Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

Глава 2

Я швидко підійняла корпус з ліжка, не на жарт лякаючись. Роздивившись на всі боки, лише зараз я зрозуміла, що знаходжусь у своїй кімнаті. Яке щастя! Наснилось. Я зітхнула з полегшенням, радіючи, що всього лише перепила і це був мій сон.

Я протягнула руку до тумби біля ліжка та взяла до рук ноутбук. Ввімкнувши мою улюблену пісню, зайшла у групу, але там пусто! Дивно, ніхто не пише, не хвилюється.

-Дівчино, ти чуєш мене? -прокричала за дверима мама, а я відчула різкий головний біль.

Коли вона зайшла до мене в кімнату, перед очима почало розпливатись, голова крутилась а нудота повільно підступала до горла.

-Ти чуєш мене? -знову повторила мама, легенько б’ючи мене по обличчі прохолодною долонею. Повітря почало катастрофічно не вистачати і я, мов рибка на суші, з хрипом ковтала повітря.

-Дівчатка! Зілля, хутчіш. -прокричала мама, а у мене перед очима вже була завішена біла пелена.

В ніс вдарив бридкий запах столітнього болота, і це змусило мене зробити глибокий вдих. Підскочивши, я почала часто дихати та хапатись за горло.

-Ну ну, заспокойся. Все добре. -сказав хтось за спиною, потираючи мої лопатки та притримуючи за плече. Зір, нарешті, вдалось сфокусувати, і я очманіла, як чманіють дівки на першому побаченні.

Я була у якійсь сірій, моторошній кімнаті з величезними вікнами, які були завішані білими простирадлами. На стінках горіли факели, а на столах — свічки. Тут було більше десяти маленьких ліжок під стінку та купа стінних ніш з різними пляшечками. Злякано повернувши голову, я зустрілась з жінкою у смішному білому чепчику, сірій сукні з білим фартушком та величезними чорними очима. Вона посміхалась мені наймилішою посмішкою, а я тремтіла, мов лань, на яку відкрито полювання. Жінка кивнула у сторону молоденьких дівчат, які відразу ж покинули кімнатку.

-Ласкаво просимо в Академію дружин драконів! -весело промовила жінка, відпускаючи мою руку. -Дозволь представитись, мене звати Гільда, я лікар. -вона підійшла до тумби біля мого ліжка та взяла до рук пляшку з зеленою рідиною. -Чесно сказати, я дуже здивована, адже всі обрані вже прийшли у себе. Раніше у нас теж траплялись біди з землянками, але щоб настільки!

З її рота вирвався хриплий смішок, після чого вона простягнула мені зелену рідину.

-Випий. Інакше буде важко ходити. -серйозним тоном мовила Гільда, а я перетворювалась з лані у тигра. Мене охоплювала дика лють через нерозуміння того, що відбувається, а вона ще й сміє насміхатись.

Я вже думала вибити цю пляшку з її рук, але все ж не наважилась.

-Ну, чого ти мовчиш? Язик проковтнула?

Вона знову тицьнула мені цю гидоту, а я відкинула з ніг білосніжну ковдру та спробувала підійнятись. Ноги проштрикнув нестерпний біль, варто було доторкнутись холодної мармурової підлоги.

-А я тобі що кажу. Пий! -більш наполегливо мовила Гільда, з силою вкладаючи у мої пальці пляшечку. -І ніс краще закрий, а то такі, як ти, завжди блювали.

“Такі, як я” не такі, як я! З цим я вирішила розібратись пізніше, а зараз просто зробити те, що вона хоче. Ну а потім втекти додому з цього жахливого місця! Це ж треба так напитись, щоб опинитись Бог зна де і Бог зна з ким.

Різко видихнувши, я закрила носа та одним стрімким рухом голови, я випила увесь вміст пляшки.

Варто було проковтнути, як мій бідненький живіт почав виконувати кульбіти, ніби жив власним життям. Ще декілька хвилин я боролась з блювотними позивами, а коли живіт перестав бурчати і нудота відступила, я грізно крикнула:
-Це що за хрінь така?

Гільда лише посміхнулась, перебираючи якісь трави та рідини підозрілого кольору.

-Слиз равлика та слина дракона.

Почувши це, моє око почало сіпатись, а нудота знову підступила до горла. Я різко нахилилась до підлоги, з усіх сил намагаючись виплюнути те, що проковтнула. Звуки, звичайно, так собі, але я дуже сподівалась на успіх! Вже навіть пальці у горло сунути подумувала. Гільда лише зітхнула, сідаючи поруч та круговими рухами погладжувала мої лопатки.

-І чому землянки такі панночки?

Стоп. Слина дракона? Вона сказала, слина дракона. Або вона божевільна, або я досі сплю. Випроставшись та витерши рот рукавом білої, довгої сорочки, я ущипнула себе за долоньку. Боляче, значить, божевільна тут вона.

Різко скочивши з ліжка я побігла до вікна, рвучко тягнучи білу завісь вбік. Погодка була похмура, навколо туман та денна темінь... для літа це так собі, я вам скажу.

Але варто було спрямувати зір далі, як я ледь щелепу не загубила. Перед вікном був величезний замок із сірого та чорного мармуру. Довжелезні шпиці, окутані хмарами, ніби намагались проколоти саме небо, а вежі чимось нагадували дім Рапунцель, тільки таких “домів” було аж вісім. Вісім веж. Я здурію!

-Це ще що за жарти? -охриплим голосом запитала я, не повертаючись. Прокашлявши хрипоту, продовжила. -Ми десь за кордоном, вірно? Я спала, мої друзі привезли мене сюди й розігрують. Замок класний! А нам екскурсію проведуть?

-На екскурсію туди пройдуть лише тридцять з вас. -ввічливо відповіла жінка.

Зрозуміла, жарт не вдався. Тоді я хочу дізнатись, що зараз відбувається!

Знову повернувши усю увагу замку, я почала уважно в нього вдивлятись. Коли я підійшла ближче до вікна, то дерев’яне підвіконня сягало мені грудей. А тепер питання — це у них вікна такі високі, чи я така маленька?

Туман заволік кремезні ворота до замку, тому я змогла побачити лише тоненькі чорні шпиці воріт. Коли моя скромна персона вирішила відійти подалі та добряче розтрусити цю Гільду на відповіді, я побачила величезну тінь, що лягла над моїм вікном. Я притиснулась ще ближче до вікна, нетерпляче дивлячись вгору. Вже через декілька митей наді мною пролетів великий, чорний дракон, стрімко наближаючись до замку, а я від несподіванки відступила та впала на сідниці. Вони мене точно галюцигенними препаратами накачали!

Гільда тут же підбігла до мене, підіймаючи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍