Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

пропозицію, від якої ви не зможете відмовитися». Та це ж сенсація! Чесно кажучи, мені дуже цікаво, як зорі дізнаються про зловживання шоколадом. Я не думаю, що Плутон чи Юпітер можуть порадити, що мені їсти, а ті, хто переконують мене в іншому, щонайменше шарлатани. Не зацікавили мене й історії про псевдозірок, які роблять неймовірні заяви на кшталт: «Я готова на все, щоб бути щасливою» або «Я обожнюю, коли мене кохають». Я відклала журнал.

Потім я намагалася зрозуміти, що зобразила Сінді на яскравому малюнку, який подарувала мені просто перед від’їздом. Розчавленого величезною каструлею кота? Кліща під мікроскопом? Та нічого з цього не вийшло. Знову хлинули сльози. Я думала про Дідьє: що він міг би робити цієї миті? Чим він займався на вихідних? Ми розійшлися два тижні тому, але я була переконана, що він уже знайшов когось. Музикант, мотоцикліст і чудовий хлопець — такі ніколи подовгу не залишаються самотніми. Він мене добре провчив. Стає нестерпно, коли про це думаю! Я познайомилася з ним на концерті. Не в «Зеніті», а у святковій залі «Сен-Мартен», у сусідньому містечку. Він співав в одному альтернативному рок-гурті «Музичний шторм». Уже сама назва мала мене насторожити. Я прийшла з двома подружками. У нас були флайєри,[1] то ми й скористалися нагодою. Звук був надто гучний, у мене очі мало не повипадали. Концерт видався жалюгідним, але Дідьє був там, у світлі прожекторів, посеред своїх істеричних друзів, які уявляли себе рок-зірками. Він співав дуже ламаною англійською, але був таким гарним! Перше, на що я звернула увагу, це його сідниці. Моя подруга Софі завжди говорить, що тільки погані хлопці мають гарні сідниці, а в Дідьє вони були запаморочливі. Після концерту я побачила його очі — і все завирувало. Не знаю як, але він мене спокусив. Чверть від поганого артиста, чверть від зарозумілого підлітка, і половина чогось, що я так і не змогла ідентифікувати. Це було наче удар блискавки. Які дурниці… Завжди слід пам’ятати, що насамперед сподобалося в людині. Я мала обмежитися його сідницями. Ми вийшли разом, відтоді я почала ходити на всі його концерти. За двадцять шість років свого життя я не переступила порогу жодного бару, а тут протягом трьох місяців вивчила всі в околиці. Заради нього я покинула друзів. Він стверджував, що я йому потрібна. Найгірше було, коли він «писав». Ставав злий як собака, утім, з іншими поводився досить пристойно. Він міг годинами сидіти нерухомо перед телевізором, а потім раптово починав нервувати. Вирушав покататися на мотоциклі, бо йому потрібно було купити нові шмотки. Я й раніше чула, що творчі особистості переживають такі моменти. Проте впевнена, що по-справжньому талановиті люди не такі. Ми весь час проводили разом. Він розповідав мені про все на світі, а я дивилася, як він гортає журнали про мотоцикли, милувалася ним, коли ми займалися коханням, якщо в нього виникало таке бажання, спостерігала, коли він шукав натхнення неважливо де: в Інтернеті чи на пачці з-під пластівців «М'єль Попе». Та що там може надихати в складі пластівців? Яка ж я була дурна… Щоб допомогти йому, я кинула навчання та погодилася на першу-ліпшу роботу в банку, у центральному відділенні «Креді Комерсьяль». Удень я бігала по семінарах із мотивації, щоб навчитися краще продавати будь-що вже збанкрутілим клієнтам, а ввечері були концерти й нервові зриви. Я вже не кажу про той випадок, коли, захоплений маніакальним психозом наприкінці другого приспіву, Дідьє стрибнув на «свою» публіку, щоб його пронесли на руках, наче рок-зірку, проте в маленькій концертній залі «Монжую» із два десятки плюгавеньких глядачів розступилися, а він гепнувся на підлогу, як пакет із-під йогурту. Я мусила побачити в цьому знак.

Звісно ж, Дідьє переїхав жити до мене. Я оплачувала все. Він ставився до мене як до фанатки. Я це прекрасно розуміла, але щоразу знаходила для нього виправдання. Усе це тривало два роки. Я усвідомлювала, що ми не зможемо все життя бути разом, але часто — я вже в цьому зізнавалася — мені важко дивитися правді в обличчя. Та врешті мій співак пішов, а я й надалі лишилася в’язнем роботи-годувальниці в «єдиному чесному» банку. Відтоді все пішло шкереберть. Спочатку самотність, потім посиденьки з іншими неодруженими подругами. Ми грали в дурнуваті ігри, змушували повірити себе в цінність нашої свободи й у те, що життя без цих тупоголових чоловіків набагато краще. Ми твердили ці нісенітниці, аж доки одна з нас нарешті не закохувалася. Підбадьорювали себе, як могли. Я кажу «одна з нас», але варто сказати «одна з них», тому що я почувалася наче серед пустелі. Пустка, порожнеча, спустошеність. Нас ставало дедалі менше на цих вечірках. Інколи поверталися ті, хто вибув раніше. Клуб невдах. Зрештою, коли я про це згадую, найзворушливішим видається те, про що ми мовчали. Погляди промовляли більше за комедію, яку ми розігрували. У них можна було розгледіти співчуття — невміле, німе, але справжнє. Ми збиралися не заради безглуздих ігор, а виключно із солідарності. А в порожніх домівках нас мучили насущні питання: «Чи кохала я коли-небудь?» «Коли ж настане моя черга?» «Чи справді існує те кохання?»

Проплакавши в поїзді дві години й сімнадцять хвилин, я розмірковувала саме над цим. Половину міста перетнула пішки. Був погідний літній вечір. Мені кортіло потрапити на мою вулицю, у мій маленький світ, але доля ще зі мною не обробилася. Нам здається, що ми знаємо наше оточення, але інколи досить перемінитися одній деталі — і в нас відпадають усілякі сумніви, що все подальше життя залежатиме від цього. До того ж відбувається все це надто несподівано.

3

Мені дуже подобається моя вулиця. Тут вирує справжнє життя. Старі невисокі будівлі; на балконах купа всього: вазони, велосипеди й навіть собаки. Щодо інфраструктури розташування пречудове: тут можна знайти все — від невеличкої книгарні до пральні. Це не велика магістраль, тож сторонні сюди заходять тільки у справах. У західному напрямку є невеликий схил. Коли сідає сонце, то здається, що там, у западині, є порт, горизонт, море, навіть попри те, що найближче узбережжя — за сотні кілометрів. Я виросла за два квартали звідси. Коли батьки після виходу на пенсію переїхали на південний захід країни, мені захотілося лишитися тут, де я знаю всіх і почуваюся як удома. Єдиний раз мені закортіло втекти — коли мене полишив Дідьє. Забагато спогадів, здебільшого болісних. Та добрі