Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Їй би кричати, але крик застряє в горлі непохитною каменюкою, не в змозі вирватися назовні. Єдиний вихід — виявити себе. Хоч на мить сповільнити неминуче. Нехай виконують свої погрози, нехай змушують її відпрацьовувати, як самі сказали. Тільки б не чіпали Павла!

Робить крок, останній крок зі свого укриття.

Залишалося зовсім трішки, але вмить хтось ззаду, ніби передбачаючи подальші дії та бажаючи вберегти, однією рукою хапає за плечі, а другою закриває рота, приглушаючи зойк, що виривається назовні. Саме в цей момент у протилежному боці майстерні звучить карколомний постріл, оповіщаючи, що це кінець.

Дівчина, на щастя, не бачить цього. Зате, притиснута спиною до стіни міцним чоловічим тілом, з подивом і одночасно полегшенням бачить перед собою людину, яку найменше очікувала тут побачити після Павла. Того, хто завжди приходив на допомогу. Хто все міг вирішити. Здалося, що з його появою можна відмотати час назад та змінити те, що сталося з коханим.

— Тихіше, дівчинко, тихіше, — одними губами прошепотів чоловік, продовжуючи утримувати дівчину притиснутою до стіни та не прибираючи долоні від її обличчя, побоюючись, що вона видасть їхню присутність. — Ти вже нічого не зміниш, а вони ні перед чим не зупиняться.

Але як? Як, чорт забирай, можна бути тихіше, коли там… Навіть думки не могла повернути в ту сторону. Павлусь. Її Павлусь! Невже його більше немає? Це неможливо! Це просто… Вона скоро прокинеться і зрозуміє, що це страшний сон.

Вона, навіть, заплакати не могла Сліз не було. Лише шок і німий жах в очах.

— Я зараз приберу руку, і ти не будеш кричати, — попросив товариш, — добре? Нам потрібно вибратися звідси непоміченими, або перечекати, поки вони підуть. Вони сюди не поткнуться, виходитимуть з іншого боку.

Хто «вони» не становило жодних проблем здогадатися. Але звідки така обізнаність? Чому він тут?

— Якщо зрозуміла, кивни, — наполягав чоловік.

Отримавши підтвердження, послабив хватку, даючи можливість вдихнути кисень на повні груди, але підтримував, щоб у потрібний момент заткнути.

— Що ти тут робиш, Олеже? — нервово пролепетала.

— Напевно, те саме, що й ти, — пирснув роздратовано. — Намагаюся врятувати чиюсь дупу. Тільки якщо в тебе це вийшло, відверто кажучи, паршиво, дозволь мені довести справу до щасливого фіналу.

— Вони його вбили?.. — не звертаючи уваги на довгу тираду, ледь чутно запитала. Хоча питання прозвучало, як твердження.

Цього разу Олег тільки й міг, що несміливо кивнути.

— Хто вони такі?

— Не забагато запитань? — виглядаючи з-за укриття, шикнув. — Зараз не найкращий час.

Договорити не встиг. Почулося наближення чужих кроків.

— Кріт, щось мені це не подобається. Ми ненароком не притягли за собою хвоста? — десь зовсім близько пролунав голос одного з громил.

Олег приклав палець до дівочих губ, закликаючи мовчати, та обережно пригорнув її до себе, змушуючи присісти разом із ним на землю. Це практично вийшло. Всього-то треба було затамувати подих і почекати, поки «перевірка» закінчиться та обійде стороною. Коли шістка Крота пройшов повз, нічого не запідозривши, Олег, розуміючи, що чекати не варіант, знаком показав пробиратися вздовж стіни до одного з поворотів, що вів до виходу, звідки раніше прийшли.

Йому варто було йти першим, щоби перевіряти підлогу на хиткість, але дівчина виявилася попереду. І чи то від жаху, що заволодів розумом і серцем, чи то від необережності ступила не туди. Дошка з тріском хруснула під ногою. Завмерла на мить та не встигла схаменутися, як позаду почувся вигук:

— Кріт, Кривий, гайда сюди! Дивіться, кого знайшов!

— Ритко, біжи! — штовхаючи дівчину вперед, закричав Олег, намагаючись прикрити її та дати шанс на втечу.

Вона не хотіла залишати тут ще й Олега. Не хотіла втрачати останню опору та підтримку в цьому житті. Але прекрасно розуміла, що, якщо й цього разу буде мовчазно спостерігати за тим, на що здатні ці виродки, нічим не допоможе. Вона мусить спробувати врятуватися, щоби встигнути покликати на допомогу.

Залишалося кілька кроків. Дівчина вхопилася за одвірок, побоюючись, що в іншому випадку не втримає рівновагу і впаде, але не могла не обернутися, чуючи позаду крики:

— От лайно, вони стежили за нами!

Оглядаючись, не одразу побачила, що їй перегородили шлях. Лише коли з наскоку врізалася у величезну шафу, якою виявився один із бандитів, зрозуміла, що в пастці. Тепер не вибратися. Відбиваючись з усієї сили, краєм очей намагалася зачепитися за те, що творилося неподалік. Хотіла узріти, що з Олегом.

Він відбивався, вступаючи в бійку нарівні з бандитами та нічим не поступаючись. Бився сміливо та відчайдушно, маючи перевагу в спритності та швидкості. Проте все було вирішено заздалегідь — ніяка спритність не врятує, коли бій від початку нерівний, бо у свідомо сильнішої сторони була зброя.

Рита не бажала це ні бачити, ні чути. Їй хотілося заснути та прокинутися, коли кошмару не буде в житті. Можливо, свідомість вирішила змилувався, бо пістолет, націлений на товариша, був останнім, що бачила перед тим, як знепритомніти.