Хуліо Кортасар - Таємна зброя

Ніко тихенько лягла би на Лаурине стегно (бідолашний Ніко, такий сором’язливий, такий наречений), і обоє почувались би винними невідь у чому. Луїс чудово знав, що за ними не було ніякої безповоротної вини; і навіть якби він не мав найсолодшого доказу, того, як швидко зникла прив’язаність Лаури до Ніко, було би досить, щоби побачити в цих заручинах всього лиш симулякр, витворений кварталом, сусідами, культурними і розважальними колами, які є сіллю землі у Флорес. Вистачало забаганки одного вечора піти у той самий танцювальний зал, до якого вчащав Ніко, випадкового братського представлення. Можливо, через це, через легкий початок, усе решта було несподівано важко та гірко. Та він не хотів згадувати про те зараз, комедія закінчилася податливою поразкою Ніко, його меланхолійним укриттям у смерті сухотника. Дивно, що Лаура ніколи не згадувала його імені, через це він також ніколи не згадував його імені: Ніко навіть не був небіжчиком, покійним шваґром, маминим сином. Попервах — після збаламученого обміну докорами, маминих ридань і зойків, ідіотського втручання дядька Еміліо і кузена Віктора (нині зранку Віктор питався про вас) — йому принесло полегкість квапливе одруження: жодних церемоній, тільки викликане по телефону таксі і три хвилини перед службовцем з лупою на лацканах. Знайшовши притулок в готелі в Адроґе, далеко від мами, від усієї збуреної рідні, Луїс був вдячний Лаурі за те, що вона ніколи не згадувала про нещасного бевзя, який так легко із нареченого зробився шваґром. Але тепер, коли їх розділяло море, розділяла смерть і два роки, Лаура і далі не згадувала його імені. І він улягав її мовчанці через боягузтво, бо знав, що насправді це мовчання ображає його своїм докором, розкаянням, чимось, що робилося схожим на зраду. Не раз він навмисно згадував Ніко, та розумів, що це не рахується, бо у відповідь Лаура просто переводила розмову на інше. Потроху в їхніх розмовах стала утворюватися грузька заборонена територія, яка відділяла їх від Ніко, обгортаючи його ім’я і згадку про нього в поплямлену і липку вату. А◦по той бік мама робила те саме, незбагненним чином увійшовши у змову мовчання. У кожному листі мова йшла про псів, про Матильду, про Віктора, про саліцилову кислоту, про виплату пенсії. Луїс сподівався, що мама колись згадає свого сина і він зможе об’єднатися з нею супроти Лаури, ніжно змусити ту прийняти посмертне існування Ніко. Не тому, що це було необхідно — кого обходив Ніко, живий чи мертвий, — але допуск згадки про нього у пантеон минулого став би похмурим, неспростовним свідченням того, що Лаура забула його по-справжньому і назавжди. Названий при світлі дня власним ім’ям інкубус щез би — такий самий слабкий і марний, як тоді, коли топтав землю. Та Лаура і далі замовчувала ім’я Ніко, і щоразу, коли вона обминала його мовчанкою, тієї ж миті, коли було б природно, аби вона його промовила, а вона промовчувала, Луїс знову відчував присутність Ніко в саду Флорес, чув, як він тихо кашляє, готуючи найкращий з усіх, які тільки можна уявити собі, весільний подарунок — свою смерть посеред медового місяця тієї, хто була його нареченою, і того, хто був його братом.

Через тиждень Лаура здивувалася, що від мами немає листа. Вони перебрали звичні гіпотези, і Луїс написав їй того самого дня. Відповідь його не надто тривожила, та він хотів би (відчував це, щоранку спускаючись сходами), аби консьєржка дала листа йому замість того, щоби віднести його на третій поверх. Через два тижні він упізнав знайомий конверт, обличчя адмірала Брауна і зображення водоспаду Іґуасу. Він сховав конверт, перш ніж вийти на вулицю і помахати у відповідь Лаурі, що визирала з вікна. Йому здалося безглуздям, що він мусить завернути за ріг, а тоді розпечатувати листа. Боббі втік на вулицю і через кілька днів став чухатися: заразився коростою від якогось пса. Мама збирається звернутися до ветеринара, приятеля дядька Еміліо, бо ще бракувало, щоб Боббі передав заразу Неґро. Дядько Еміліо вважає, що псів треба скупати в акароїні, та вона вже застара для такої мороки, і було би краще, якби ветеринар прописав якийсь інсектицидний порошок або щось, що можна було би підмішувати в їжу. У пані по сусідству був коростявий кіт, і хто його знає, чи коти не здатні заражати псів, навіть через дротяну огорожу. Та хіба їм можуть бути цікаві ці теревені старої, хоча Луїс завжди був дуже ласкавий із псами, і в дитинстві один з них навіть спав у ногах його ліжка, на противагу Ніко, який не дуже їх любив. Пані по сусідству радить посипати їх дустом: бо навіть якщо це не короста, собаки підхоплюють всіляку заразу, бігаючи вулицею; на розі Бакакай зупинявся цирк з екзотичними тваринами — мабуть, у повітрі були мікроби і таке інше. Маму посідали тривоги: то за сина кравчині, який ошпарив руку киплячим молоком, то за коростявого Боббі.

Далі було щось схоже на синю зірочку (кінчик пера зачепився за папір, мама роздратовано скрикнула), а потім — меланхолійні роздуми про те, якою самотньою вона почуватиметься, якщо Ніко також поїде в Європу, а на це виглядає. Але такою є доля старих: діти — це ластівки, які одного дня відлітають, треба із цим миритися, поки ще тіло так-сяк служить. Пані по сусідству…

Хтось штовхнув Луїса, видав з марсельським акцентом шпарку заяву про права та обов’язки. Він, стуманілий, зрозумів, що перегороджує дорогу людям, які заходять у вузький прохід до метро. Решту дня він також провів, як в тумані, зателефонував Лаурі, аби сказати, що обідати не прийде, просидів дві години на лавці в парку, перечитуючи маминого листа, запитуючи себе, що йому робити перед лицем безумства. Перш за все — поговорити з Лаурою. Для чого (це не було питання, але як сказати по-іншому) і далі приховувати від неї те, що відбувається. Він уже не міг удавати, що цей лист загубився, як попередній, вже не міг наполовину вірити, що мама помилилася і написала «Ніко» замість «Віктор», було так боляче, що вона перетворюється на стареньку. Усі ці листи — це Лаура, це те, що мало статися з Лаурою. Навіть не так: це те, що вже сталося від дня їхнього одруження, медовий місяць в Андроґе, ночі, коли вони так відчайдушно кохалися на кораблі, який віз їх у Францію. Усе було Лаурою, усе буде Лаурою тепер, коли Ніко в маминому маренні хотів приїхати в Європу. Тепер вони були спільницями, як ніколи: мама говорила Лаурі про Ніко, сповіщала їй, що Ніко збирається приїхати