Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

ворон, черный ворон, что ты вьешься надо мною, ты добычи не добьешься, черный ворон, я живой…». Дивно, що через кілька років я почув цю пісню у фільмі «Чапаєв».

Ніяк не збагну, чому майже немає яскравих спогадів за той же час про маму. Я багато думав про це. Можливо, це тому, що мама була завжди зі мною, що вона займалась буденними справами: готувала, прибирала, прала; вся живність була за нею. Тримали ми одну–дві корови, двох свиней, курей. За цими необхідними повсякденними турботами мама була для нас непомітною. Ми з сестрою були вимиті, ситі, одягнені і доглянуті. Мама залишалась з нами, їй начебто /за нашою уявою/ не загрожувала небезпека. Батька не стало, а вона, мама, ось тут, поруч з нами. Після 1937‑го фатального року, все дитинство згадується нерозривно з мамою.

Ще один невиразний фрагмент моїх спогадів. Гарний весняний день. Тепло, сонячно, радісні обличчя дорослих. Їдемо вантажною машиною на першотравневу демонстрацію у Прокурів (н. м. Хмельницький). Їдуть робітники. Найдостойніші. Мій батько у цій групі якийсь начальник, старший. Він віддає розпорядження, команди. Всі його слухають. Нарешті всідаються на лавах, встановлених на машині. Тут, звичайно, і я. Через кілька кілометрів засинаю. Демонстрації не пам`ятаю. А ось поїздку назад додому пам`ятаю добре. Захоплювала їзда на машині. Та й саму машину я бачив, по-моєму, вперше. Для хлопчиська це все захоплююче. Злагоджено співають пасажири. Я стою в кузові поряд з кабіною, а татусь тут же, поряд, стоїть на підніжці. Чому він їхав, стоячи на підніжці кабіни, я пояснити не можу, але це теж якось його вирізняло, і я пишався цим. Отже, йому можна було там стояти, а іншим — ні. Я і тепер відчуваю вітер, що б`є мені в обличчя від швидкої їзди машини і чую, як батько перемовляється з водієм, щохвилини повертаючись до мене, і підбадьорює, підтримуючи вільною рукою мене, а другою вправно вхопившись за стояк кабіни.

Або ще. Зранку я дізнаюсь, що тато після роботи поведе мене на завод. Покаже машинне відділення і цехи, де виробляють цукор. На душі у мене свято. Хоч я росту зовсім поряд з заводом, але всередині ніколи не був. Цілий день я весь у чеканні. Мама мене добре вимила, одягла в костюмчик–матроску. Мені розтлумачено, як поводити себе, як користуватися носовою хусточкою. Нарешті напруга потроху спадає. Приходить батько, довго миється, одягає все чисте, і ми йдемо на завод, на екскурсію. Звичайно, я бачив, як привозять буряк нескінченні валки підвід. Як перекидають вози свій груз у величезну траншею — яму, по дні якої вирита канава, обкладена дошками, десь на початку траншеї встановлена труба, по якій з великим натиском подається в канаву вода[4]. Захоплюючим видовищем було те, що в самому низу цієї величезної траншеї, широко розставивши ноги на борти канави, стояв чоловік з довгою жердиною в руках. Він весь час жердиною підштовхував корені буряків, які не сипались самі з похилих стін траншеї в канаву. А варто було робітникові поворухнути жердиною у себе над головою нагромаджену гору буряка, як вона з гуркотом прямувала в канаву з водою. Страшно було дивитися на цю роботу. Був острах, що робітника ось-ось засипле ця лавина буряка. Цілими днями я спостерігав за цією боротьбою. Робітник управляв жердиною віртуозно. Під’їжджаючи підводи ніяк не могли його засипати… Процес на заводі безперервний, цілодобовий. Коли не заглянеш у траншею — все та ж картина.

І ось ми йдемо з батьком. Він мені покаже, що там робиться всередині.

Машинне відділення! Дитяча уява ще не в змозі закарбувати це видовище цілком. Величезні маховики — колеса, нескінченні стрічки трансмісій, миготіння блиску важелів, коліс, поршнів, клуби пару, що вириваються з найбільш несподіваних місць, гуркіт і шум всього цього дуже цілісного організму, який весь час рухається — все це вражає мене.

Через багато років я дізнався, що мій батько в чотирнадцять років працював тут, біля цих машин, «масльонщиком». По-моєму, такої професії вже давно немає. Розповідали мені, що олійник (масльонщик), зобов’язаний був протягом усієї зміни безперервно снувати між механізмами цього машинного відділення із спеціального відра (олійниці) заливати куди треба машинне масло з масльонки рухомих деталей механізмів.

Одежа, взуття та й усе тіло олійника, було просякнуте цим специфічним запахом машинного масла. Попрацювавши чотири роки на цій одіозній «посаді», батько перейшов працювати в заводську кузню молотобійцем. Тепер це також рідкісна професія. Екскурсія на завод справила на мене дуже сильне враження і на довгі роки закарбувалась у пам`яті.

Ось звичайний день. Мама закип’ятила воду, насипала на 2–3 літра півкілограма солі, добре розмішала і злила цю воду ропу в міцний чайник. Мені дається важливе доручення: віднести цей чайник з водою батькові в кузню. Пробігши трохи, далі йду поважно, усвідомлюючи важливість доручення. І ось я у кузні. Важке повітря горілого заліза, вугілля, гуркіт молота і дзвінке постукування молотка об ковадло все це зливається для мене в таємничу музику. Батько, витерши мокре від поту обличчя, шукає мені безпечного місця.

У нього найцікавіша робота. Він молотобоєць. Захоплено слідкую, як він точно, легко попадає в те майже рідке місце залізяки, до якого ледь доторкнувся перед цим сам коваль майстер своїм наче іграшковим молотком. Важкий молот батька начебто доганяє маленький молоток напарника, імені здається, що батько намагається увігнати цей молоточок у білий від розжарювання брус гарячого заліза. Не ввігнав. Ще кілька сповільнених ударів, і брусок, тепер вже певної форми, плюхає в посудину з водою, булькаючи і шиплячи, неначе видає останній подих. Помітно втомились і ковалі. Зворотним боком своїх просякнутих маслом фартухів, вони витирають лице і руки, хоча це ніяк не відбивається на чистоті шкіри, яка як була, так і залишається чорною. Підходять по черзі до чайника, який заздалегідь підвісили на гачок із дроту, і п`ють з носика солону воду. Мені це незрозуміло, але цікаво. Ковалі, повсідавшись на дерев`яні цурки, мовчать. Підгледівши їхні розмірені рухи, надихавшись чадним повітрям кузні, я йду додому і теж крокую неквапливо, статечно, намагаючись цим наслідувати робочу, втомлену людину.

Ввечері приходить батько і приносить з собою той же незнищенний запах кузні, який так мені подобається. Він сідає в сінях і неквапно знімає робочу одежу, «робу». Тут взагалі починається для мене зачаровуюче дійство.

Куртка, сорочка, штани, скинуті батьком в куточок на підлогу, не падають безформною масою ганчір’я, а «стоять», майже повністю зберігаючи свою