Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 2

 У горлі стоїть клубок. Тримаю в руках чашку з гарячим чаєм і боюся підвести очі. Навпроти за столиком сидить Роман. Від його присутності мене трясе. Згадую мій перший день в університеті. Першу зустріч із цим нахабним ідіотом.

Він мало не наїхав на мене біля воріт навчального закладу. Досі бачу перед очима величезні колеса та габаритний кузов, який промчав перед моїми очима.

А потім ще одна зустріч. В одному з коридорів. Та в тій ситуації, скоріше за все, була винна я сама. Поспішаючи, вилетіла з аудиторії, і зовсім не дивилася навколо, влетівши просто в плечі цього придурка.

Пам'ятаю його погляд. Пекельні, чорні очі, роздуті ніздрі й кривий вищир.

— Так мене хочеш, що терпіти несила? — прошепотів він, нависаючи наді мною і стискаючи долонею мій лікоть.

Я спробувала вирватися, але не вийшло.

— То знай. Дівчатка, схожі на тебе, мені не до вподоби. Хіба що ти дуже постараєшся, — хлопець шипів, притягуючи мене до свого тіла.

Його дружки знімали все на телефон. А потім виклали в чат універу.

Було принизливо бачити та слухати всі ті насмішки, але я гадала, що все швидко забудеться. Але навіть через тиждень всі тикали пальцем у мій бік.

Звісно, це ж Монастирський. Красунчик, еліта нашого універу. А я — ніхто. Дівчинка на стипендії. І всіх веселило те, як нікчему принижують.

Після цього випадку я старалася не стикатися ані з хлопцем, ані з його друзями, які завжди тинялись гуртом. І мені це вдавалося. До сьогодні.

— Кімната Ясі розташована навпроти твоєї. Якщо їй щось знадобиться, допоможи освоїтися. Будь ласка, — дивиться на сина дядько Андрій.

— Допоможу, — хмикає Роман і переводить погляд з батька на мене.

Кутики його губ повзуть вгору.

— Дякую, я впораюся, — перериваю їхню розмову.

— Це про всяк випадок, люба. А завтра Рома підвезе тебе до університету, — усміхається чоловік.

— Я можу сама доїхати, — зиркаю на хлопця, який примружує очі.

— Я підвезу, — Роман вимовляє спокійно.

— От і вирішили, — усміхається дядько Андрій.

Не хочу їхати з ним. І навіть в автомобіль до нього сідати не хочу. Але як пояснити це? Розповідати про його витівки — по-дитячому, а ще й перший день у цьому домі мамі псувати зовсім не добре.

Потрібно просто не перетинатися з Романом. Будинок величезний, у мене вийде ховатися, як і в університеті.

— Мені вже не цікаво з вами. Радий познайомитися, дорога мачухо, — широко усміхається хлопець та йде до будинку.

— Ну що ж, усе минуло чудово. Навіть краще, ніж я сподівався, — підморгує дядько Андрій та обіймає маму за плечі.

Здається, їм потрібно побути наодинці. Тому я швидко прощаюся і йду до своєї кімнати.

Озираюся, проходячи коридором, наче мишка. Тільки б не стикнутися з Монастирським. Підходжу до своїх дверей і видихаю. Вдалося. Відчиняю двері та завмираю на порозі.

— Чого стовбичиш? Чекаєш запрошення? — вимовляє спокійно Роман.

Він сидить у широкому кріслі біля вікна та не зводить з мене очей. Повільно підводиться, і я ледь стримую себе, щоб не втекти звідси.

— Правильно. Ти тут ніхто. І я більше ніж впевнений, що ненадовго, — говорить, підходячи до мене впритул.

Все тіло трусить від голосу цього хлопця. Чому я так його боюся? Не можу зрозуміти. Але поряд з ним завмираю, не можу говорити чи рухатися. Навіть дихати не можу.

— Тому не потрібно тут освоюватися, сестричко, — він вимовляє за міліметр від моїх губ.

Опалює поглядом, від якого я не можу дихати. Відчуваю, як втягує мій запах і різко штовхає своїми грудьми убік.

Двері з гуркотом зачиняються, а я все ще не можу зрушити з місця. У мене ступор. Дихання важке, у вухах шум, а в роті — сухість.

Бачу на столику глечик з водою та швидко підходжу до нього. Наливаю повну склянку тремтячими руками та випиваю до дна.

Відчуваю, як краплі холодної води стікають моїм підборіддям, і з шумом втягую повітря.

— Козел, — шепочу собі під ніс. — Ненавиджу, — гарчу, стягуючи светр, а потім і футболку, яка промокла.

Ні, я не зможу тут жити. Знаю, мама кохає дядька Андрія, і псувати це не маю права, але краще розповісти, що відбувається, і знайти рішення.

Видихаю, одягаючи чисту сорочку, і чую стукіт у двері. До кімнати заходить мама. Навіть радію її появі, сама хотіла йти шукати.

— Люба, ми можемо поговорити? — тихо вимовляє жінка та сідає на краєчок ліжка.

— Так, я також хотіла з тобою поговорити, — зупиняюсь навпроти неї.

— Гарна у тебе кімната. Андрій дуже старався, щоб тобі все сподобалося, — усміхається вона.

— Так, кімната гарна, і будинок також. Дядько Андрій — прекрасний чоловік, і я рада, що ви зустріли одне одного.

— Я така щаслива, донечко, — опускає очі в підлогу мама.

Набираю повні груди повітря і готова розповісти про все що в мене відбувається з Романом. Я впевнена, що мама стане на мій бік. Вона ж завжди підтримувала мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍