Джессіка Дей Джордж - Сонце і місяць, сніг і лід

так чудово — міркувала дівчинка. Адже тоді можна було б попросити його, щоб Ганс Пітер знову став щасливим.

— Я піду, — сказала вона і підвелася з теплої лавки.

Їй було трохи лячно, але вона подумала, що якщо зустріне тролів, назветься ім’ям своєї сестри Аніфрід.

— Що? — Ганс Пітер немов закляк. Він випустив з рук поліняку, котру саме різьбив, і взяв її рученя у свої долоні. — Моя маленька дівчинко, не варто цього робити.

— Зі мною все буде гаразд, — відказала вона, намагаючись зібратися з духом.

— У хаті не зосталося свиток, — зауважив Ганс Пітер.

— Я візьму плед, — відповіла дівчинка по хвилі роздумів.

Вона твердо вирішила знайти того оленя і повернути Гансові Пітерові його втрачене щастя, тому тепер ніщо не могло стати їй на заваді.

— Ти замерзнеш на бурульку, — сказала їй мама. — Якщо тобі так хотілося йти на пошуки оленя, треба було швидше рухатися, щоб узяти свитку. Ходи сюди! Помішуватимеш суп. Мені ще треба залатати панчохи.

— Ні, — дівчинка гордо розправила плечі. — Я знайду білого оленя.

— Тоді одягни мою свиту, — сказав Ганс Пітер і піднявся на горище. Було чутно, як він порпається у своїй подорожній скрині. Хлопець не часто її відкривав. Невдоволено заскрипіли завіси, не бажаючи зачиняти ляду скрині. Ганс Пітер спустився вниз драбиною, тримаючи в руках свитку та чоботи:

— Вони берегтимуть тебе від морозу та від усякого лиха.

— Але я не можу… — вражена красою тих речей, вона обхопила обличчя руками.

Чобітки та свитка були підбиті найчудовішим, найбілішим хутром, яке вона коли-небудь бачила. А зовні — вкриті м’якою вовною, білішою за сніг, та оздоблені криваво-червоною і лазуритово-блакитною вишивкою. Гострі обриси вишитих візерунків нагадували різьблення Ганса Пітера, однак дівчинці не вдалося розпізнати жодного з тих знаків.

— Можеш і візьмеш, — сказав він. — Певна річ, мої чоботи на тебе завеликі, проте, якщо одягнеш їх на свої старенькі чобітки, то буде саме те, що треба. Прив’яжи до них снігоступи[1] і зможеш ходити, немов ведмідь. Ця свитка вкутає тебе з голови до п’ят, — це стане в нагоді у такий мороз.

— Для неї ці речі надто гарні, — гаркнула мати, перевіряючи їхню якість та з блиском в очах оглядаючи кожен шов. — Ми могли би продати їх за добрі грошенята купцеві, котрий проходитиме повз нашу хатину. Правду кажу, — вона склала руки на грудях. — Чому ти раніше не сказав, що маєш такі розкішні речі на продаж? Тоді як твоя сім’я от‑от піде по світу з торбами!

— Я не продам їх ні заради любові, ні заради грошей, — сказав Ганс Пітер.

Той мертвий погляд, з яким він повернувся з мандрів і який лише недавно почав зникати, знову з’явився у його очах.

— Але, — почала Фріда.

— Я не продам їх ні заради любові, ні заради грошей, — повторив її найстарший син. — Я здобув їх власною кров’ю, і ніщо, окрім смерті, не розлучить нас. Дівчинка одягне їх лише сьогодні. А потім вони знову повернуться до скрині.

Не бажаючи сперечатися з братом (та ще й у такому дивному та шаленому настрої), дівчинка взяла запропоноване вбрання й одягла його. Свитка сягала їй аж до колін. Так само й чоботи. А що дівчинка взула під низ свої подерті чобітки, чоботи Ганса Пітера стали потрібного розміру. Рукави свитки, щоправда, довелося підкотити.

— Мені ще зроду не було так тепло, — сказала вона здивовано. Бо досі ніколи не відчувала такого приємного тепла по всьому тілу водночас. То було таке тепло, котре огортає твої щоки і руки, коли грієшся біля багаття.

Брат відгорнув їй каптур й заховав волосся під свитку, а тоді потягнув за шнурочки на комірі і зав’язав їх, аби каптур щільніше приліг до обличчя.

— Боже милостивий, настане день, коли тобі весь час буде так само тепло, як зараз, — сказав він їй, і його хрипкий голос здригнувся.

Він відкотив рукави. Тим часом дівчинка одягла свої рукавиці і вирушила на пошуки білого оленя.

Розділ 3

Невдовзі дівчинці вдалося відшукати сліди інших шукачів. Сніг був настільки втоптаний та багнистий, що годі було й сподіватися упіймати оленя — усі його сліди давно мали б загубитися. Навіть крізь товсту, підбиту хутром, свитку Ганса Пітера дівчинка чула гавкіт собак та голосні прокльони людей. На саму думку про людську дурість вона закотила очі. Кожна тварина завиграшки могла почути весь цей галас. Тим паче — білий олень. Бо ж це була не звичайна тварина, а магічне створіння з розумом людини. Скоріш за все, він давно вже накивав звідси п’ятами.

Шукачі впритул наблизилися до підніжжя гори. Дівчинка бачила, як вони намагаються продертися крізь щільно порослі сосни. Тому вона обминула гору з іншого боку, йдучи до джерела, що брало свій початок поміж деревами. Його краї скрижаніли, однак посередині усе ще бігла вода.

Дівчинка настільки захопилася відчуттям тепла та чудовою прогулянкою вздовж потічка, що й незчулася, як обігнула валун і натрапила на білого оленя! У безпросвітних хащах за валуном заплуталось це чарівне створіння, оповите легендами.

Воно було біле, немов сніг, що лежав довкола, а може, й біліше. Біле, мов свитка, в яку вона була вбрана, а може, навіть біліше. Біле-біле, а все одно біліше за все, що вона коли-небудь бачила. Його величні оленячі роги полискували, немов начищене до блиску чорне дерево, а круглі очиці були чорніші за сажу.

— Бідняточко! — дівчинка наблизилася до оленя, щоб побачити, чим може зарадити. — Ти в пастці.

Судячи зі слідів на снігу, олень спускався з гори, але послизнувся й опинився у зарослях ожини. Коли дівчинка почала наближатися, тварина засопіла і спробувала вдарити її рогами. Але вона лишень гмикнула.

— Я можу тебе звільнити, лишень постій хвильку, не рухайся, — сказала вона заспокійливо.

Усі її думки про те, щоб тримати тварину, аж поки та не виконає її бажання, раптово кудись зникли: у дівчинки було добре серце, і вона нізащо не дозволила б, щоб тварина страждала.

Ожина жахливо подерла оленеві боки, і червоні краплі крові залишили плями на його сніжно-білій шубі. З його рота виривалися клубки пари, а з-під копит викрешувалися іскри і розсипалися по камінні, що визирало з-поміж снігових заметів.

— Тихенько! Заспокійся!