Сіра Сова - Саджо та її бобри, Сіра Сова

Сонце грало веселкою біля його стрімкого підніжжя. Тут індіанець причалив до берега і став недосяжний для голодної, лютої водоверті, яка з усієї сили тягнула човен під гуркотливий струмінь. Він перевернув човен догори дном і поніс його на плечах тінявою віковою стежкою поміж гігантських шелестливих дерев. За другим разом він переніс нехитре своє спорядження, навантажив його в каное і, лишивши водоспад позаду, поплив далі спокійними водами річки під сліпучим сонцем.

Опинившись за поворотом річки, індіанець пильно обдивився навколо і побачив багато такого, що здатен помітити лише мисливець: полохливо стрепенулися два пухнасті вуха — сам звір так і не показався; в темному затінку яскраво зблиснули чиїсь очі, а в хащах сірою тінню промайнула срібношерста рись. То тут, то там зривався бігти олень; він дихав із свистом, підскакуючи на бігу, мов червоний іграшковий коник-гойдал— ка, а його хвіст, наче білий прапорець, мерехтів між деревами. А раз мисливець натрапив на великого, завбільшки з коня, лося що стояв по груди в річці, зануривши голову в воду, і висмикував з дна коріння лілей. Захоплений своїм ділом, лось не одразу вчув Гітчі Мігуона. Коли це велетень гордовито підвів голову і завмер від подиву, а вода потоками стікала по його морді та шиї. Потім він повернувся, метнувся до берега і зник, але ще довго чулося важке гупання копит і різкий тріскіт гілок, які лось ламав біжучи.

Але ніщо не могло розвіяти печалі Гітчі Мігуона: в далекому селищі він залишив своїх дітей — дівчинку і хлопчика. їхня мати померла, і, хоч жінки-одно— сельчанки піклувалися про них, діти гірко тужили за матір'ю, а Велике Перо знав, що тепер, у розлуці, вони сумують не менше за нього. Всі троє були великими друзями, рідко розлучалися — батько майже всюди брав їх з собою. Але цього разу він був сам, бо знав, що подорож буде небезпечною.

На літо Гітчі Мігуон збудував для сім'ї добрячий зруб, там вони щасливо й мирно відпочивали після зимових полювань, аж раптом індіанець із дружнього племені крі сповістив, що в їхніх краях нібито з'явилася банда звіроловів-метисів, яка винищує бобрів. Справжні індіанці ніколи не будуть полювати на чужій ділянці, вважаючи таке злодійством, але метиси — на— півбілі-напівіндіанці,— зіпсовані міським життям, забувши давні звичаї, безжально спустошували кожну ділянку лісу, яка траплялась на їхньому шляху. А як не стане хутрового звіра, що тоді робити мисливцеві? Чим заплатити за хліб торговцеві, як нагодувати сім'ю?

Тож і довелося Великому Перу вирушати в ліс, щоб уберегти свою зимову мисливську ділянку від тих заброд. Але він нікого не зустрів і не помітив людських слідів. Погода стояла тепла, хутрові звірі в цей час линяли і не могли принадити злодіїв. Індіанець вирішив, що робити йому нічого і наступного ранку можна вертатися додому.

З цими приємними думками він плив попід берегом, очима усе ще шукаючи слідів, що їх могли залишити недбалі метиси. Несподівано він відчув гострий, пряний запах — от ніби звірина чи й людина розтоптала десь поряд запашний листок м'яти. Вмить насторожившись, він глянув на берег — просто перед човном у воду стрибнула невелика, темна, коренаста істота,— плюхнулася, наче камінь, і зникла. За хвилину чорна голівка і коричнева пухнаста спинка виринули зовсім поряд, і тварина швидко попливла, обминаючи каное, аж поки опинилася в такому місці, де вітер дув од індіанця й доносив запах людини, такий страшний для мешканця лісу. Широкий плесковатий хвіст лунко ляснув по воді, на всі боки посипалися бризки — звірок блискавкою пірнув у глибінь.

Велике Перо струснув декілька крапель з рукава своєї шкіряної сорочки і всміхнувся — саме цього звірка він і хотів побачити. Це був бобер. Ще не змовкла луна від того сигналу тривоги, а з-за повороту річки почувся ще один сплеск — лункий і різкий, ніби постріл. Бобрів було двоє.

Впевнившись остаточно, що тут ніхто не полював, індіанець усміхнувся вдруге. Таких бобрів легко ловити; якщо на головному шляху ці безтурботні створіння так близько підпускають до себе, значить, усі решта живі-здорові. Та все ж він вирішив завітати до їхнього дому, щоб познайомитися з усім сімейством. Знайти його не важко, адже бобри, мандруючи, згризають молоді зелені пагони вільхи, тополі, верби, об'їдають на них кору і кидають їх на своєму шляху; отож ці обдерті патички, білі та блискучі, й ведуть до їхнього житла.

Незабаром індіанець підійшов до місця, де у річку впадав струмок, і біля його гирла знайшов, як і сподівався, залишки бобрового обіду,— купку тонких

блискучих прутиків. Отже, боброва хатка має бути у верхів'ї струмка, в якомусь закутку, де люблять селитися бобри.

Звірята пообідали па краю відкритої галявини, де росло кілька велетенських сосон,— здавалось, вони вибрели з лісу й не можуть повернутися назад. Тут Гітчі Мігуон розпалив невелике вогнище і теж пообідав. Він застромив у землю тонку жердину, навкоси над веселим полум'ям, і на ній повісив чайник — у дорозі індіанці п'ють багато чаю. Настромивши шматки оленини на рогачики, він закріпив їх над гарячими жаринами. А знизу, щоб не пропадав смачний жир, підставляв скибки баннока — індіанського хліба. Пообідавши, мисливець якийсь час неквапливо курив, прислухаючись до шуму вітру в соснових вітах. Задоволено прихилившись до стовбура дерева, він спостерігав, як димок ліниво малює химерні візерунки в повітрі. Це були його картини і його музика, тільки це він і знав, і любив це так само, як ви любите дивитися кіно чи слухати радіо.

Потім, сховавши під перевернуте каное своє спорядження, індіанець узяв мисливську рушницю і рушив угору понад струмком, сподіваючись відшукати у верхів'ї бобровий ставок. Його мокасини не залишали слідів, і він беззвучно ступав у тиші й спокої дрімотного пралісу. На гілках стрибали й цокотали білки, а кук— ші, кмітливі, грайливі птахи, проводжали його від дерева до дерева, то вириваючись уперед, щоб хитро глянути на нього, то відстаючи, щоб свиснути йому вслід. Мисливцеві подобалось це товариство, і він, не поспішаючи, йшов далі.

Раптом він застиг, прислухаючись. Його гострий слух вловив якийсь дивний, несподіваний звук. Той звук дедалі гучнішав, доки перетворився на клекіт. І тоді Велике Перо побачив, як униз струмком, просто йому назустріч, рине потік жовтаво-каламутної води, несучи всяке галуззя і сміття. Той потік до країв наповнив береги, він вирував з дикою силою. Якесь лихо сталося з бобровим ставком! Відповідь могла бути тільки одна: хтось — людина чи звір — зруйнував греблю,

і вода, без якої бобри не могли жити, яку вони так берегли, ринула вниз швидким потоком.

Велике Перо з рушницею в руках уже біг лісом, який ще хвилину тому здавався привітним, а тепер став похмурий і грізний. Індіанець біг уперед з усіх сил, перескакуючи через колоди, продираючись крізь бурелом, кущі й густий підлісок, залишаючи позаду білок та кукш; біг, наче олень, темним лісом — встигнути, встигнути порятувати бобрів!

Він добре знав, що сталося. Нігік — Видра, заклятий, смертельний ворог бобрового племені, розпочала війну з бобрами, і ті, залишившись без води, билися тепер за своє життя.

Розділ III

Дім бобрів

Якби ми пішли вгору понад струмком у той час, коли Гітчі Мігуон обідав, а не стали, щоб подивитися, що він робить, то опинилися б коло житла бобрів до того, як видра зруйнувала греблю, і побачили б, як вони живуть та як виглядає їхній дім. Іти нам довелося б довгенько, аж поки ми опинилися б на березі маленького глибокого ставка. Груба висока стіна перегороджувала річище струмка. Вона була майстерно зроблена з туго сплетених прутів і гілок, діри закладені мохом, і все це — обмазане мулом. Нагорі по всій стіні лежало важке каміння—для міцності. Майже сто футів у довжину і понад чотири фути у висоту була ця стіна. Вода витікала по вузькій ринві, складеній з прутиків, і така ринва була тільки одна, отже бобри легко могли стежити за рівнем води. Зроблено в ставку все було так уміло, що, здавалося, тут працювали не тварини, а принаймні бригада робітників.

Стіна, що була справжньою греблею, тримала ставок у берегах. Без неї не було б ставка — тут протікав би лише струмок.

Ставок блищав проти сонця; тихо й мирно лежав він між Пагорбами Шепітливого Листя, і качки, що спокійно дрімали на воді, здавалося, зависли в повітрі — таке чисте було плесо, а стрункі білі тополі відбивалися в його дзеркальній гладіні так чітко, аж нелегко було збагнути, де кінчається вода, а де починаються дерева. Казкова країна, та й годі: срібні тополі, яскраві травневі квіти, голубе озеречко. Ніщо не шелесне, не ворухнеться. Якби не сонні качки, можна було б подумати, ніби тут усе неживе.

І все ж, придивившись уважніше та намагаючись не ворушитися, не розмовляти і навіть не перешіптуватися, ви досить швидко помітили б легенькі брижі на воді коло берега, а потім і темно-коричневу голівку з круглими вушками, що обережно визирне з комишів, зиркне, прислухається, пирхне. За голівкою з'явиться пухнасте тільце, у вас на очах звірятко швидко й беззвучно пропливе до протилежного берега і зникне в очереті. Високий очерет хвилину погойдається, доки там працюватиме звірятко, а потім воно покажеться знову, тепер з великим жмутом трави, і попливе до великого чорного земляного насипу, який ми вже давно примітили. Там воно пірне разом зі своєю ношею.

Не встигне воно зникнути, як інша голова з новим жмутом вигляне з протилежного боку. Раптом хтось із вас поворухнувся — і великий плаский хвіст з дзвінким ляскотом ударить по воді, а голова й трава ту ж мить щезнуть в глибині. Все це міг би побачити того ранку Гітчі Мігуон. Великий горбуватий насип, вищий зросту людини, перед яким пірнали ті звірята, був їхнім домом, а вони самі — бобрами. І вони мали безліч справ.

Хатка сягала шести футів у висоту і добрих десяти футів у довжину. Недавно її обмазано мулом; важкі колоди підпирали її пологі стіни. Вона виглядала міцною і надійною — от ніби фортеця; навіть лось міг по ній пройти і не завалити покрівлі. Збоку до землянки підходила широка доріжка, нею доставлялись будівельні матеріали. Якби хвилину тому ви повелися обережніше й терплячіше або вітер не пожартував — не доніс вашого запаху до цих чутких істот, ви побачи— ли б, як бобер-батько, викопавши з-під берега грудку землі, прямує з нею до хатки.