стійку, посміхаючись і кокетуючи з бариста Полем. Мені важко було зрозуміти, чи це правильно, враховуючи її заміжжя. В цілому, я мала не таке вже й велике уявлення про людські стосунки та рамки пристойності. Батьків не було, дідусь пропадав на роботі або біля телевізора, а бабуся весь час щось куховарила, не приділяючи часу особистим розмовам зі мною. Так, я жила в комфорті, теплі і турботі, але ця турбота була схожа на догляд за домашніми рослинами – мої думки і почуття нікого не цікавили. Ми не спілкувалися про щось, крім школи, а потім роботи. Але я в жодному разі не звинувачувала в нестачі сказаних слів людей, які, всупереч своїм бажанням та можливостям, мене виростили. Я знала, що вони любили мене. По-своєму.

До кав'ярні увійшов Морель.

- Та що з ним не так? Знову без настрою, - фиркнула я, розсердившись перспективі чергового безглуздого дня. Марі відволіклася від безневинного флірту.

- А на мою думку, з ним все так. Особливо ззаду, - вона хтиво роздивилася шефа, і дзвінко засміялася. Поль одразу ж підхопив її настрій. Тут навіть мені було зрозуміло, що вона перегинала.

- Боже, а з тобою що сьогодні? Із чоловіком посварилася? - я зсунула брови, і відразу стрепенулася, відчувши важку руку на своєму плечі. Очі Марі закруглилися. Сміх припинився. Вона кинулася до столика нового клієнта, а Поль почав активно натирати склянки. Я перелякано розгорнулася.

- Мадемуазель Бушар, зелений чай із лаймом. Одну склянку зараз, другу – за півтори години, - суворо розпорядився Ів.

- Буде зроблено, мсьє Морель, неодмінно, - відповіла я, і він здивовано підняв брови. Занадто покірно прозвучала ця фраза, демонструючи страх перед ним.

- Наступного разу, краще просто кивніть. Я не ваш пан, - він трохи посміхнувся, і я раптом відчула, як жар підступив до обличчя. Йому вдалося не тільки злякати мене, а й збентежити?

- Добре.

Морель вирушив до свого кабінету, мабуть, не бажаючи стирчати в залі. Нарешті! Невже ми відпрацюємо цей день без його нагляду? Він нічого не сказав, але я однозначно зрозуміла, що чай треба нести саме до його комірчини. Взяла тацю з чашкою та кількома галетами, і попрямувала до нього. Постукала у двері, та увійшла. Ів ніби не очікував цього, і насупився від моєї появи. Що знову не так? Сильно швидко впоралася із завданням?

- Лулу, в чому справа? Ви забули, де я п'ю чай? - ах, ось воно що. Непередбачувано.

- Вибачте, я подумала, що ви тут... Я зараз все віднесу.

- Та стривайте. Давайте вже сюди це все, - пробурчав Морель.

Мене трясло від незручності і його вбивчого тону. Я поставила тацю на стіл, і тремтячими руками почала переставляти чашку та блюдце. Ів, побачивши мою неспроможність, мабуть вирішив допомогти, але через його випадковий дотик, моя рука здригнулася, і яке щастя, що в цей момент я тримала блюдце, а не чашку. Печиво впало на відкриту клавіатуру ноутбука. Морель вб'є мене...

- Спокійно. Я приберу, - Ів доробив за мене мою роботу, увімкнув ноутбук і сів за стіл. Нічого собі. Чомусь я залишилася стояти, як укопана, обіймаючись з тацею. Можливо, я мала вибачитися, але не виходило видавити з себе ні слова. - Можете йти. Але я сподіваюся, що така реакція у вас сьогодні була і буде лише на мене. Інакше ми розгубимо всіх клієнтів, - посміхнувся Морель, і це була не пихата усмішка. Я не розлютила його?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍