Річард К. Морган - Пробуджені фурії

class="p1">Не знаю, що його спинило, репутація посланців, свіжі новини з цитаделі — бо вони на цей час уже мали давно сюди долетіти, ти там так наламав — чи просто холодніша кров, ніж можна було очікувати від панкуватої персони в дешевому костюмі. Він секунду постояв в аурі власної люті, а тоді схаменувся й трансформував її в недбалий погляд на нігті правої руки й посмішку.

— Авжеж. Давай, побалакай про свою справу з Плексом. Я зачекаю надворі. Вам же недовго.

Він навіть ступив крок до вулиці. Я знову глянув на Плекса.

— Про що він, у біса, патякає?

Плекс скривився.

— Е-е-е, нам треба перенести зустріч, Таку. Не можна…

— О ні, — але, оглянувши приміщення, я вже побачив закручені сліди в пилюці, де хтось раніше використав гравіпідйомник. — Ні, ні, ти сказав…

— Я… Знаю, Таку, але…

— Я заплатив тобі.

— Я поверну гроші…

— Мені не потрібні ті драні гроші, Плексе, — я пропікав його поглядом і боровся з бажанням видерти йому горлянку. Без Плекса не могло бути завантаження. А без завантаження… — Я хочу повернути своє довбане тіло.

— Все норм, все норм. Ти його матимеш. Просто зараз…

— Просто зараз, Ковачу, цей заклад використовуємо ми, — якудза знов заплив у поле мого зору, все ще скалячись. — Сказати по правді, він нам завжди належав. Але наш Плекс, певно, тобі про це не сказав?

Я водив очима від одного до іншого. Здається, Плексові було соромно.

Цього хлопця не можна не жаліти, — це Іса, мій міллспортський агент з контактів, якій цілих п’ятнадцять років і котра має підголене фіолетове волосся і страшенно відкриті прадавні інфопацючі роз’єми, висловилася так із виглядом досмертної втоми, після того, як усе розповіла й назвала ціну. — Переглянь історію, дядьку. Вона йому все добряче пересрала.

Історія й справді не видала Плексу сильних карт.

Якби він народився з прізвищем Кохеї на три століття раніше, то був би розбещеним тупим молодшим сином без жодної особливої потреби робити щось більше, ніж застосовувати свій очевидний інтелект у якійсь джентльменській царині на штиб астрофізики чи археологістики. А так родина Кохеї залишила своїм поколінням після Виселення тільки ключі від десяти вулиць порожніх складів і підцвілий аристократичний шарм, який, за власним самозневажливим виразом Плекса, краще допомагав заманити когось у свою постіль, ніж можна було подумати, навіть окремо від будь-яких реальних статків. Коли його рознесло після люльки, він розповів мені всю свою зачухану історію на третій день знайомства. Він хотів виговоритися, а посланці вміють слухати. Слухаєш, вивчаєш місцевий колорит, всотуєш усе. Пригадана подробиця згодом може врятувати тобі життя.

Гнані страхом перед єдиним життям без перспективи перечохлитися, Плексові новозбіднілі пращури навчилися заробляти на життя працею, але в більшості не дуже добре виходило. Борги накопичувалися, стерв’ятники підступили ближче. На той час, коли з’явився Плекс, його родина так зрослася з якудзою, що дрібна злочинність стала правдою життя. Він, певно, виріс серед постатей у войовничих стійках, як оця. Мабуть, на руках у батька навчився цієї спантеличеної, поступливої усмішки.

Він менше за все хотів сердити своїх патронів.

Я менше за все хотів повертатися на аероплав до Міллспорта в цьому чохлі.

— Плексе, я забронювався звідси на «Шафранову Королеву». Це за чотири години. Відшкодуєш мені вартість квитка?

— Ми тебе підсадимо, Таку, — він благав. — Сьогодні ввечері до МП буде інший аероплав. Я владнаю, тобто, хлопці Юкіо…

— … називаєш моє ім’я, чуваче, — прогавкав якудза.

— Вони зможуть підсадити тебе на вечірній рейс, ніхто й не знатиме, — він звернув благальний погляд на Юкіо. — Правда ж? Ти ж зможеш, так?

Я й собі поглянув на Юкіко.

— Так? Беручи до уваги, як ти вже пересрав мені плани відступу?

— Ти сам пересрав собі відступ, Ковачу, — якудза насупився й похитав головою. Прикидається семпаєм за допомогою жестів і напускної серйозності, яку, певно, не так давно скопіював у власного семпая під час учнівства. — Знаєш, скільки ти вивів на вулицю лягавих? Копи нагнали повну околицю нюхачів, і я думаю, що менше ніж за годину вони кишітимуть на причалі аероплавів. Уся поліція Текіто вийде на прогулянку. Не кажучи вже про наших бородатих друзів-штурмовиків із цитаделі. Трясця, дядьку, а ти не міг налити там ще більше крові?

— Ти чув моє запитання. Я не просив мене критикувати. Ти підсадиш мене на наступний рейс чи ні?

— Так, трясця, так, — відмахнувся він. — Вважай, що вже. Я бачу, Ковачу, тобі начхати, що хтось має вирішити серйозні справи. Ти просто приходиш і переколочуєш місцевих правоохоронців своїм бездумним насиллям, і їм нічого більше не лишається, як спалахнути праведним вогнем і накрити потрібних нам людей.

— Потрібних для чого?

— Не твоє падлюче діло, — семпайська личина сповзла геть, і він знову став утіленням вулиць Міллспорта. — Просто не висовуй свою тупу голову наступні п’ять чи шість годин і щосили намагайся більше нікого не вбити.

— А тоді що?

— А тоді ми з тобою зв’яжемося.

Я похитав головою.

— Тобі доведеться придумати щось краще.

— Краще, — його голос підвищився. — 3 ким, у біса, ти думаєш, що розмовляєш, Ковачу?

Я прикинув відстань і час, за який зміг би до нього дістатися.

І біль, якого це коштуватиме. Я відміряв йому таких виразів, що мали його підштовхнути:

— А з ким я розмовляю? Я розмовляю із зачмеленим від люльки чімпірою, драною вуличною панкотою, що приперлася сюди з Міллспорта, зірвалася з прив’язі в свого семпая і витрачає мій час, Юкіо. Давай сюди свій всраний телефон — я хочу поговорити з кимось авторитетнішим.

Вибух люті. Очі вирячилися, рука потяглася до того, що було під піджаком. Надто пізно.

Я вдарив його.

Дістав через відстань, що нас розділяла, ведучи напад з непошкодженого боку свого тіла. В горло й коліно. Він упав, задихаючись.

Я вхопив його руку, викрутив, приклав «Теббіта» до його долоні так, щоб він його побачив.

— Це біозброя, — жорстко сказав я. — Адорасьйонська геморагічна гарячка. Різону тебе ним — і кожна судина твого тіла розірветься менше ніж за три хвилини. Хочеш цього?

Він спробував вирвати руку і зойкнув на видиху. Я натис на лезо і побачив паніку в його очах.

— Це нехороша смерть, Юкіо. Телефон.

Він плеснув по піджаку, телефон вискочив і поскакав по вічнобетону. Я нахилився до нього, аби переконатися, що то не зброя, а тоді підсунув його ногою ближче до його вільної руки. Він підібрав його з другої спроби, ще й досі дихаючи хрипкими уривками, проганяючи повітря крізь горло, на якому швидко проступали синці.

— Добре. Тепер набери номер того, хто