Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

«людську» форму Я не знаю причини: просякнута маслом, пилом, зцементована солоним потом, одежа задубіла, не згинається. Мама вже приготувала величезний таз з гарячою водою, і батько буде митися. Я не зводжу з нього очей.

Коли пишу ці рядки, мені вже виповнилось 67 років, та я й зараз бачу білий торс батька і абсолютно чорне лице з блискітками в білках очей, такі ж чорні зап`ястя рук. Мені він таким подобався, я хочу бути схожим на нього, лише б тільки не митися. Я цього дуже не любив, за що мені і перепадало від мами. Чистий і переодягнений батько мені менше подобався, бо це наче віддаляло мене від нього.

Та ось я попадаю до рук мами, а це вже було посягання на мою свободу, до мене неначе приклеювались нескінченні «треба». Треба було завжди мати при собі носову хусточку і своєчасно користуватися нею, треба було щоденно і по кілька разів мити ноги, шию, вуха, їсти те і стільки, скільки скаже мама. Треба було рано лягати і, головне, сухим встати. Треба було берегти одежу і взуття, що мені взагалі майже не вдавалось. Треба було не лазити по парканах, деревах, горищах, і, якнайважче випробування, не можна було віддалятися зі своїми іграшками, турботами далі двох–трьох сусідніх дворів, тобто бути практично весь час в полі зору мами. Ось на цьому я й попався. Я вже говорив про те, які суворі порядки були заведені для жителів прикордонних районів, Всі і завжди мали бути на видноті. Ходити можна було лише там, де це дозволялось, і, звичайно, в якийсь певний час, тобто якщо десь можна було перебувати вдень, то там же не можна було бути ввечері чи вночі. Людина, що з’явилась не тоді і не в тому місці, затримувалась прикордонниками, які довго піддавали її митарствам, з’ясовуючи причини цього порушення. Всі ці суворості певною мірою стосувались і дітей. Ми добре знали, що батькам «попаде», якщо хтось із нас кудись забреде.

Але ось селищем рознеслась звістка: десь за залізничною станцією сів літак. Літак!!! Це треба було жити в той час та ще і в такому місці, щоб зрозуміти стан хлопчика, якому сказали, що десь недалеко можна побачити справжній літак. Миттєво збирається зграйка дітлахів і теж миттєво і несвідомо вирішує: бігти, бігти туди, де приземлився літак. І побігли, Вище вже говорилось, що між селищем «цукровиків» і Волочиськом було поле. Миттю перебігши це поле і трохи охолонувши, ми забігли в якусь вуличку містечка і… розгубитись. Трохи бравуючи один перед одним своєю сміливістю, але в душі усвідомлюючи, що зайшли надто далеко і в прямому і в переносному розумінні, поплелися додому, наперед передбачаючи неминучість покарання. Зайшовши у двір, я остовпів. Мене чекав батько! Він зразу ж відшмагав мене паском майстерно. Втіхою було лише те, що однолітків моїх відшмагали теж вправно. Як потім стало мені відомо з розмов дорослих, весь наш «маршрут» відслідковувався батьком чи не з самого початку.

На заводі добудовували трубу котельні. Кілька надбудованих рядів цегли стягувались залізним обручем, стяжні петлі яких кував мій батько. За якоюсь потребою поліз батько на трубу, щоб на місці оглянути що і як. З самого верху труби все навколо було видно як на долоні. Він і запримітив зграйку хлопчаків, серед яких виділив і мене, одягнутого в знайому йому яскраву сорочку Шмагав батько мене не часто, але із знанням справи, так що запам’ятовувалось. Після того як батька не стало, «частувала» мене і мама десь років до дванадцяти, але, не дочекавшись «позитивного» результату припинила. Та й виріс я неабияк. На цей вік мав уже силу, був дебелий, кремезний. Незважаючи на ці часті шмагання я зовсім не пам`ятаю, щоб через це сердився на батьків. Кожне наступне шмагання сприймалось мною як щось саме собою зрозуміле. Як я зрозумів значно пізніше, наука ця пішла мені на користь, тобто «в голову, а не в ліс». Коли вже мова зайшла про виховання, вірніше, про деякі його моменти, то згадуються ще деякі епізоди. Вони в подальшому житті часто нагадували про себе. Ось, наприклад, така сцена. Сусідами нашими була велика єврейська сім’я Тойбісів. Старий Тойбіс, одягнений, незважаючи на літню спеку, в кожух і валянки в зимовій шапці, сидить на призьбі свого дому і гріється. Йому завжди холодно. Я граюсь з його правнучкою Рахіллю. Ганяючись за нею, я забіг у двір Тойбісів повз дідуся і зразу вилетів через хвіртку, доганяючи Рахіль.

Увечері після роботи батько йде додому попри двір Тойбісів. Дідусь Тойбіс піднімає палицю–костур. Це означає, що він хоче говорити з моїм батьком, Далі картина стає такою: батько зняв кашкет із голови, стоїть мовчки з вийнятими з кишень руками. За парканом у себе в дворі сидить дідусь Тойбіс і говорить приблизно таке: «Ян, як це ти виховав свого сина, що він і ‚Добрий день‘ не вміє сказати?» Перехожі сусіди виявляють велику делікатність: вони не зупиняються і прибирають вигляду, що нічого не чують. Батько мне кашкет у руці і не промовляє жодного слова. За звичаєм не можна було хоч якось сперечатися зі старим, а ще більше перебивати. Поклонившись, батько йде додому, а я сумирно прямую за ним. Без зайвих слів батько відперіщив мене. Уже після екзекуції, я, схлипуючи, чую, як мама на кухні казала батькові: «Ти з глузду з`їхав, так можна скалічити дитину». Після невеликої паузи тато їй говорить: «А ти думала, мені легко було стояти перед старим Тойбісом, коли він мені вичитував перед сусідами, а я нічого не міг йому сказати?» Нічого. Не скалічив. Зате я все своє життя вмів і знаю, як треба поводити себе зі старшими. Невиразно, але пам’ятаю, як батько, прочитавши в газеті про досягнення в будівництві соціалістичної індустрії, звертався до мами, квапився їй прочитати і переказати якийсь факт: «Маню, Маню, ти лише послухай, що ми побудували! Я дуже добре пам`ятаю ось це «Ми». Він оцим «Ми» неначе прив’язував себе до всього того, що відбувалося в той час. Вважав себе особисто причетним до всього, що відбувалося в країні. Був активним, як прийнято було тоді говорити, в громадсько-політичному житті. Народження 1904 року,