Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

тижні. Упевнена, що не можеш поїхати? Наша остання шкільна подорож, Стелло!

— Упевнена, — твердо кажу я, і вони розуміють, що це не жарт.

Ми дружимо з середньої школи, і вони вже знають, що, коли йдеться про плани, останнє слово за КФ.

Не скажу, що мені не хочеться їхати. Просто це в буквальному сенсі питання життя і смерті. З цієї причини я не можу поїхати до Кабо чи будь-куди — бо ризикую не повернутися. Не можу вчинити так зі своїми батьками. Не зараз.

— Ти ж була головою підготовчого комітету цього року! Не можна попросити їх перенести твої процедури? Ми не хочемо, щоб ти стирчала тут, — каже Каміла, жестом обводячи лікарняну палату, яку я так старанно прикрасила.

Хитаю головою.

— У нас іще будуть спільні весняні канікули! А я не пропускала весняних вікендів із близькими друзями з восьмого класу, коли застудилася! — кажу я, з надією всміхаючись і переводячи погляд з Каміли на Мію і назад.

Проте жодна з них не всміхається у відповідь, натомість обидві продовжують дивитися так, наче я вбила їхніх домашніх улюбленців.

Помічаю в обох сумки з купальниками, які попросила їх принести, тож вихоплюю сумку з рук Каміли, відчайдушно намагаючись змінити тему.

— О-о, вибір купальників! Треба обрати найкращі!

Якщо вже я не ніжитимусь в обраному купальнику під теплим сонцем Кабо, то вважаю, що можу хоч трохи насолодитися ним через подруг, обравши купальники їм у подорож.

Це підбадьорює їх обох. Ми квапливо витрушуємо їхні сумки мені на ліжко, створюючи місиво квіточок, горошку й неонових тканин.

Переглядаю ворох купальників Каміли, вихоплюю червоний — щось середнє між низом бікіні і відрізом нитки, без сумніву, успадкований від її старшої сестри Меґан.

Жбурляю його їй.

— Оцей. Дуже у твоєму стилі.

Її очі розширюються, і вона прикладає його до талії, здивовано поправляючи окуляри в дротяній оправі.

— Тобто лінії засмаги будуть пречудові…

— Каміло, — кажу я, хапаючи бікіні в синьо-білу смужку, яке точно сидітиме на ній як влите. — Я пожартувала. Оцей ідеально пасуватиме.

З явним полегшенням вона вихоплює в мене бікіні. Переводжу увагу на ворох купальників Мії, але та зайнята — сидить на зеленому лікарняному стільці в кутку й строчить повідомлення з незмінною усмішкою на обличчі.

Дістаю з купи цільний купальник, який у неї ще з уроків плавання в шостому класі, і, криво посміхаючись, простягаю їй.

— Як тобі оцей, Міє?

— Подобається! Класний вигляд! — каже вона, шалено набираючи текст.

Каміла фиркає, складаючи свої купальники назад до сумки, й хитро всміхається мені.

— У Мейсона з Брук — усе, — пояснює вона.

— О Господи. Бути не може! — кажу я.

Оце так новина. Фантастична новина. Звісно, не для Брук. Але Мія вмирала за Мейсоном ще з уроків англійської в місіс Вілсон у десятому класі, тож ця поїздка для неї — шанс нарешті зробити свій хід.

Мене добиває, що я не можу бути там із нею й допомогти втілити вбивчий десятикроковий план шаленого курортного роману з Мейсоном.

Мія відкладає телефон і буденно знизує плечима. Підіймається, вдаючи, що розглядає малюнок на стіні.

— Нічого особливого. Зустрінемо його з Тейлором в аеропорту завтра вранці.

Я кидаю на неї погляд, і вона розпливається в широкій усмішці.

— Гаразд, дещо особливе в цьому є!

Ми всі верещимо від радощів, і я підіймаю гарненький цільний купальник у горошок — супервінтажний і цілком у її стилі. Вона киває, вихоплює його в мене з рук і прикладає до себе.

— Саме сподівалася, що ти обереш цей.

Обернувшись, бачу, як Каміла нервово поглядає на годинник. Не дивно — вона чемпіонка з прокрастинації і, певно, ще жодної речі до Кабо не зібрала.

Окрім бікіні, звісно.

Вона бачить, що я помітила її погляд на годинник, і полохливо всміхається.

— Мені ще треба купити пляжний рушник на завтра.

Типова Каміла.

Я встаю, і серце завмирає від думки, що вони йдуть; але я не хочу затримувати їх.

— Дівчата, вам уже пора! У вас же літак із самого рання.

Мія обводить сумним поглядом кімнату, доки Каміла пригнічено крутить сумку з купальниками в руці. Через них двох усе стає важчим, ніж я очікувала. Ковтаю відчуття провини та обрáзи, що закипають усередині. Це ж не вони пропускають останню шкільну поїздку до Кабо. Вони хоча б будуть разом.

Я широко всміхаюсь обом, практично виволікаючи їх за двері. Щоки болять від усього цього вдаваного позитиву, та я не хочу зруйнувати його — заради них.

— Ми надішлемо тобі купу фотографій, окей? — каже Каміла, обіймаючи мене.

— Та вже надішліть! Прифотошопиш мене до кількох, — кажу я Мії, яка творить в Адобі справжні дива. — І тоді навіть не скажеш, що мене там не було!

Вони тупцяють у дверях, і я надмірно закочую очі, жартома виштовхуючи їх у коридор.

— Тікайте звідси. Ідіть, і чудової вам поїздки.

— Ми тебе любимо, Стелло! — гукають вони, йдучи коридором.

Я дивлюся їм услід, і махаю, доки пружні кучері Мії зникають, і раптом усвідомлюю, що нічого так сильно не хочу, як піти разом з ними збирати речі замість розпаковувати їх.

Моя усмішка в’яне, щойно я зачиняю двері й бачу стару родинну світлину, акуратно приколоту в кімнаті до моїх дверей.

Її зробили влітку кілька років тому, на парадному ґанку нашого дому під час барбекю на Четверте липня[1]. Камера впіймала мить, коли я, Еббі, мама й тато дурнувато всміхаємося всі разом. Відчуваю наплив туги за домом і чую скрип зношеної хиткої деревини парадних східців, що риплять під нами, коли ми зі сміхом зсуваємося докупи задля фотографії. Я сумую за цим відчуттям — що всі ми разом, щасливі й здорові. І так більшу частину часу.

Це не допомагає. Зітхнувши, я відходжу й кидаю погляд на візок із ліками.

Правду кажучи, мені тут подобається. З шести років це мій дім удалині від дому, тож зазвичай я не проти приїздити сюди. Я отримую свої процедури, вживаю ліки, набираю вагу на молочних коктейлях, принагідно бачуся з Барб і Джулі та їду — до наступного загострення. Усе дуже просто. Але цього разу я відчуваю занепокоєння, навіть тривогу. Бо замість того, щоб лише хотіти одужати, я мушу одужати. Заради батьків.

Адже вони взяли й зіпсували все, коли розлучились. А втративши одне одного,