Ерато Нуар - Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар

ГЛАВА 2

Еллінге Сольгард ніколи не брав участь у балах ніатарі. У цьому світі не було жінки, яка могла б йому підійти. Раніше він намагався її знайти, сподівався на диво, навіть знаючи, що це неможливо. Їздив потай подивитися на дівчаток, відмічених візерунком Прада. Його вірні паладини вишукували всіх, у кому лилася хоч краплина вогняної сили – тієї сили, що здатна розплавити його крижану суть.

Був час, коли ледь увійшовши на посаду Намісника, молодий і сповнений надій, він ходив вулицями, придивляючись до випадкових незнайомок. Чекав на свою єдину.

Зараз, через десятки років за мірками цього світу, він давно вже зневірився. Змирився зі згасанням та самотністю.

Ні, за мірками Прада він був ще молодий, навіть юний.

Але ж Прада більше немає. А необхідність утримувати Розлом забирає його сили, забирає його життя, змушуючи згасати раніше строку.

Він давно вже змирився, що не передасть посаду своєму синові, як зробив це його батько. Знайшов наступника – найсильнішого з драххів, не зважаючи на особисті емоції.

Сьогодні Еллінге повертався з парламенту, зі зборів лордів. Люди завжди незадоволені, іноді намагаються виставляти вимоги, сподіваються потіснити драххів, забуваючи, кому зобов'язані миром та спокоєм.

Втім, вони не так вже й помиляються, вважаючи, ніби Хаос прийшов сюди з вини драххів. Складна, заплутана історія, що корінням сягає віків.

А ще совість. Іноді йому привозили жінок звідси, з цього боку Моста. Жінок, які ніколи більше не поверталися до своїх будинків. Він стримувався, як міг, але іноді звіряча спрага брала гору. Із цим нічого не можна було вдіяти.

Він не любив бувати на цій стороні Мельди. Вона завжди уявлялася чужою, майже ворожою, нагадувала про помилки та поразки. Неприємні емоції для гордого, колись сильного народу.

І, певно, навіть не міг би пояснити, що змусило наказати Брену загальмувати.

Вона стояла біля перил. Зовсім ще молоденька, світловолоса, в тонкій сукні, які останнім часом завели моду носити людські дівчата.

Однозначне, чоловіче бажання несподівано злетіло всередині, перехоплюючи подих. Він давно вже не пам'ятав, коли востаннє бажав жінку. І зовсім не хотів занапастити цю безневинну дівчинку!

Сам не усвідомлюючи торкнувся чистої шкіри, майже машинально перевіряючи...

І потонув у відповіді сили.

Як таке можливо? Хтось пропустив наділену силою дівчину? Чи вона з сім'ї, де лише одна дитина та іншої вже не буде? Таких драххи намагалися не чіпати, тільки якщо прояви сили були надто великі. Втім, серед людей це неабияка рідкість. Жінки все менше й рідше підходили чоловікам-драххам.

Або, можливо, в нього давно не було жінки. А ті, що були... Не ті жінки, про ухід яких варто було б жалкувати.

– Ім'я, – видихнув він, вдивляючись.

Вогонь Прада явно торкнувся цієї дівчини. Але не розкрився на повну силу.

Вона була невинна, і цей запах вдарив у голову, зводячи з розуму.

Сольгард насилу змусив себе відвернутися. Повернутись у машину.

Сьогодні Вальтарр вже відпочиває, але завтра з самого ранку він змусить свого особистого помічника накопати все, що можливо, про Ілес Орінго.

Орінго. Знайоме прізвище. Чи не дочка одного з лордів?

Можливо, на ній вже є мітка Прада. Тоді він лише дочекається повноліття. А якщо ні...

Навряд чи зможе переконати себе викинути її з голови. Зробить батькові пропозицію, від якої неможливо відмовитись.

Але спочатку треба переконатися, що вона справді несе вогонь Прада, що є хоч найменший шанс...

Вночі Сольгард усвідомив, що не може лежати. Не в змозі чекати. Метався по просторих кімнатах з широкими вікнами на самому верху еліптичної вежі, дивився на бурхливі води Мельди, на далекий людський берег. І дико, просто шалено шкодував, що не забрав її із собою. Одразу ж. Без розмов.

Привіз би її сюди. А вже потім вирішував питання з батьками...

Ні. Драххи так не роблять. А ще він не впевнений, що міг би зупинитися. Надто багато давно похованих бажань та планів вона сколихнула у ньому.

Дівчина не заслуговувала на таку долю. Він спробує познайомитися з нею, привернути її увагу. Заручитися згодою.

Надія змінювалася відчаєм, то спалахуючи, то нагадуючи, скільки разів він вже сподівався і чим це закінчувалося. Скільки разів хотілося вити від безсилля і битися головою об стіну.

На ранок Еллінге Сольгард не витримав. Виявивши, що навіть не роздягся, а ще встиг приговорити келих «Синьої Прани». Не справжньої, звичайно, жалюгідної підробки з цього світу.

Рішуче зателефонував до Вальтарра. Сьогодні ж, зараз він хотів знати про цю дівчину все.

Ілес. Яке дурне ім'я. Але навіть воно раптово почало здаватися мелодійним, світлим, як і вона сама. Повним обіцянок.

Ілес...

Сонце позолотило гладь Мельди, куди виходила частина вікон його вежі. Висвітлило будинки на тому боці і повільно поповзло по небосхилу. Занадто повільно...

Він розумів, що поспішати нема куди. Вальтарр все дізнається за день, максимум два-три. Навряд чи за цей час дівчина встигне вискочити заміж, або...

Або. Це «або» палило вогнем. Він розглядав будинки на протилежному березі, що купалися в прибережному тумані, і розмірковував: можливо, один з них її. Усередині все клекотіло від тривоги, неясного страху, що він може втратити її назавжди. Ніколи більше не побачити.

Здавалося, день тягнувся нескінченно повільно. Лише надвечір з'явився захеканий Вальтарр – особистий помічник, з тих, хто легко заводив стосунки з людьми і міг роздобути будь-яку інформацію в мінімальні терміни.

Ледве утримавшись, щоб не кинутися до нього з питаннями, Еллінге розвернувся, поглядом спонукаючи говорити.

– Вона... – не встигнувши віддихатися, почав Вальтарр, змушуючи кров закипати у венах, – ніатарі.

Сольгард видихнув. Ніатарі. Чудово. Але серце не поспішало заспокоюватись, тривога не відпускала.

– Коли повноліття? – нахмурившись, поцікавився він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍