Річард К. Морган - Пробуджені фурії

життям її привиду в своїй голові. Цього разу ані вона, ані ніж мені не знадобилися. Я обминув бійку, не зустрівшись ні з ким очима, звернув за ріг на Перчеву й пірнув у тіні, що лежали вздовж провулків на ближчому до моря боці вулиці.

Хронометр в оці інформував, що я запізнювався.

Наддай трохи, Ковачу. Якщо вірити моєму контактові з Міллспорта, Плекс не був аж таким надійним і в кращий час, а я не заплатив йому достатньо, щоб він довго на мене чекав.

П’ятсот метрів вулицею і наліво, у густі фрактальні завитки району Бела-Кохеї, багато століть тому названого за звичним вмістом і прізвищем першої родини власників / експлуатантів складів, фасади яких огороджували вигадливий лабіринт провулків. Після Виселення і подальшої втрати Нового Хоккайдо як ринку бодай для чогось місцева торгівля бела-травою зійшла нанівець, і родини на штиб Кохеї швидко збанкрутували. Тепер закіптявілі вікна горішніх поверхів сумно перезираються над роздертими пельками входів до вантажних платформ, ролетні ворота яких позаклинювало у припіднятому положенні.

Звісно, були розмови про відродження, про те, щоби повідкривати склади й переобладнати їх під лабораторії списантів, навчальні центри й місця для зберігання обладнання. Здебільшого, все це лишалося балачками — ентузіазм торкнувся портових складів і платформ під аероплавами далі на заході, а на інші напрями перекидався не більше, ніж хтось міг би довірити дротнику свій телефон. Так далеко від пристані й на схід дзенькіт монет Мечекового фінансування і досі майже не було чутно.

Отакі радощі економіки, в якій субсидують великих гравців, сподіваючись, що добробут розтечеться від них аж до нижчих рівнів суспільства.

На горішньому поверсі будівлі Бела-Кохеї 9-36 м’яко світилося одне вікно, а довгі неспокійні язики тіні від світла, що точилося з-під припіднятих воріт надавали будівлі вигляду одноокого слинявого маніяка.

Я ковзнув до стіни й на повну накрутив чутливість звукових контурів, але давали вони небагато. Знадвору долинали голоси, уривчасті, як тіні під моїми ногами.

— …кажу тобі, я не збираюся тут довго стовбичити.

Акцент був міллспортський, такий тягучий міський аманглійський балак Світу Гарлана, дратівливо розтягнутий між акцентованими словами. Голос Плекса, що бурмотів тихіше мінімуму, який були здатні вловити мої органи слуху, звучав м’яким провінційним контрапунктом. Він нібито щось запитав.

— З якого біса мені про це знати? Можеш вірити у все, що хочеш.

Плексів співрозмовник ходив туди й сюди, брав до рук різні предмети. Його голос тонув у луні на вантажній платформі. Я вловив слова «кайкіо», «справа», уривчастий сміх. Тоді він знову підійшов до воріт:

— …важливо те, чому повірить родина, а вони повірять тому, що скаже їм технологія. Технологія залишає слід, друже мій. — Різкий кашель і втягнуте повітря — звук, характерний для приймання хімічних сполук з рекреаційною метою. — Цей чувак запізнюється до всирачки.

Я насупився. «Кайкіо» має багато значень, але вони залежать від того, скільки вам років. Георгафічно — це протока або канал. Або слово використане в значенні часів раннього Заселення, або хтось із Перших родин вихваляється гіперосвіченістю і вмінням шкрябати кандзі. За голосом хлопець не належав до Перших родин, але нема жодної причини стверджувати, що його тут не було, коли Конрад Гарлан із впливовими приятелями перетворював Блиск-VI на власне подвір’я. Вдосталь ЦЛ-особистостей ще й досі зберігаються в стеку аж із того часу, тільки й чекають на завантаження в робочий чохол. Коли вже про це мова, для того, щоб прожити всю людську історію Світу Гарлана, знадобиться не більше шести перечохлень. Відколи баржі-колонії торкнулися планети, за земними стандартами минуло не більше чотирьох століть.

Заворушилася моя посланська інтуїція. Щось не так. Я зустрічав чоловіків і жінок, у яких за спинами було по кілька століть безперервного життя, і вони розмовляли не так, як цей хлопець. Це не була мудрість років, що повільно ллється в текітомурську ніч, домішуючись до диму з люльки.

На вулицях слово «кайкіо», підібране і включене в арґо стрип’япської кількома століттями пізніше, означає контакта, який може зіпхнути крадене добро, таємного керівника товарних потоків. У деяких частинах Міллспортського архіпелагу воно й досі скрізь вживається в такому сенсі. В інших місцях значення змінилось, і тепер слово описує незалежних фінансових консультантів.

Ага, а ще далі на південь це слово означає святенника, одержимого духами, або ж витік каналізації. Годі цього детективного лайна. Чувак же ясно сказав — ти запізнюєшся.

Я підставив ребро долоні під край ролети і пхнув її догори, блокуючи припливну хвилю болю від рани, наскільки мені дозволяла нервова система синтетичного чохла. Ворота лунко прогуркотіли вгору. Мене і вулицю навколо обдало світлом.

— Вечір.

— Господи! — Міллспортський Акцент відсахнувся. Він стояв усього за кілька метрів од воріт, коли ті посунулися вгору.

— Таку.

— Здоров, Плексе, — я не звів погляду з новачка. — А хто цей тан?

Але я вже й сам побачив. Блідий, штучно-вродливий, наче просто з якоїсь прохідної експерії, десь між Мікі Нозавою і Рю Бартоком. Бійцівський чохол з хорошими пропорціями, міцний в плечах і грудях, довгий в кінцівках. Сніп волосся, який тепер часто використовують на виставках біомеханіки, такий начесаний угору наелектризований пучок, щоб показати, буцім його щойно витягли з бака для клонування. Випнутий брижатий костюм натякав на приховану зброю, а поза свідчила, що він не має при собі озброєння, яке був би готовий використати.

Стійка з якогось бойового мистецтва, в якій було більше гавкоту, аніж готовності вкусити. В одній зігнутій долоні він досі тримав розряджену мікролюльку, очі — вибалушені. Данина прадавній традиції позначилася з одного боку лоба ілюмінієвими завитками татуювання.

Підручний міллспортської якудзи. Вуличний бик.

— Не називай мене тані, — прошкварчав він. — Це ти тут чужий, Ковачу. Це ти зайда.

Я залишив його на периферії поля зору й глянув у бік Плекса, який стояв біля верстаків, вовтузився зі сплетеними у вузол прив’язями і приміряв усмішку, якій не хотілося проступати на його розпещеному аристократичному обличчі.

— Слухай, Таку…

— Це була вечірка тільки для своїх, Плексе. Я не просив тебе передавати організацію розваг третій стороні.

Якудза сіпнувся вперед, ледве стримуючись. В його горлі заклекотіло. Було схоже, що Плекс запанікував.

— Зажди, я… — він із видимим зусиллям опустив плетиво прив’язей. — Таку, він прийшов в іншій справі.

— Він забирає час, який я проплатив, — м’яко сказав я.

— Слухай, Ковачу, драний ти…

— Ні, — сказавши це, я знову глянув на нього, сподіваючись, що він правильно визначить енергію в моєму тоні. — Як знаєш, хто я такий, то триматимешся від мене подалі. Я прийшов до Плекса, а не до тебе. Забирайся.