Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

цими хлопцями служити мінімум рік і треба налагоджувати стосунки, щоб не подумали, що я пихате чмо. Вирішив підтримати бесіду.

— І як, робота є?

— Та не дуже, криза ж. Будинки нові здають, квартири в них люди купують, щоб гроші зберегти. Гроші знецінюються. Так-от, квартири купують, а ремонти не дуже роблять. Цілі будинки нових квартир без ремонтів. Бо ремонт роблять, коли жити треба, а житло у всіх є, нові квартири нехай почекають, що там далі буде. Малувато роботи.

Був він якийсь сумний. Я розумів, що радіти особливо нема з чого. На рік відривають від родини, друзів, роботи. І це ще в кращому разі, бо в гіршому можна опинитися на фронті, отримати поранення, а то й узагалі померти героєм. Але цей хлопець був аж занадто сумний.

— Владюша, — подав я руку.

— Віктор, — сказав хлопець і потиснув. Одразу помітно, що робоча людина: міцний потиск, груба, схожа на наждак шкіра. Такої в офісних хом’ячків не буває.

— Ну, розповідай, що тебе тривожить. Бачу, що неспокійно тобі, — сказав я. Віктор аж трохи перелякано на мене подивився.

— Звідки ти знаєш? — спитав пошепки.

— Ну, я ж учений. Я всіх наскрізь бачу.

Він придивився до мене. Мабуть, хотів побачити усмішку — підтвердження того, що я жартую. Але не побачив. Я був серйозний.

— Розповідай, розповідай, — наказав я. Віктор почервонів, розгубився.

— Ти думки читаєш? — спитав він пошепки.

— Читаю, але в тебе дуже нерозбірливий мозковий почерк. Важко читати. Розповідай. — Я не те щоб його розігрував, просто хотів одразу заробити репутацію незвичайної людини. Віктор кивнув і почав розповідати про подругу. Дуже хвилювався, що вона його не дочекається.

— Вона ж гарна, біля неї так всі і в’ються. Одна справа, коли я поруч, а зараз що? — Віктор ледь не заплакав. Поліз у кишеню, дістав гаманець, розкрив і показав фотографію. — Ось вона.

Дівчина була справді гарна — невисока білявка з обличчям ляльки.

— Якщо вона не дочекається, я жити не хочу.

— Дочекається, — запевнив я.

— Правда? — Він аж підхопився. Майже у всіх людей є це бажання — обдурювати себе, щоб вірити у краще.

— Правда. Я бачу. Вона дочекається тебе, і у вас буде донька. — Я не знущався з нього, а хотів заспокоїти, хотів, щоб він трохи побув щасливий, а там уже як буде. Якщо вона не дочекається, я завжди можу вигадати причину власної помилки.

Віктор щось розповідав про свою кохану, я дивився за вікно, там сутеніло. Ми вже виїхали за місто, покотили на захід. Дорога була погана, частенько підскакували на вибоїнах. Хлопці в автобусі спочатку ґелґотали, наче череда гусей, але потім горілку допили, вгрілися й поснули. Кому треба було — просили водія зупинитися і швиденько блювали на узбіччі. Через дві години автобус зупинився на десять хвилин, мужики вийшли розім’ятися, відлити й покурити. Коли вже посідали, прапорщик, що їхав із нами, уважно перерахував пасажирів і виявив, що двох бракує.

— Ану стояти! — крикнув і побіг до лісосмуги. Привів звідти двох бійців. Ті твердили, що в них запор, але прапорщик був упевнений, що по п’яні хлопці вирішили податися в дезертири, аби тільки в армію не їхати.

Рушили далі. Я дрімав під вікном, у подарованій куртці було приємно й тепло. Раптом водій різко крутнув кермом. Автобус на швидкості ледь не перекинувся, об щось зачепився, водій гучно вилаявся і вдарив по гальмах.

— Командир, ти чого? — закричали ті, хто випав із крісел у прохід. Я підхопився, бо відчув, як автобус балансує перед перекиданням. Дуже пощастило, що не покотилися.

— Там той! Летіло! — розгублено крикнув водій.

— Що летіло? Пити менше треба! Ти що — бахнувся? — закричали призовники.

— Ану мовчати! — гримнув прапорщик. Підійшов до водія. — Що трапилося?

— Та той, їду наче нормально, а потім переді мною щось як пролетить! Я кермо смикнув, а так би зіштовхнулися! І удар же був!

Водій з’їхав на узбіччя, виліз подивитися на автобус іззовні. З десяток бійців вийшли покурити.

— Ось, дивіться! — Водій світив ліхтарем і показував добрячу вм’ятину на даху. — Я ж кажу, щось було!

— Мужики, підсадіть мене! — попросив я. — Хочу подивитися.

Охочих не знайшлося, але тут якраз вийшов Віктор. Вони з водієм підняли мене, я виліз нагору.

— Так, удар був, — сказав я. — Мабуть, якась гілка, досить важка.

Гілки по дорогах не літають, але таке пояснення всіх влаштувало. Люди намагаються триматися звичних уявлень, тому часто просто ігнорують дивовижне і надзвичайне, що нас оточує.

— Ну, ти той, обережніше, — сказав прапорщик водію. — Бо ледь не злетіли з дороги.

— Та буду. — Водій здавався переляканим.

Ми повантажилися в автобус і рушили далі. Я тримав у руці шматок тканини, який знайшов на даху. Ударившись, хтось зачепився за іржавий болт і втратив трохи одягу. Я пом’яв тканину, принюхався. Стало якось неспокійно. Автобус їхав далі. Машин меншало. Я м’яв тканину і прислухався. Один раз здалося, що автобус труснуло. Так, наче поруч проїхала вантажівка. Але дорога була порожня.

— Вікторе, а давай поміняємося місцями. Моїм ногам тісно, у прохід виставлю.

Віктор міг би замислитися, чому це у мене, людини середнього зросту, ноги не вміщаються, але добре до мене ставився й одразу погодився. Ми пересіли й поїхали далі. Я побачив, що попереду стоїть перший автобус із нашої колони. Ми його наздогнали. Зупинилися поруч. Виходячи, вимкнув у телефоні звук і сховав на полиці, серед речей. Сходив у кущі, коли повертався, помітив бійця — такого п’яного, що не міг видертися на насип. Допоміг йому. Він щось белькотав. Був не з нашого автобуса, але я повів у наш, посадив на своє місце. Мій сусід Віктор спав зі щасливим обличчям. Мабуть, йому снилася кохана.

Я вийшов. Поруч стояли водії. Наш розповідав, як щось випірнуло з темряви й ледь не вдарило в лоб.

— Колода, чи щось таке. Я кермо смикнув, ледь із дороги не злетів. Капець! — важко зітхнув водій. Потім ліхтариком підсвітив ум’ятину на даху. — Ну, що це могло бути, що? — спитав у колег. Ті мовчки знизали плечима. — Скільки років проїздив, а такого ще не було! — Водій затягнувся.

Я дочекався, поки в перший автобус, звідки був п’яний хлопець, повантажаться майже всі, потім зайшов сам, сів на вільне місце. Усередині було темно, всі були нетверезі й заспані, ніхто мене ні про що не питав. Керував тут офіцер. Пройшовся салоном, перерахував солдатів.

— Так, усі. — Офіцер зателефонував до ще двох автобусів із колони. Вислухав доповідь. — Комплект. Рушаємо!

Ми їхали, я прислухався. Інший би ще сумнівався, але я чітко розумів,