Річард К. Морган - Пробуджені фурії

— Ковачу-сан, вислухайте мене, будь ласка, — різка командна нотка. Потім, коли обробка вгамовує мене і повертає в режим «слухай і всотуй», чується тихе продовження: — Пізніше я надам усі деталі, які вас цікавитимуть. Наразі буде достатньо сказати, що ви більше не є частиною Посланського Корпусу. Можете вважати, що перебуваєте на приватному утриманні родини Гарланів.

Закинутий на кілька століть уперед від останніх спогадів життя. Втілений в іншому часі. Через покоління від усього й усіх, кого знаєш. Як якийсь драний злочинець. Ну, на цей час посланська техніка асиміляції мала вловити щось таке, але все одно…

— А як ви?..

— Родина придбала вашу оцифровану особистість трохи раніше. Як я вже сказала, деталі ви зможете дізнатися згодом. Наразі вам не варто надто на цьому зосереджуватися. Угода, яку я прийшла вам запропонувати, прибуткова і, як нам здається, вищою мірою вигідна. Зараз важливо, щоб ви зрозуміли, яке випробування стоїть перед вашими посланськими навичками. Це не той Світ Гарлана, який ви пам’ятаєте.

— Я переживу, — нетерпляче мовлю. — Це моя робота.

— Добре, тепер вам, звісно, хочеться знати…

— Так, — шок затиснуто, як затискають джгутом поранену кінцівку. Повернулися щити компетентності й розслабленої байдужості. Схопився за очевидне, за те, що турбувало найбільше. — І хто, в біса, той колишній посланець, якого вам так хочеться впіймати?

Можливо, якось так усе і пройшло.

А може й ні. Я роблю висновки з підозри й пізнішої фрагментарної інформації. Вибудовую з того, про що можу здогадатися, заповнюю прогалини посланською інтуїцією. Та можливо, я помиляюся.

Я не можу знати напевне.

Мене там не було.

І я так і не побачив його обличчя, коли йому сказали, де я. Коли йому сказали, що я є, і що йому доведеться з цим зробити.

Частина перша

Ось хто ти є

«Сприймайте це як особисте…»

Квеллкриста Сокольнича «Що я вже мала би знати»

Том II

Розділ перший

Ушкодження.

Рана пекла до всирачки, але не сильніше за деякі з тих, що їх я мав раніше. Сліпий постіл з бластера влучив мені в ребра, ослаблений дверима, крізь які йому довелося прогризтися, щоб мене дістати. Я гупнув дверима перед жерцями, і їм умить закортіло мене підстрелити. Вечір драних аматорів. Їм, певно, перепало майже так само, як і мені, бо вони стали впритул, і частина розряду відбилася від поверхні дверей, за якими я вже відступав убік. Залишок розряду пропоров довгу вузьку рану вздовж ребер і пішов далі, підсмаливши куртку. Раптовий мороз із того боку тіла й різкий сморід спалених підшкірних давачів. Те незвичайне шипіння, з яким смажаться кістки, яке аж викликає в пам’яті певний смак, у тому місці, де розряд продерся крізь шар біомастила поверх рухливих ребер.

За вісімнадцять хвилин, якщо вірити м’яко підсвіченому дисплею, вставленому в лівому верхньому полі зору, те саме шипіння ще не покинуло мене, і я квапився освітленою вулицею, намагаючись не зважати на рану.

Під куртку поволі сочилися з тіла різні рідини. Крові небагато. Синтетичні чохли мають свої переваги.

— Хочеш розважитися, семе?

— Уже розважився, — сказав я, оминаючи його поріг.

Він зневажливо поблимав хвилями обтатуйованими повіками, промовисто демонструючи, що мені ж гірше, і знову розслаблено втиснув свою м’язисту раму в тінь під стіною. Я перейшов вулицю, звернув за ріг і проманеврував між іще двома повіями, одна з яких була жінкою, а інша — невизначеної статі. Жінка була переінакшена — роздвоєний драконячий язик миготів між із виду надмірно чіпкими губами, можливо, вловивши запах моєї рани у нічному повітрі. Вона так само покліпала в мій бік, а тоді відступила. З іншого боку, професійний кросгендер трохи перемінив позу й оцінив мене поглядом, але змовчав. Я їх не зацікавив. Вулиці стояли слизькі від дощу й порожні, і в них було більше часу роздивитися мене, ніж у бугая в дверях. Я причепурився після виходу з цитаделі, але щось у мені підказало їм, що прибутку я не принесу.

За моєю спиною почулася їхня розмова стрип’япською. Я розчув слово «злидар».

Вони могли дозволити собі перебирати клієнтами. Після ініціативи Мечека їхня справа процвітала. Текітомура тієї зими аж репалася від люду, повнячись торгівцями врятованим брухтом і бригадами списантів, що приваблювали їх, як слід за траулером приваблює лисокрилів. «Безпечне Нове Хоко до Нового Сторіччя» — сповіщали реклами. Від новозбудованого дока для аероплавів на краю міста з боку Компчо до берегів Нового Хоккайдо навпрямки було менше тисячі кілометрів, і вантажні судна ходили вдень і вночі.

Якщо не рахувати перельоту, то швидшого способу перетнути море Андраші нема. А на Світі Гарлана ніхто не знімається в повітря, якщо цього можна якось уникнути. Будь-які бригади, що перевозять важке обладнання — тобто, всі — прямують до Нового Хоко на аероплавах з Текітомури. Хто виживає — назад повертається у той самий спосіб.

Місто зростання, місто яскравої нової надії й кипучого ентузіазму, варто було грошам Мечека потекти до нього. Я кульгав магістральними вулицями, всипаними залишками народних веселощів. В моїй кишені клацали одна об одну, наче гральні кості, свіжовирізані кортикальні пам’яті.

На перехресті Перчева-стріт і проспекту Муко точилася бійка. Люлькарні на Муко щойно витурили своїх клієнтів із попеченими синапсами, де ті зустрілися з портовиками, що йшли з пізньої зміни крізь мертву тишу складського району. Більш ніж вагома причина для насилля. Десяток постатей з поганою координацією тупцяли, невміло молотячи кулаками і шарпаючи одне одного за все, що видно, а набіглий натовп гукав і підбадьорював. Одне тіло вже нерухомо лежало на дорозі з гартованого скла, а хтось виповзав із сутички короткими ривками й стікав кров’ю. Блакитні іскри сипалися з пари перезаряджених силових кастетів, десь на лезі ножа блискало світло. Та всі, хто ще стояв, здавалося, добряче розважалися, поліція не квапилася.

Ну точно, — вискалилося щось у мені. — Мабуть, вони зараз чимось дуже-дуже зайняті коло цитаделі.

Я обійшов сутичку, прикриваючи поранений бік.

Під курткою руками я стискав гладенькі боки останньої галюциногенної гранати і липкувате руків’я «Теббіта».

Ніколи не влазь у бійку, якщо можеш швидко вбити й зникнути.

Вірджинія Відаура — інструкторка Посланського Корпусу, а пізніше — злочинниця й тимчасово — політична активістка. Щось на штиб моєї рольової моделі, нехай і з того часу, як я її бачив, минуло кілька десятиліть. На десятку різних планет вона непрохано проникала в мої думки, і я десяток разів завдячую своїм