Сіра Сова - Саджо та її бобри, Сіра Сова

Пливе він повільно, обережно, щоб не розгубити ні крихти, а потім, випроставшись на весь зріст, геть як людина, вилазить із цим вантажем на дах. Там покладе ту грудку і почне спритно замазувати землею щілини й дірки. А насамкінець, щоб краще все скріпити, ще й застромить велику палицю.

Робилося це не для забави. Стояла гаряча пора — Місяць Квітів, і всередині чудернацького дімка, сховані від очей цілого світу, жили четверо крихітних бобренят. Маленькі, пухнасті, з блискучими чорними оченятами, вони були надзвичайно гарні. Задні лапи в них були великі, з перетинками, передні — малесенькі, дуже схожі на ручки дитини, а пласкі хвостики здавалися гумовими. Бобренята мали чудовий апетит і, мабуть, міцні легені, а то б хіба змогли вони безперестанку так голосно плакати? Достоту людські немовлята! Як усі діти, вони вимагали багато уваги, і, будьте певні, батьки таки добре про них дбали.

Всередині хатки була велика чиста кімната — спальня. Навіть людина, згорнувшись калачиком, могла б легко у ній вміститися. Підлога там була устелена вербовою корою та підстилкою з пахучих трав. Потрапити до хатки можна було тільки через похилий тунель, один кінець якого, "пірналка", був у підлозі, а другий — внизу, над самим дном ставка. Гребля тримала воду в ставку майже врівень з підлогою, тому пірналка завжди була наповнена водою, і незграбні маленькі бобренята могли напитися, не шубовснувши вниз. А коли й падало котресь (як же без цього!), то легко видиралося наверх. Вода покривала весь тунель, тому жодна сухопутна тварина не могла пробратися в нього, ба навіть побачити його. Але якби греблю прорвало й стекла дорогоцінна вода, смертельна небезпека нависла б над бобрами. І то не тільки тому, що вороги — вовки, лисиці та інші хижаки — змогли б залізти до них у хатку: самі бобри не зуміли б ні захиститися, ні сховатися, пірнувши у воду.

Тепер ви знаєте, який дім у бобрів, і розумієте, чому старий бобер так пильнував греблі, так ретельно заліплював кожну щілинку, крізь яку солилася вода. Також доводилося постійно слідкувати за ринвою: прочищати її, викидати звідти сміття, щоб вода вільно стікала і завжди стояла на одному рівні, бо як підніметься вище — затопить хатку. А ще ж обидва бобри, батько й мати, виконували кожну забаганку малих, часто міняли підстилку, носили харч — молоді пагони й ніжні листочки — чистили й вичісували їхню шерстку, і знай щось ласкаво лепетали своєю бобрівською мовою, такою схожою па тихий людський гомін. Зате пронизливий писк бобренят чувся навіть крізь грубі стіни хатки. А галасували вони повсякчас — і коли раділи, і коли були голодні, а то біда така чи ще яка скоїться. А коли хтось із батьків (удвох пе виходили з дому, хто-пебудь завжди лишався на варті), коли хтось із них повертався з греблі чи приносив свіжої трави на підстилку і вітав дітей тихим співучим голосом, у відповідь негайно лунали шалені радісні крики, що не припинялися ще довго-довго. Втихомиряться бобренята вже аж як поснуть, а то все вовтузяться, борюкаються, скрізь лізуть — і весело ж їм! А взагалі ця родина нічим не відрізнялася від інших бобрових сімейств. Щасливо жили бобри в своєму затишному домі.

Малі вже виросли настільки, що могли випробувати свої сили в пірналці. Спочатку вони просто лежали на воді, бувало, й догори ногами, борсалися і радісно верещали. Пухнасті й легкі бобренята пе могли зануритися настільки глибоко, щоб відштовхуватися від води одночасно двома задніми перетинчастими лапками, тож доводилося гребти то однією лапкою, то другою, і вони перекочувалися з боку на бік, і вигиналися, і верещали, а батьки занепокоєно крутилися поряд, підбадьорюючи їх чи даючи поради своєю гортанною мовою. Спостерігаючи такі сценки, я зрозумів, що старим бобрам нелегко було навчити малих плавати, зате бобренятам ті уроки були великою втіхою.

Але малята швидко втомлювались. Тоді вони вилазили з води й відпочивали в "сушарні". Сушарня була трохи нижче рівня підлоги,— щоб вода, стікаючи з шерсті звірят, не намочила постелей. Бобренята починали акуратно витискати, струшувати і витирати воду спереду, ззаду, з боків; вони сиділи навпочіпки і працювали дуже старанно, сопучи і пихкаючи, мов діти після купання. А коли з цим закінчено і всі висохли, чи думали, що висохли (бувало, котресь перекинеться па спинку і все зіпсує), лунав хор голодних криків. Вмить з'являлися зелені гілочки і водорості, приготовані заздалегідь, щоб якомога швидше вгамувати малих, і скоро маленькі щелепи починали квапливо хрумкати; ніякого вереску — саме тільки задоволене бурмотіння. Потім голоси змовкали, чорні очка заплющувалися, і бобренята, обнявшись і вчепившись одне одному в шерсть передніми лапками, засинали на своїй пахучій постелі.

Отак вони й жили, день за днем. Коли ж бобренятам виповниться двадцять днів, у їхньому житті настаня справжнє свято. Пірнувши в довгий темний тунель, малі опиняться під яскравим сонцем великого невідомого світу, який оточував їх з усіх боків, але якого вони досі не бачили. А поки що бобренята спали, батьки по черзі стояли на варті, по черзі оглядали греблю, від якої залежало їхнє життя, пильно слідкували, чи не підкрадається ворог до їхнього маленького замку. А ще ж треба заготувати і харч, і підстилку, поки не прокинулися дітки, і багато чого зробити,— клопіткий для бобрів травень — Місяць Квітів.

Четверо наших малих героїв і героїнь саме дожили до тієї чудової пори, коли нарешті змогли пірнути по— справжньому і вже не вискакували з води хвостом догори, мов гумовий м'яч, а могли проплисти чималу віддаль без допомоги старших. І ось одного дня — саме в ту хвилину, коли ми спостерігали, як Гітчі Мігуон обідає, батько-бобер помітив, що в пірналці почала спадати вода. Секунду він дивився на воду, мати— бобриха теж почула булькання і підійшла подивитися, — вода в тупелі спадала, вируючи, і нарешті зникла!

Хтось поламав греблю!

Старі бобри один за одним, спотикаючись, кинулися в суху пірналку. Не можна було втрачати ні хвилини. Дорогоцінна вода, від якої залежало життя малят, зникала! Тепер їхній дім відкритий для всіх на світі. Це загибель!

Четверо бобренят теж перелякалися. Вони відчули, що сталося лихо, та були надто малі й не могли збагнути, в чім річ. Збившись докупи, бобренята жалібно заскімлили. А батьки тим часом калюжами добрались до греблі.

В найнижчій частині греблі зяяла діра завбільшки з бочку. Бобри негайно взялися за роботу. Вони тягли паліччя, видирали грудки землі, гострими зубами відгризали гілки з повалених дерев, закочували в діру каміння, а щілини затикали травою та галуззям. Вони рили мул і тягли до діри; в'язке, просякнуте водою місиво добре заліплювало щілини між галузками й камінцями. Але ставок був надто малий для такої великої течі, струмкова вода, якою він живився, витікала швидше, ніж набиралася.

І ось, коли греблю полагодили, в ставку зовсім не залишилося води!

Працюючи, бобри не раз і не два впадали в розпач (не вірте, коли вам хто скаже, ніби тварини не знають почуття розпачу!), але вони не піддавалися йому, доки останній камінь не опинився на своєму місці, а тоді, втомлені та нещасні, побрели до своїх чотирьох дитинчат, яких вони так любили, і до хатки, яка тепер уже не могла їх захистити, до хатки, яку вони з такими труднощами поставили.

Бобри ходять повільно. Там, де так швидко плавалось, тепер була слизька твань, та каміння, та переплетені водорості — тут не побіжиш. Скільки мине дорогоцінних хвилин, доки вопи, похитуючись та спотикаючись, доберуться до свого сховку, тепер такого далекого! Кожен звір міг схопити їх. Варто їм потрапити на очі вовкові чи ведмедеві, і вони пропали. Бобри тепер були беззахисні, адже природа створила їх не для боротьби, а для мирної праці.

Поспішай! Поспішай, Гітчі Мігуоне! Біжи якнайшвидше! Твої маленькі брати потребують допомоги, рятунку! Скоро, вже скоро мисливець буде тут...

Болотистим дном ставка на коротких, зморених ніжках важко брели до свого беззахисного дому два нещасні бобри. А в той час у хатці, збившись докупи і міцно вчепившись передніми лапками одне одному в пухнасте хутро, четверо безпорадних бобренят з жахом дивилися на лискучу чорну потвору з пласкою лютою мордою. Оскаливши зуби, шиплячи, мов змія, вона повільно підповзла до них. Видра, голодна, жорстока й підступна, зруйнувала греблю, осушила ставок, щоб поласувати бобренятами. І ось здобич перед нею. її довге тіло загородило вихід. Здавалось, порятунку немає. Видра підібгала під себе лапи, готуючись до стрибка.

В цю хвилину Гітчі Мігуон, задиханий, розхристаний, з рушницею напоготові, вибіг з очерету біля греблі і, перескакуючи з каменя па камінь, кинувся до хатки бобрів.

Розділ IV

Перша пригода

Видра стрибнула. Ненажерлива, вона хотіла схопити усіх бобренят одразу, але вони, наче пружини, відскочили в різні боки. Погнавшись за всіма, хижачка не зловила жодного, і впала, ударившись об стіну. На мить вона розгубилась, а бобренята дременули навтіки через поки що вільний вихід. Розлючена першою невдачею, та впевнена, що легко переловить їх по одному, видра кинулась навздогін, але вхід знову загороджено. Ким? Вона ще не знала.

За хвилину видра вже билася з двома дорослими бобрами. Вони прибули вчасно. Бобри, завжди такі добродушні та грайливі, билися тепер не на життя, а на смерть заради порятунку своїх дітей.

Видра була спритніша і лютіша за них. Наче бульдог, впивалася вона зубами в свої жертви, стискала їх, мов лещатами. Одначе шкіра у бобрів цупка, їхні гострі, схожі на різці, зуби, що досі ніколи нікого не кусали і тільки перегризали стовбури дерев, тепер впиналися в тіло видри. Впираючись лапками, бобри кусалися все дужче й дужче. Видра билася жорстоко — вона була не з боязких — і знай намагалася стиснути своїми міцними щелепами боброву морду, щоб хоч один з них перестав кусатися. Ллє довелося їй самій рятуватися.

Вона вигиналась, наче велика волохата ящірка, мотаючи, мов батогом, своєю зміїною головою, шипіла, клацала зубами, гарчала. Бобри ж не видали ні звуку, поки вона тягала їх туди-сюди і тільки міцніше й глибше впивалися в неї зубами. Перед ними був ворог, найстрашніший з усіх ворогів, і його треба було знищити яким завгодно способом.