Джулія Ромуш - Батько подруги. Скандальний звʼязок, Джулія Ромуш

2

Швидко перебираю ногами, бо цей Миха тягне мене за собою. Я знову в надзвичайному стресі. Нічого не розумію. Вже потрібно кричати й відбиватися чи зачекати, що буде далі?

Коли проходимо повз диванчики, на яких сидить Катя, у мене всередині все холодіє. Здається їй випав бонус плюс розважати нареченого. Саме об його коліна вона зараз і треться дупою. Закарбувати все це на фото і відправити тій, хто заміж за нього зібрався. Ну чи не цап він?! Перед весіллям з іншими розважатися.

"Про свою дупу думай" - верещать внутрішній голос. Коли рятівник виводить мене на палубу, я одразу втягую повітря через ніздрі.

- Ще раз дякую, що врятували. Я так злякалася.

Я розтягую губи в посмішці й намагаюся трохи налагодити контакт з чоловіком навпроти мене. Можливо, я наївна ідіотка, але я все ще розраховую, що він нормальний і не стане мене ні до чого примушувати.

Тому я приміряю на себе роль вдячної сирітки й дуже швидко кліпаю віями.

- А ти на що розраховувала, коли на парубочий вечір йшла? - Здається зараз на мене чекає лекція про те, що без мізків жити складно. Чоловік зовсім не ведеться на мою посмішку. Брови зведені на переніссі. Такий погляд, що втекти хочеться.

- Я на корпоратив йшла, - ображено видаю у відповідь, - мені обіцяли добре заплатити за чотири танці та відпустити.

Миха чи як там його, окидає мене поглядом. В його очах я чітко бачу, що набираю десять із десяти за шкалою "повна дурепа".

- І де вас лише таких знаходять?

Закочує очі, а я губу прикушую. Грубити у відповідь зараз не варіант. Те, що він мене з зали витяг, ще не означає, що я знову там не опинюся.

- Скажіть, а яхта скоро повернеться? У мене вдома маленька сестричка і бабуся старенька, мені б додому повернутися, — язик починає жити своїм життям. Сестрички маленької у мене немає. Зате є дві зведені кобилиці. І вони тільки раді будуть, якщо я додому не повернуся. Знову в мою кімнату проберуться і будуть по речах нишпорити.

Бабуся в мене є, почула б вона, що я її старенькою називаю такий би мені потиличник зарядила. Але зараз мені потрібно прибіднятися по максимуму. Я ще й сльозу пустити можу для повноти картини. Заради порятунку своєї п'ятої точки я багато на що здатна.

Чоловік, навпаки, примружується та схиляє голову на бік. Намагається зрозуміти скільки правди у моїх словах? Я ще й про дідуся навішати локшини можу, тільки його мої родичі схоже ні краплі не проймають.

- Яхта до ранку нікуди розвертатися не буде. Прибуття о п'ятій ранку. До цього часу тобі ніяк не змитися, - мої губи округляються буквою "О" і я видаю розчароване зітхання.

– І що нам тепер робити?

– Нам? - Михайло - саме так мені подобається його називати подумки. Тому що Миха якось надто негарно. Так ось, Михайло запитливо здригає брови й навіть кривить губи в саркастичній посмішці.

- Ну так, - згідно киваю. - Інакше ці амбали, що мене затискали, зрозуміють, що ви їм збрехали й знову захочуть щось зробити зі мною. Тож нам потрібно триматися разом. До п'ятої ранку.

У моїй голові зараз навіть і гадки нема, що він мене може послати. А судячи з його потемнілих очей та виразу обличчя, саме це він і збирається зробити.

- Слухай...

- Соня, - я одразу його перериваю і називаю своє ім'я. І при цьому знову посміхаюся, як не зовсім адекватна. Ситуація в мене мало скидається на позитивну. А я радію так, ніби мене пообіцяли врятувати та ще й додому доставити на особистому вертольоті.

- Соня, звали з моїх очей і не відсвічуй, - ось тут то посмішка з мого обличчя і спадає.

- Зачекайте, а як же...

Я чисто машинально подаюсь уперед і стискаю пальцями його руку. Швидше від остраху, що він зараз піде і я залишуся тут зовсім одна.

Договорити не встигаю, бо наступної секунди ойкаю від того, що Михайло стискає рукою мою талію і притягує настільки близько до себе, що його гаряче дихання обпалює обличчя.

На шкірі миттєво з'являються мурашки від пронизливого погляду чоловіка. Він дивиться прямо мені у вічі. Заворожує своїми темно-карими очима. Я таких і справді ніколи не бачила. З янтарними вкрапленнями. Він мене ніби зачарував, і я не можу відірвати від нього погляду.

- Дванадцята, - вимовляє хрипким голосом, а я незрозуміло кліпаю.

- Що дванадцята?

- Номер моєї каюти, - І тут же перед моїми очима з'являється ключ, - заходиш, приймаєш душ, і гола чекаєш мене в ліжку.

З кожним його словом я все більше застигаю від страху. Ось тобі й рятівник. Тут же упираюся долонями в його груди, відштовхую чоловіка від себе.

- Козел!

Він же нахабно посміхається.

- Надумаєш, номер каюти знаєш.

І просто звалює, залишивши мене одну на палубі! Обхоплюю себе руками за плечі й озираюся на всі боки. І що ж мені тепер робити?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно