Ерін Хантер - На волю!

Але цього разу Рудько не зважав на голоси своїх господарів і втупив свій погляд у ліс. П’янкий запах дерев свіжів після дощу.

Раптом шерсть на його спині настовбурчилася. Там щось рухалося? Хтось стежив за ним? Рудько вдивлявся у темряву попереду себе, проте не міг нічого вгледіти чи винюхати у просякнутому запахами дерев повітрі. Він сміливо підняв підборіддя, підвівся, потягнувся, вчепившись лапками в куток стовпчика й вигнувши дугою спину. Заплющив очі та ще раз вдихнув у себе запах лісу. Здавалося, він щось йому обіцяє, спокушає його піти вперед, просто у шепітливі тіні. Напруживши м’язи, він на мить припав до поверхні стовпчика. Тоді легко зістрибнув у густі трави потойбіч садової огорожі. Коли він приземлився, дзвоник на його нашийнику задзеленькотів у спокійному нічному повітрі.

— Куди це ти націлився, Рудьку? — нявкнув знайомий голос позаду нього.

Рудько глянув угору. Молодий чорно-білий кіт незграбно балансував на огорожі.

— Привіт, Ляпку, — відповів Рудько.

— Ти ж не збираєшся йти до лісу, правда? — бурштинові очі Ляпка розширилися.

— Лише на оглядини, — пообіцяв Рудько, незручно соваючись.

— А мене ти туди не заманиш. Це небезпечно! — Ляпко несхвально наморщив носа. — Генрі казав, він якось ходив до лісу.

Кіт підвів голову і показав носом на огорожу садочка, в якому мешкав Генрі.

— Той старий жирний котяра в житті не ходив до лісу! — пирхнув Рудько. — Він навряд чи і з садочка виходив, відколи сходив до ветеринара. Усе, що він хоче, — це їсти і спати.

— Ні, справді. Він спіймав там дрозда! — наполягав Ляпко.

— Якщо й так, то це було до ветеринара. Зараз він скаржиться на птахів, бо ті заважають йому куняти.

— Ну добре, — Ляпко продовжував, незважаючи на шпильку у нявканні Рудька. — Генрі казав мені, що там всілякі небезпечні тварини. Здоровенні дикі коти, які з’їдають п’ять кроликів на сніданок і точать пазурі об старі кістки!

— Я лише на оглядини, — нявкнув Рудько у відповідь. — Я ненадовго.

— Тоді не кажи, що я тебе не попередив, — муркнув Ляпко.

Чорно-білий кіт повернувся і перестрибнув через паркан назад у свій садочок.

Рудько сидів у густій траві під садовою огорожею. Він знервовано лизнув плече і замислився: що з пліток, повіданих Ляпком, було правдою?

Раптом його очі помітили рух якоїсь маленької істоти. Кіт дивився, як вона метушиться у кущах ожини.

Рудько інстинктивно низько припав до землі. Лельом-полельом він підповзав до заростів. Прищуливши вуха до голови, широко роздувши ніздрі, незмигно наближався до тваринки. Зараз уже він чітко бачив її, як вона сидить посеред колючих галузок і гризе затиснену в лапках зернину. То була миша.

Рудько похитав задом, готуючись стрибнути. Він затамував подих, щоб дзвоник, бува, не зателенькав знову. Його аж пересмикнуло від захвату, а серце у грудях затріпотіло. Це було навіть краще, ніж уві сні! Почувши раптовий тріск галуззя і хрускіт листя, він аж підстрибнув. Дзвоник у нього на шиї зрадницьки задзеленчав — і миша шмигнула геть, у глибину густіших кушів ожини.

Рудько став і вдивився. Він бачив білий кінчик пухнастого рудого хвостиська, який рухався через чагарі високої папороті далеко попереду. Він унюхав різкий, дивний запах, очевидно, хижака, але то був ані кіт, ані пес. Розгубившись, Рудько забув про мишу і з цікавістю спостерігав за рудим хвостом. Він хотів глянути на нього зблизька.

Усі чуття Рудька гранично загострилися, поки він пробирався вперед. Тоді кіт вловив інший шум. Він долинав ззаду, однак звучав приглушено і ніби звіддалік. Рудько повернув вуха назад, щоб краще його розчути. Кроки? Він здивувався, однак і далі дивився на руде хутро і пробирався вперед. Лише коли тихенька хода позаду нього перетворилася на гучне похрускування листя, яке стрімко наближалося, Рудько зрозумів, що опинився в небезпеці.

Істота вдарила його, ніби вибухова хвиля, і Рудька відкинуло вбік, у кущі кропиви. Він звивався і верещав, намагаючись скинути нападника, який наскочив йому на спину. Той впився у нього неймовірно гострими кігтями. Рудько відчував, як гострющі зуби намагалися прокусити його загривок. Він корчився і вигинався від вусів до кінчика хвоста, але не міг вивільнитися. На секунду відчув себе безпорадним, і тоді зненацька завмер. Швидко зметикувавши, Рудько бехнувся на спину. Інстинктивно він розумів, наскільки небезпечно оголювати свій м’який животик, але це був його єдиний шанс.

Йому пощастило — хитрощі, здається, спрацювали. Він почув придушене ггеехххх позаду себе, коли його нападникові сперло подих. Несамовито борсаючись, Рудько зміг звільнитися. Не озираючись, він з усіх ніг кинувся додому.

Швидкі удари лап об землю позаду дали Рудькові зрозуміти, що нападник метнувся навздогін. Хоч біль від подряпин пекуче проймав його крізь шкіру, Рудько вирішив, що радше розвернеться і прийме бій, аніж дозволить, щоб його знову атакували ззаду.

Він різко загальмував, повернувся і віч-на-віч зустрів переслідувача.

Це було кошеня з густим кошлатим сірим хутром, сильними лапами і широкою мордою. За мить Рудько відчув силу міцних плечей під м’якою шубкою. Кошеня з розгону врізалося в Рудька, але, заскочене його раптовим поворотом, приголомшено відстрибнуло далеко назад.

Від удару Рудькові сперло дух, і він похитнувся. Утім, швидко повернувся до рівноваги і вигнув спину дугою, настовбурчивши своє помаранчеве хутро, готовий кинутися на кошеня. Але нападник просто собі сів і взявся вилизувати передню лапу, без жодного сліду агресії.

Рудько почувався геть спантеличеним. Кожна частина його тіла залишалася напруженою, готовою до бою.

— Здоров будь, котику! — радісно нявкнув сірий кіт. — Ти непогано б’єшся, як для ручного кота!

Якусь мить Рудько ще стояв навшпиньках, роздумуючи, чи варто йому все одно напасти. Тоді він згадав силу, яку відчув у лапах цього кота, коли той пришпилив його до землі. Він опустився на подушечки, розслабив м’язи і випрямив спину.

— Я знову битимусь, якщо доведеться, — прогарчав він.

— Я Сіролап, до речі, — провадило своє сіре кошеня, ігноруючи Рудькову погрозу. — Я тренуюся, щоб стати вояком Громового Клану.

Рудько німував. Він не розумів, про що нявкотить Сіролап, але відчував, що йому більше нічого не загрожує. Він приховав збентеження, взявшись зализувати подряпані груди.

— Що така кицюня, як ти, робить у лісі? Чи ти не знаєш, що тут небезпечно? — запитав Сіролап.

— Якщо ти найнебезпечніше з усього в цьому лісі, то, гадаю, впораюся, — пирхнув Рудько.

Сіролап якусь мить дивився на нього, звузивши свої великі жовті очі.

— О, мені далеко до найнебезпечнішого. Якби я був хоча б наполовину вояком, я б залишив такому приблуді, як ти, серйозніші рани для роздумів.

Рудько відчув укол страху від цих зловісних слів. Що цей кіт мав на увазі