Дар'я Бура - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

сина Віктора. А потім знову невідомість і чекання — чи є співпадіння, чи це Вікторове тіло, чи якогось іншого хлопчини. Один аналіз, другий, третій, а потім ДНК зійшлися, нам показали захоронення після того бою на кладовищі невідомих у селі Чмирівка, то під Старобільськом.

Жінка розглядала в інтернеті фотографії того кладовища й демонструвала кількість могил, які б могли належати і належали тим хлопцям, які полягли під Цвітними Пісками 5 вересня, серед них було поховано й «Кума». Рік чекання, аби поховати чоловіка, а тоді Руслана й дізналася і про обставини бою, і про те, як над ними знущалися — їхні тіла були понівечені, багатьох жорстоко катували, багатьох спалили живцем.

— Рідні всіх загиблих бачили ті понівечені тіла; ми розглядали шматки тіл, аби впізнати своїх чоловіків і синів. Дехто й досі шукає своїх дітей, як от Тьотя Катя, а дехто не вірить, що поховав саме свого родича. Та навіть у мене є якась надія, що, може, то й не він — ну бо вже дуже були понівечені тіла, щоб їх точно можна було впізнати й визнати, що це такий твій чоловік. Тому ми забрали і похоронили його просто за ДНК-експертизою. А тоді в інтернеті з’явилося відео чи навіть кілька, з того бою 5 вересня. Так же, Гєна?

І Геннадій тільки приречено кивнув головою.

Бойовики не гребували навіть робити собі селфі на фоні погорілих тіл, крові на асфальті, відірваних кінцівок і нутрощів. Жодної людяності, навіть в умовах війни. Ці відео й досі гуляють мережею, правда, здається, не всі вже, декотрі просто Ютюб сам повидаляв. Але решту все — люди бачать, а нам тяжко, бо на тих кадрах наші чоловіки й сини, над тілами яких знущаються.

ВІКТОР БРАЖНЮК (23.08.1981 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

Витяг з рапорту одного з командирів львівських десантників свідчить, що в цей час їхня п’ята рота несла службу на блокпосту в районі Металіста (за розпорядженням командира 1-ої танкової бригади з позивним «Гідра»). А 5 вересня по обіді по рації командир віддав розпорядження офіцерові танкового підрозділу висунутися на Щастя. Той, у свою чергу, усно передав інформацію командирові роти й заступнику командира батальйону. Вояки на БТРах і танках виїхали на Щастя, та біля Цвітних Пісків  — засідка: близько 300 терористів і росіян з танками, БТРами та різнокаліберною стрілецькою зброєю. Але десантники таки прорвалися до Щастя, хоча з втратами, пораненими й зниклими безвісти.

Загиблим на місці вважався молодший сержант 80-ї бригади мобілізований бродівчанин (Львівщина) Віктор Бражнюк. Хоча, мабуть, до Віктора недоречно вживати слово «мобілізований». З перших днів війни він просився до Нацгвардії. Сестра Віктора  — Жанна пригадує, як хлопець пригніченим повертався додому й переживав, бо йому щоразу відмовляли: добровольців було так багато, що загони формувалися дуже швидко.

Та ще й неприємність трапилася: Віктор поламав руку, і накладений гіпс тільки погіршував його моральний стан. Але незабаром прийшла Вікторова повістка другої хвилі: довго хлопець не думав — самотужки зняв гіпс, замотав руку джгутом, аби менше непокоїла, і побіг до військкомату.

Про це розповідає і його мати — пані Галина. Вона знала про синові поривання їхати на війну: разом із Жанною кілька разів намагалися поговорити з ним, бо переживали за руку, але марно. Звісно, мама хотіла вберегти свого сина, але не йшлося про уникання мобілізації. Як, зрештою, вона могла його спиняти, якщо сама змалечку виховувала Жанну з Вітею патріотами. Не раз оповідала про те, як жертовно воювали УПА...

З військкомату з перемотаною рукою Віктор поїхав на кількатижневі навчання під Львів, а тоді без вагань рушив і на фронт: у Новоайдар, що на Луганщині. Мама тримала з сином зав’язок майже щодня, він був із нею відвертим: не приховував, що непросто йому там, але казав: «Де війна — легко не буває: хто намети розставляв, хто копав окопи, так і жили...».

А другого вересня у Віктора відбувся перший серйозний бій. З нього хлопців живими побратими вже й не чекали, бо ті довго не могли вийти на зв’язок.

А вони повернулися: без втрат і «трьохсотих». Після бою дзвонив мамі, сестричці, заспокоював, що найстрашніше позаду, і тепер затишшя і боїв нема. Але через два дні — новий виїзд — нове завдання, і бій, з якого Віктор уже не повернувся. Бій, який припав на так зване «перемир’я».

— Після того бою 5 вересня я не дочекалася дзвінка від сина й стала видзвонювати його друзів, волонтерів із Рівного і Бродів, регулярно набирала військкомат, але він не вийшов на зв’язок ні з ким. А коли ми звернулися в частину, то нам сказали — треба здавати аналіз ДНК, щоб сина почали шукати. І в ніч на 8 вересня, коли я саме мала здавати аналіз, то Вітя мені взяв та й приснився: наче мене будив, — мати схлипнула й мовчки похитала головою. — Люди, які вірять в прикмети, кажуть, що як у сні хтось будить, то значить людини більше нема. Але я не вірила в це й все чекала синочка, надіялася, що переступить цей поріг живим-здоровим. Хоча я розуміла, що просто так то ДНК не кажуть робити. Та й доні він наснився дуже дивно... теж будив, кликав... Правда, Жанночко?

Віктор Бражнюк

— Наснився як тільки зник зі зав’язку. Ніби крізь сон мене хтось став кликати, я прокинулася, серце калатає, ну знаєте... як то серед ночі збудить щось, а то мене кличуть. Я сіла на ліжку й стала прислухатися, а то Віті голос. Але ж я знала, що брат в АТО і його в Бродах точно нема, та й приїхати за день він не міг, не те щоб у мене під вікнами мене гукати.

Тремтячими ногами Жанна тоді намацала під ліжком свої домашні капці, накинула халат і, набравшись трохи відваги, підійшла до вікна. Відчинила і в темряві почала шукати, хто може гукати. Прислухалася, вдивлялася, але нічого не бачила. Тоді вийшла на балкон, заплющила очі і почала вслухатися в нічну тишу, яку порушував тільки шум листя і звук двигуна машини, яка проїхала десь далеко. Біля хати — теж нікого, лиш гойдалка заскрипіла від вітру.

— Жанно! — чийсь голос порушив тишу. — Жаааанно!

— Вітя! — скрикнула жінка й переполохано почала шукати біля дому брата. — Вітя, де ти?

— Жанноооо... — чулося ніби зовсім поруч.

Жінка вдихнула прохолодне нічне повітря і