Тимофій Гаврилов - Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

зачаївся. Лицар не пасував до жодної експозиції — ні до птахів, ні до княжої доби, від якої вціліло кілька неоковирних казанків. Моєю мрією було продефілювати в цьому обладунку на нашому подвірʼї. Коли завдяки комерціалізації зʼявилась нагода здійснити цю мрію, я був уже дорослим. До речі, мріяв про таке не я один, але це вже інша історія. Тоді, коли кортіло, обладунок був завеликим на мене, а табличка застерігала: «До експоната не доторкатися»; тепер, коли його можна взяти увинайм, він замалий, та й більше не кортить. Чи то лицар, який носив його, був коротуном, чи то сьогоднішня людина значно вища на зріст.

Зате Павло ходив у тому самому пальті, давно закороткому, в якому виглядав так, наче зібрався на маскарад. Коли йому купили його, поли мели по снігу, проте Павло цим особливо не переймався. Сніг виманював його, хатнього сидуна, надвір. Я виходив і, недовірливо й допитливо роззирнувшись навколо, торував шлях крізь замет. Кучугури сягали по пояс. Я здивовано озирався на власні сліди, намотуючи кола і петлі, доки за цим заняттям мене заставали інші, і так, один по одному, нас назбирувався гуртик. Потрібен був час, щоб звикнути до того, що все навколо вкрите білим пухом. І що так буде до самої весни.

Я чую голос гітари, він опритомнює мене. Звуки долинають із сусіднього будинку — останнього, якого я ще не згадав. Він розташований по інший бік від нашого над самою дорогою. Цією дорогою пішов з дому мій брат. Я бачу у вікно батька, який несе валізу, з якою приїхав колись до міста, де познайомився з моєю матірʼю, і брата зі спортивною сумкою. Брат ходив із нею, напівпорожньою, на тренування, так, наче наперед готувався піти геть. Вона була настільки просторою, що я без труднощів уміщався в ній, як у спальному мішку. Батько відпроваджує брата на вокзал, а ми з мамою стоїмо і спостерігаємо.

Я завжди мріяв навчитися гри на гітарі. Прагнув завойовувати нею жіночі серця. Я жадав підкорити одне-єдине серце.

Якоїсь ночі ми прокинулися від гуркоту — вулицею повзли танки, вуличні ліхтарі освітлювали їхню брудно-зелену поверхню, вежі й гармати. Танки сунули і сунули, вони скидалися на роботів, жодної людини, тільки вони. Один за одним вони рухалися серединою порожньої о цій порі вулиці. Їх перекидали кудись під покровом ночі; ми не мали поняття, куди вони прямують. Дорога вела в аеропорт, дорога вела за місто, дорога вела в напрямку гір.

Батько з матірʼю тривожно вдивлялися в освітлену ліхтарями вуличну ніч. Я втиснувся між них і теж дивився. Танки нагадали батькові шістдесят восьмий, коли він дивом не опинився в Чехословаччині. Батька, який давно вже відбув армію, несподівано викликали у військкомат. З місця дислокації їх доправили на аеродром, запакували у військовий літак, й аж коли машина здійнялася в повітря, їм повідомили курс. Літак уже був недалеко від кордону, як екіпажеві наказали повертатися.

Там, у літаку, батько поклав за першої ж нагоди дременути на Захід — він не вірив в інтернаціональний обовʼязок. До будь-яких ідеологій він ставився з підозрою; ця ідеологічна нехіть перейшла мені, мабуть, від нього. Що дужче його ними пресували, то обізленішим і замкнутішим він ставав. Він був бездоганним солдатом зі зразковими показниками в усіх нормативах. Шинель, у якій вернувся, демобілізувавшись, батько стелив, коли вкладався ремонтувати автомобіль. За цим заняттям він відпочивав — від роботи, від нас, від думок, що роїлись у його голові, від нездійснених задумів, від того, що тримало його в напрузі. Про військо, якому віддав три роки молодості, він розповідав мало і неохоче.

Не думаю, що батько зміг би втекти — радше за все, його застрелили б. З його боку це було божевільною авантюрою. Але навіть якби йому пощастило, то не народився б я, а матері з братом, який зʼявився на світ кілька місяців по тому, як батька зрекрутували, довелося б не з медом. Братові й без цього довелося не з медом.

Батька мій брат уперше побачив у свої два роки. Увесь попередній час вони комунікували один з одним через фотографії, як болгарська ясновидиця Ванґа з пропалими безвісти, — батькові жодного разу не дали відпустки, навіть із нагоди народження його першого сина. Мати надсилала світлини немовля, а батько — себе в уніформі. В голові мого брата, крихітного, довірливого і недосвідченого, відклалося, що батько — це той, який існує лише на світлині. Він пережив шок, побачивши його не на фотопапері. Одного дня батько зійшов з фотографії, щоб узяти його на руки. Суворий чоловік уперше всміхнувся йому. Доти батько ніколи не усміхався — на світлинах він завжди пильний і зосереджений. У дійсності він, звісно, сміявся, проте не так часто. Було б дикунством вимагати цього від нього.

Якби я не народився, я нічого не знав би про нас і не міг би розповісти.

Гусениці вкарбувалися в асфальт, і ми, дітлахи, ще багато разів ходили роздивлятися залишені ними сліди.

Нас ніколи ні про що не питали — хтось десь усе вирішував, ставлячи перед фактом. Утім, життя триває всупереч доктринам, по той бік від їхнього шалу й лукавства. Воно має свою логіку і визнає лише власний трагізм.

Усе, що маю, я неодмінно скажу. Годі сподіватися гладкої оповіді — я не шліфуватиму речень і не переставлятиму місцями абзаци. Я не бачу в цьому потреби, воно нічого не додасть — навпаки. Якщо вийде, відтвориться подих. Мов повів вітру. Це найкраще, що можна зробити. Цього досить.

Закинувши ранець, я прожогом вилітаю надвір. Наприкінці квітня починається перехід до канікул — поступово перестає хотітись їсти, і ціле літо прагнеться тільки пити. Я пʼю все поспіль — молоко з алюмінієвого баняка, в якому ми кипʼятимо його і зберігаємо, компоти, що залишилися після зими (їх належить допити, бо скоро будуть нові), солодку воду з вуличного автомата біля входу до гастроному, соки в самому гастрономі, сильно розведені водою, і просто воду, холодну протічну воду з кранів і вуличних колонок. Мати просить не пити з холодильника, проте мені ліньки гріти — я не маю часу. Коли пʼю молоко, я вдома сам; батьки на роботі. Ковтаю прямцем з баняка і ставлю назад у холодильник. Навіть не роззуваюся.

Вітер зриває цвіт із вишні, білі пелюстки летять в обличчя — лагідний весняний сніг. Я заплющую очі, а коли розплющую, бачу її. Віка стоїть у кінці доріжки, що веде від мого підʼїзду до рогу її будинку; на ній жовта сукня в чорні горошки. Я ще не здогадуюся, що закохаюся по