Юлія Бонд - Майбутній мій, Юлія Бонд

1

Маша

Поїзди завжди викликають у мене огиду. Дратують сторонні запахи чужої білизни, парфумів та їжі. Але найогидніші це люди. Я тихо стукаю зубами від злості, неохоча слухаючи чиїсь розмови. У такі моменти хочеться крикнути на весь вагон: "Заткніться всі! Ви не одні, майте совість". Але замість крику, я дістаю з рюкзака великі навушники й роблю максимальну гучність на телефоні.

Виснажлива поїздка добігає кінця. Я смиренно чекаю, поки нетерплячі пасажири створять справжній затор в проході.

– Дівчино, ви що заснули? Одеса. Кінцева! – провідниця трясе мене за плече, змушуючи поспіхом підвестися.

Мене пересмикує, як тільки підошва кросівок торкається асфальту. 

Одеса.

Як же я ненавиджу це місто? Ні, не так. Я ненавиджу людину, яка тут живе, а тому й місто. Адже саме через це місто моє життя зробило крутий поворот, про який я навіть не просила.

Морське вологе повітря наповнює легені. Так незвично стояти на пероні і слухати популярну пісню Утьосова: "Біля чорного моря є місто, яке я бачу уві сні". Можливо, в іншому житті я б підспівувала цілий куплет, але насправді лише голосно лаюся собі під ніс і намагаюся пройти повз натовпу народу.

– Дівчино, вашим сумкам таксі не потрібно? – кричить вусатий велетень, місцевий носій на вокзалі. 

Ігнорую його та всі інші подібні пропозиції, які лунають просто на кожному розі. Але моя агресія набирає підвищених обертів, коли на телефон надходить повідомлення з маркою автомобіля, державним номером та місцем паркування.

Чудово. Батько навіть не потрудився мене зустріти, хоча б раз у житті!

Зупиняюся біля спорткара. Вражає. Свиснула б, якби вміла. 

Дивлюся на водія, який задумливо вирячився в телефон і нічого не бачить далі свого носа. Добре, що відкидний дах у спорткарі дозволяє повною мірою оцінити молоде мускулисте тіло. Симпатичний брюнет зі смаглявою шкірою когось мені нагадує, та тільки не можу згадати кого саме.

– Шановний, мені на шосту станцію Великого Фонтану, – звертаюсь до брюнета, знімаючи з очей сонцезахисні окуляри.

– Я тобі що, візник? Чеши звідси, мадам! 

Супер. Брюнет лається, як абориген і мене це навіть бавить. Одеський говір завжди мені подобався і піднімав настрій.

– Гаразд. Я почешу, а ось ти сам будеш Звірю казки правдоподібні вигадувати, де і чому втратив його дорогоцінний скарб, – відповідаю я, дивлячись хлопцеві очі в очі.

Слова потрапляють у ціль. Спочатку абориген перетравлює інформацію, а потім, коли до нього доходить, що я донька Звєрєва, різко виходить з автомобіля і мовчки забирає з моїх рук сумку на коліщатках.

– Так би одразу й сказала, що ти Маша. Я тобі не переможець "Битви екстрасенсів". Читати по очах не навчився, вибач, – обурено бубонить хлопець, влаштовуючись за кермом спорткара.

Я криво усміхаюся його невдалій спробі відбутися жартами. Цікаво, а якщо передати батькові, що його люди займаються хамством, чи довго цей брюнет залишиться на посаді водія?

Під гулкий рев двигуна спорткар зривається з місця. Я неохота дивлюся на всі боки, намагаючись вгамувати серце, що швидко б'ється, тому що це місто зі своїми вулицями та проспектами зберігає занадто багато спогадів, які завдають мені болю. Я була щаслива в Одесі колись…

 – Як тебе звуть? – щоб відволіктися від спогадів, перемикаю увагу на водія.

– Макс.

– Як давно ти працюєш у мого батька?

– Чого? Я що, схожий на чергового пса Звіра? – дивується Макс, широко роздмухаючи крила носа. – Я не працюю на нього. Мене попросили про послугу.

Тут вже дивуюсь я. Виявляється, Звєрєв може про щось благати, а не наказувати? Гм... З таким Костянтином Володимировичем я не знайома.

– Скільки тобі років? – продовжую питати.

– Дев'ятнадцять. Слухай, дівчинко, досить мені тут влаштовувати допит, – Макс додає гучності на музичній панелі, красномовно кажучи, що діалог вичерпаний.

 – Я їсти хочу. Ау, ти не чуєш? – роблю гучність на тій же панелі тихіше, а Макс відразу її додає. – Ти знущаєшся з мене? Я їсти хочу!

– Я чув тебе. Вдома поїси.

 – А я зараз хочу. У цій глухомані можна нормально поїсти? 

На вилицях хлопця грають жовна. Він злиться. Тільки я не розумію чому? Бо я Одесу назвала глухоманню? Чи може я просто його дратую? Втім, мені все одно.

А Максу, мабуть, далеко не байдуже. Тому що він різко підвищує передачу на коробці і мене відкидає назад, до спинки сидіння.

– Що за маневри? Ти мене вбити вирішив? – обурююсь, але відповіді від хлопця так і не надходить.

На перехресті спорткар повертає праворуч і у мене трапляється напад істеричного сміху, коли я бачу величезну букву "М" жовтого кольору.

– “МакДональдз”? Макс? Ти серйозно? Це, на твою думку, пристойний заклад?

– Нормальний. Я не твій татко, щоб водити тебе по ресторанах, – грубо відповідає хлопець.

Давлю у собі бажання огризатися. Насправді, проти “МакДональдза” я нічого не маю проти, просто мені сподобалося дражнити Макса. Адже не можна бути таким важливим у дев'ятнадцять років і поводитися як пуп землі.

– "Біг Мак" будеш? – Запитує Макс.

– Буду. Тільки колу без льоду попроси, будь ласка, – Макс хитає і йде до “МакДональдзу”.

Я продовжую сидіти за столиком на вулиці та вирячитися на всі боки. Навколо метушня. Будні, одним словом. Місто поспішає жити, а разом із ним і люди.

Цього року серпень видався спекотним, на диво. А тому я обмахую обличчя рекламним буклетом.

На кругогляді з'являється Макс. Підходить до мого столика і мовчки ставить на нього тацю з їжею. Обідаємо в повній тиші, а потім Макс відвозить мене додому і допомагає дістати з багажника сумку.

До самого котеджу Макс мені так і не допоміг донести сумку, тому я стою під високим парканом і гнучко лаюся, мовляв, який пихатий індик цей Макс.

Нарешті мене помічає охоронець і поспішає назустріч. Величезний чоловік у діловому костюмі, та не чоловік навіть, а справжня шафа. Обличчя кам'яне, без будь-якого натяку на емоції, в принципі, як і у всіх людей, які працюють у мого батька. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍