Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Якщо мені покращає, тоді, можливо…

Крок за кроком прямую до настінного кисню. Двічі перевіряю, чи вимірювач швидкості течії встановлений правильно, і слухаю рівномірне шипіння кисню, що надходить звідти, а тоді вставляю кінці носової трубки у вуха й просуваю її зубці до носа. З зітханням опускаюся на знайомо незручний лікарняний матрац і глибоко вдихаю.

Тягнуся до кишенькового записника, щоб прочитати наступний пункт у моєму списку завдань і цим зайняти себе: «18. Записати відео».

Я беру олівець і замислено прикушую його, вдивляючись у раніше написані слова. Досить дивно, що зараз здається легшим думати про потойбічне життя.

Але список є список, тож я видихаю й тягнуся до тумбочки по ноутбук, сидячи по-турецьки на новій квітчастій ковдрі. Я придбала її вчора в «Тарґеті», доки Каміла з Мією купували одяг для Кабо. Мені навіть не потрібна була ковдра, але вони з таким завзяттям допомагали мені обрати щось для лікарні, що ніяково було не купити. Принаймні вона дещо пасує до моїх теперішніх стін, яскравих, насичених і барвистих.

Нетерпляче вистукую пальцями по клавіатурі й скоса поглядаю на своє відбиття на екрані, доки завантажується комп’ютер. Насуплено роздивляюся кучму довгого русявого волосся й намагаюся пригладити його, знов і знов розчісуючи пальцями. Невдоволена, знімаю з зап’ястка гумку для волосся й стягую його в безладний вузол, намагаючись мати хоча б наполовину пристойний вигляд для цього відео. Беру з тумбочки примірник «Програмування на Java під Android» і підкладаю під ноутбук, щоб не показувати зайвого під підборіддям і бути хоч трохи більш привабливою в записі.

Увійшовши до свого акаунту на YouTube Live, налаштовую веб-камеру, щоб видно було малюнок Еббі з легенями просто за моєю спиною.

Ідеальне тло.

Заплющую очі й глибоко вдихаю, чуючи знайомий свист, із яким легені відчайдушно намагаються всотати повітря крізь море слизу. Повільно видихаючи, чіпляю на обличчя широку усмішку, як на вітальній листівці від Hallmark, перш ніж розплющити очі й натиснути Enter для початку трансляції.

— Привіт, люди. У всіх добра Чорна п’ятниця? Я чекала на сніг, який так і не випав!

Кидаю погляд у куток екрана, розвертаючи камеру до лікарняного вікна — небо хмарно-сіре, дерева за склом зовсім голі. Усміхаюся: мій стрім постійно набирає понад тисячу глядачів — незначна частка від 23 940 підписників на YouTube, що підключаються дивитись, як іде моя боротьба з кістозним фіброзом.

— Отже, я могла б збиратися на літак до Кабо в останню шкільну подорож, але натомість проведу це свято у своєму другому домі, дякувати легкому болю в горлі.

А також шаленій лихоманці. Пригадую, як мені виміряли температуру вранці під час реєстрації — електронні цифри на градуснику миготіли чітким 102[2]. Але я не хочу згадувати про це у відео, бо мої батьки неодмінно переглядатимуть це згодом.

Зараз їм лише відомо, що в мене надокучлива застуда.

— Кому потрібні цілих два тижні сонця, синього неба й пляжів, коли можна місяць розкошувати просто в себе на задньому дворі?

Викладаю список переваг, рахуючи їх на пальцях.

— Подивимось. У мене цілодобовий консьєрж, необмежена кількість шоколадного пудингу й послуги пральні. А, і ще цього разу Барб умовила докторку Гемід дозволити тримати всі мої ліки та обладнання у себе в палаті! Переконайтеся!

Розвертаю веб-камеру до купи медичного обладнання, а потім — до візка з ліками біля себе, вже ідеально впорядкованими в алфавітному і хронологічному порядку згідно з графіком дозування, що я внесла у власноруч розроблений застосунок. Нарешті він готовий до тестового запуску!

Це був пункт 14 у сьогоднішньому списку завдань, і я неабияк пишаюся тим, що вийшло.

Комп’ютер дзеленчить — починають надходити коментарі. Бачу один, де згадують ім’я Барб із кількома смайликами-сердечками. Вона улюблениця загалу, та й моя. Відколи я вперше лягла до лікарні понад десять років тому, вона працює тут пульмонологом, пригощає цукерками мене та інших фіброзників, як-от мого спільника По. Вона тримає нас за руку під час найнестерпніших нападів болю, наче їй це нічого не варто.

Близько половини цього часу я знімаю відео на YouTube, поширюючи інформацію про кістозний фіброз. За ці роки мої операції, процедури й візити до Сент-Ґрейс набрали більше глядачів, ніж я могла уявити. Вони лишалися зі мною в період мого недолугого носіння брекетів і всього іншого.

— Моя легенева функція знижена до тридцяти п’яти відсотків, — кажу я, заново розвертаючи камеру до себе. — Докторка Гемід каже, я зараз стабільно рухаюся вгору в списку претендентів на трансплантацію. Я пробуду тут місяць, уживатиму антибіотики, дотримуватимусь курсу лікування… — Я переводжу погляд на малюнок позаду — здорові легені красуються наді мною, тільки недосяжні.

Хитаю головою і з усмішкою нахиляюся взяти пляшечку з візка.

— Це означає: вчасно приймати ліки, носити віброжилет, щоб розрідити той слиз, і… — я підіймаю пляшечку, — щовечора вживати цілу порцію рідкого харчування крізь гастротомічну трубку. Якщо котрась пані шкодує, що не може з’їдати п’ять тисяч калорій на день і мати при цьому готове до курорту тіло, я згодна помінятися.

Комп’ютер знову дзеленчить — повідомлення течуть одне за одним. Прочитавши декілька, я дозволяю позитивному настрою витіснити весь негатив, з яким бралася до цієї справи.

«Тримайся там, Стелло! Ми тебе любимо!»

«Виходь за мене!»

— Нові легені можуть надійти будь-якої миті, тож я маю бути готова! — я кажу ці слова так, наче всім серцем у них вірю. Хоча по всіх цих роках навчилася не плекати завеликих надій.

ДЗІНЬ! Ще одне повідомлення.

«У мене КФ, і ти нагадуєш мені, що треба завжди лишатись на позитиві. Цілую».

Моє серце теплішає, і насамкінець я широко всміхаюся на камеру тій людині, котра веде ту ж боротьбу, що і я. Цього разу щиро.

— Гаразд, люди, дякую, що подивились! А зараз я маю ще раз перевірити свої денні й ранкові ліки. Знаєте ж, яка я до всього прискіплива. Сподіваюсь, у всіх був чудовий тиждень. Бувайте!

Я завершую пряму трансляцію, повільно видихаю і, закриваючи браузер, бачу на екрані усміхнені обличчя, готові до зимового балу. Я, Каміла і Мія тримаємося за руки, усі з однаковою глибоко-червоною помадою на губах, яку разом обрали в «Сефорі». Каміла хотіла яскраво-рожеву, але Мія переконала нас, що червоний — саме той колір, котрий ПОТРІБЕН нам у житті. Досі не впевнена, що це так.

Лягаючи знов, я беру до рук потертого