Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

Дівчатка й хлопчик крутяться поміж жандармів, придивляються до них, торкаються кінчиками пальців. Мати Анхеліка й обидва чоловіки приязно похрюкують; удалині ще сяє сонце, але над їхніми головами небо поволі вкривається хмарами, над верхівками дерев ніби виростає ще один ліс із білих, густих хмарин — ось-ось задощить. Вилаяла ж нас мати Анхеліка, а ми нічого. Мати Патросінія посміхається: дурнику, яка ж то образа — віслюк, це просто тварина, не набагато кмітливіша від тебе, — а мати Анхеліка повертається до сержанта: вони їстимуть разом з нами, принесіть з берега подарунки й лимонад. Той киває головою, віддає розпорядження Малюкові й Блондину, вказуючи на яр, — оце так банкет, чортівня якась, зелені банани й сира риба. Діти сновигають навколо Важкого, Чорного та лоцмана Ньєвеса, а мати Анхеліка, чоловіки й стара баба розкладають на землі бананове листя, входять до хижок, виносять глиняний посуд та маніоку, розпалюють невеличке вогнище, загортають у бананове листи багрів і бокачиків[4], перев’язують усе те волокном з ліан і підносять до полум’я. Невже, сержанте, ми чекатимемо, поки прийдуть інші? Цьому ж кінця-краю не буде, — лоцман Ньєвес відкидає цигарку, — вони не повернуться, бо коли вже пішли, то, значить, не збиралися приймати гостей, та й ці змиються, якщо гав ловитимемо. І сержант: так, я це розумію, тільки з черницями ні до чого не добалакаєшся. Малюк і Блондин повертаються з торбами й термосами, черниці, агваруни й жандарми всідаються навколо бананового листя, а баба, ляскаючи в долоні, відганяє комах. Мати Анхеліка роздає подарунки, індіанці беруть, не виказуючи особливої радості, однак згодом, коли черниці й жандарми починають одривати руками невеличкі шматки риби і їсти, обидва чоловіки, не дивлячись один на одного, розв’язують торби, любовно догладжують дзеркальця, перебирають намистини, ділять поміж собою кольорові кульки, а очі баби раптом пожадливо зблискують. Дівчатка видирають одна в одної пляшку з лимонадом, хлопчик щосили жує, і сержант: ну його к бісу, ще захворію, мучитимуся потім животом, тіло розпухне, як у жаби, покриється пухирями, які полопаються, й потече гній. Він тримає шмат риби біля рота й кліпає очима. Чорний, Малюк і Блондин теж починають кліпати, мати Патросінія ковтає, заплющивши очі, й кривиться, лише лоцман Ньєвес та мати Анхеліка раз у раз простягають руку до бананового листя, щось на зразок задоволення пробігає їм по обличчях, коли вони відривають біле м’ясо, вибирають кістки і кладуть шматочки до рота. Всі, хто живе в сельві, трохи схожі на чунчів, навіть черниці їсти не навчені. Сержант відригує, всі дивляться на нього, й він знічено бухикає. Агваруни обвішалися намистом, один вихваляється перед другим. Червоні, як гранат, скляні намистини контрастують з татуюванням на грудях того, який має шість браслетів на одній руці, і три — на другій. О котрій годині відпливатимемо, мати Анхеліко? Жандарми дивляться на сержанта, агваруни перестають їсти. Дівчатка простягають руки, несміливо торкаються блискучих намистин та браслетів. Мусимо почекати інших, сержанте. Агварун із татуюванням щось вуркоче, а мати Анхеліка: бачите, сержанте, ви б краще поїли, бо ображаєте їх. Я не голодний, і хочу щось вам сказати, матінко, ми не можемо більше затримуватись у Чікаїсі. Ви, сержанте, приїхали сюди, щоб допомагати нам, — каже мати Анхеліка з повним ротом, її маленька міцна рука стискає пляшку з лимонадом, — а не командувати. Спитайте в Малюка, він чув, що звелів лейтенант, хай повторить. І Малюк: щоб ми повернулися через вісім днів, мати Анхеліко. Минуло вже п’ять, а скільки треба на зворотний шлях, доне Адріан? Три дні, якщо не задощить. Бачите, наказ є наказ, матінко, а не мої вибрики. Одночасно з цією розмовою ведеться й інша, голосніша: агваруни жваво гомонять між собою, штовхають одне одного плечима, порівнюють браслети. Мати Патросінія нарешті ковтає шматок риби й розплющує очі: а якщо інші не повернуться? Або повернуться через місяць? Звичайно, це лише моє припущення, — вона заплющує очі, — може, я помиляюсь, — й ковтає. Мати Анхеліка супить брови, на її обличчі з’являються нові зморшки, рука погладжує жорсткі сиві волосинки на підборідді. Сержант відпиває ковток зі своєї фляжки, — гірше за проносне, все тут умить нагрівається, у моїх краях нема такої спеки, а від тутешньої все гине. Важкий і Блондин випростуються горілиць на землі, прикривши обличчя кепі; Малюк допитується: чи хтось таки бачив тих чудовиськ, про яких ви розповідали, доне Адріан, — і Чорний: авжеж, розповідайте далі, доне Адріан. То напівриби, напівжінки, вони живуть на дні, у мулі, очікуючи своїх жертв, і щойно якийсь човен перекинеться, припливають, хапають людей і тягнуть до своїх підводних палаців. Потім укладають потопельників у гамаки, сплетені не з джуту, а зі змій, і там бавляться з ними. І мати Патросінія: ви знову про ті забобони? — а вони їй: ні, ні — і вона: ви ж вважаєте себе християнами? Та нічого такого, матінко, ми розмовляємо про погоду, буде дощ чи не буде. Мати Анхеліка, склавши руки на животі, нахиляється до агварунів, починає лагідно вуркотіти й посміхатися до них, і чоловіки, не рухаючись з місця, поволі випростуються, витягають шиї, як чаплі, що гріються на сонці й раптом помічають човен; щось бентежить чоловіків, розширює їм зіниці, в одного напинаються груди, і татуювання то увиразнюється, то зникає; вони неквапом підступають до матері Анхеліки, мовчазні, насторожені, суворі, а розкуйовджена баба обіймає дівчаток. Хлопчик не перестає їсти. Увага, хлопці, зараз почнеться. Лоцман Ньєвес, Малюк і Чорний уривають розмову. Блондин з почервонілими очима підхоплюється й штовхає Важкого, один агварун зиркає на сержанта спідлоба, потім дивиться на небо, і тут баба міцно притискає дівчаток до себе, до своїх довгих обвислих грудей, а погляд хлопчика перебігає з матері Анхеліки на чоловіків, тоді на стару, на жандармів і знову на матір Анхеліку. Агварун з татуюванням починає говорити, йому вторує другий, потім — і баба, вихор звуків забиває голос матері Анхеліки, яка заперечливо хитає головою й махає руками, і раптом, не перестаючи гарчати й спльовувати, повільно, урочисто обидва чоловіки знімають із себе намиста, браслети, і на бананове листя падає злива різнокольорових кульок. Агваруни простягають руки до залишків риби, між якими біжить струмок сірої мурашні. Ну от, вони вже набурмосилися, хлопці, — а ті: ми готові, сержанте, тільки накажіть. Агваруни очищають рештки синювато-білого м'яса, давлячи нігтями мурашок, і дуже дбайливо загортають їжу в цупке листя. Малюче і Блондине, займіться дівчатками, — наказує сержант, і Важкий бурмоче: от щасливчики. Мати Патросінія блідне, губи в неї ворушаться, пальці затискають чорні намистини чоток, — ой