Ніклас Натт-о-Даг - 1793

до кінця, й одразу лунає знайоме цокання. У голові вже всоте за це літо зринає та сама думка: ось як має працювати світ. Раціонально й передбачувано, щоб кожне коліщатко мало своє місце і рух його можна було точно розрахувати.

Але це відчуття впевненості швидкоплинне. Воно стрімко покидає Вінґе, і навколишній світ, що на кілька секунд зупинився був, знову оточує його. Думки починають плутатися. Він кладе палець на зап’ясток і лічить удари серця, поки секундна стрілка оббігає циферблат з іменним знаком годинникаря: Бюрлінґ, Стокгольм. Сто сорок ударів на хвилину. Викрутки й пінцети розкладені на свої місця, і він готовий повторити весь процес ще раз, але розуміє, що час обідати, а тут і служниця стукає у двері й кличе до столу.

На столі зі скатертиною уже стоїть супниця з синім візерунком. Господар, мотузник Улоф Роселіус, схиляє голову, швидко бурмоче молитву й береться за кришку супниці. Випускає гарячу кришку, люто лається і дмухає на попечені пальці.

Сесіл Вінґе сидить праворуч від мотузника і вдає, що його дуже цікавлять тіні, які відкидає свічка. Служниця кидається на допомогу з рушником, а запах вареної ріпи і м’яса розгладжує зморшки на лобі господаря. За сімдесят років життя геть вибілило його чуприну й бороду. Він і сидів, згорбившись. Роселіуса в місті знають як праведного чоловіка, що багато років утримує притулок для бідних при церкві Святої Елеонори й щедро жертвує на це гроші зі свого статку — колись доволі чималого, треба сказати, бо дав йому змогу купити садибу графа Спенса на краю Ладугорсланда. От тільки старість його затьмарена невдалою оборудкою — придбанням лісопилки у Вестерботтені, до якої він вдався разом зі своїм сусідом Екманом, великим чиновником фінансової палати. Вінґе здавалося, що після стількох років доброчинної діяльності Роселіус тепер відчував образу на весь світ. І ця похмура кривда висіла над усім будинком.

Вінґе винаймає у Роселіуса кімнату, і його присутність ніяк не допомагає, навпаки — нагадує господареві про скруту. Сьогодні ж мотузник здається ще більш пригніченим, ніж зазвичай, і кожну ложку супу супроводжує гірким зітханням. Коли в мисці залишається супу на самому денці, відсуває її від себе, кладе ложку й прокашлюється.

— Зараз важко давати поради молоді… Для вас жодних авторитетів не існує… Але я таки дещо скажу тобі, Сесіле, і ти, будь ласка, послухай. Я хочу для тебе лише найкращого.

Роселіус глибоко вдихає, перш ніж вести далі.

— Те, що ти робиш, суперечить природі. Чоловік має бути зі своєю дружиною. Хіба ти не присягався їй, що в радості і горі?.. Повертайся до неї.

Кров ударила в голову, і бліде обличчя Вінґе зашарілося. Він сам здивувався такій емоційній реакції. Не можна дозволяти почуттям брати гору над розумом. Він глибоко вдихнув. У вухах глухо гупає серце. Треба зосередитися, опанувати себе. Він має щось відповісти. Вінґе знає, що вік анітрохи не позначився на розумі й кмітливості Роселіуса, завдяки яким він став головним у своїй гільдії. Він майже чує, які думки снують за його зморшкуватим лобом. Напруженість між ними зростає, але так само швидко і спадає. Старий зітхає, відкидається на спинку стільця і піднімає руки в примирливому жесті.

— Ми багато з тобою разом пережили. Ти начитаний, кмітливий. І я знаю, що ти не лиходій якийсь, а зовсім навпаки. Але всі ці новітні ідеї засліпили тебе, Сесіле. Ти думаєш, що все можна вирішити силою думки. Це не так. Почуття так не працюють. Повертайся до дружини, заради вас обох. Якщо ти їй щось зробив — перепроси.

— Я роблю це для її добра. Я добре все обдумав.

Ці слова навіть для самого Сесіла пролунали як дитяче виправдання.

— Сесіле, не знаю, чого ти хотів досягнути, але вийшло інакше.

Вінґе ніяк не міг втамувати тремтіння. Йому довелося покласти ложку на стіл, щоб ніхто не помітив. На превеликий жаль, голос теж не слухався і слова пролунали радше як шепіт:

— Так уже склалося.

Роселіус відповів уже значно м’якше, ніж раніше:

— Я бачив її сьогодні, Сесіле, твою дружину. На рибному базарі біля Каттгавет. Вона вагітна. Живіт уже не сховаєш.

Вінґе здригнувся всім тілом і зазирнув мотузнику у вічі:

— Вона була сама?

Роселіус кивнув і простягнув руку, щоб покласти на Сесілову долоню, але той швиденько пересунув її так, щоб старий не дістав. Він зробив це якось інстинктивно, і сам здивувався.

Вінґе заплющує очі, щоб опанувати себе. Він опиняється у своїй внутрішній бібліотеці, між довгих мовчазних полиць із книжками. Бере том Овідія, розгортає навмання і читає: Omnia mutantur, nihil inherit. Усе змінюється, нічого не зникає. Ось у чому рівновага, якої він шукав.

Коли він розплющує очі, у погляді вже немає і сліду хвилювання. Сесіл вгамовує тремтіння в руках, підкреслено спокійно кладе ложку, відсуває стілець і підводиться.

— Дякую за суп і турботу, але, думаю, відтепер я вечерятиму у своїй кімнаті.

Ідучи до виходу, чує голос мотузника:

— Якщо в думках у нас одне, а реальність зовсім інша, значить, думки хибні. Невже ти зі своєю класичною освітою цього не розумієш?

Вінґе нічого не відповів, просто вдав, що відійшов надто далеко й не почув цих слів.

Сесіл, похитуючись, вийшов з їдальні до передпокою і пішов сходами нагору — до кімнати, яку він винаймає у мотузника з початку літа. Знову перехопило подих і бракує повітря. Вінґе зупинився і трохи постояв, щоб віддихатися.

За вікном на подвір’ї маєтку панує тиша. Сонце вже опустилося. На схилі вниз до Солоного озера розкинувся сад. Між віттям фруктових дерев пробивається світло з Шеппгольмена, де моряки квапляться закінчити сьогоднішню роботу, нетерпляче очікуючи відпочинку. Ще далі бовваніє дзвіниця Святої Катаріни. Повіває легкий вечірній бриз.

Кожен день місто ніби вдихає повітря з моря, а ввечері видихає, і тоді вітер повертає навпаки, з суші в море. Куркан, старий вітряк, рипить і двигтить, ніби протестує проти канатів, якими прив’язали його крила. Ген вдалині й побратими його незримо відповідають лише їм відомою мовою.

Обличчя Вінґе відбилось у шибці. Йому ще немає і тридцяти. Темне волосся, зібране у хвіст і перев’язане стрічкою, різко контрастує з блідим обличчям. Шия обмотана шарфом.

Зараз уже не видно, де закінчується обрій і починається небо. На небі виблиснули перші зорі. Світ… Так багато темряви, так мало світла. У верхньому куті вікна він помічає яскравий слід — зоря падає. Коли він був малий, часто казали, що треба загадувати бажання, поки зоря падає. Він уже давно не звертає уваги на забобони, а от бажання все загадує…