Патрік Модіано - Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано

—  Учора... я думав наздогнати вас... Ви пішли так несподівано...

Пауза. Але в ній не було погрози.

—  Знаєте, я читав дещо з ваших книжок. Зокрема, «Чорний колір літа»...

Чорний колір літа. Лише по кількох секундах він утямив, що йдеться насправді про роман, який він колись написав. Його першу книжку. Вже таку далеку...

—  Мені дуже сподобався «Чорний колір літа». Прізвище, яке є у вашій телефонній книжці, про яке ми говорили... Торстель... згадується в «Чорному кольорі літа».

Дараган нічого не пригадував. Навіть змісту книги.

—  Ви певні?

—  Але воно згадується тільки раз.

—  Треба буде перечитати «Чорний колір літа». Але в мене не лишилося жодного примірника.

—  Можу позичити вам свій.

Тон здався Дараганові сухішим, майже нечемним. Утім, мабуть, йому таки здалося. Через задовгу самотність —  він ні з ким не говорив із початку літа —  можна стати недовірливим і вразливим, ще й помилитись у сприйнятті інших. Ні, вони не такі вже надокучливі.

—  Учора ми не мали часу поговорити докладніше... Але чому ви так перейнялися цим Торстелем?

Дараган знову заговорив веселим голосом. Досить просто з кимось поспілкуватися. Це як фізкультурні вправи, які повертають вам гнучкість.

—  Схоже, він був причетний до однієї давньої кримінальної історії... Наступного разу, як ми зустрінемося, я покажу вам документи... Я казав вам, що пишу про це статтю...

Отже, цей чоловік збирався знову з ним зустрітися. Та чому б і ні? Вже певний час думка, що в його життя може увійти хтось незнайомий, викликала осторогу. Але бували й моменти, коли він ще почувався відкритим. Коли як. Нарешті він сказав:

—  Тож, чим я можу вам допомогти?

—  Мене не буде днів зо два, це пов’язано з роботою. Я зателефоную вам, коли повернуся. І ми могли б зустрітися.

—  Як хочете.

У нього вже була інша налаштованість, не така, як учора. Він, схоже, був несправедливий до цього Жіля Оттоліні, коли повівся так неприязно. Це, мабуть, через отой дзвінок, у розпалі спекотного пообіддя, який нагло вирвав його з напівсну... Дзвінок такий незвичний за останні місяці, що він його налякав і здався погрозливим, мов грюкіт у двері на світанку.

Йому не хотілося перечитувати «Чорного кольору літа», навіть якби в нього виникло враження, наче роман написав хтось інший. Треба буде попросити у Жіля Оттоліні копії сторінок, де йдеться про Торстеля. Чи цього буде досить, аби щось йому нагадати?

Він розгорнув записник на літері Т, підкреслив синьою кульковою ручкою запис «Ґі Торстель 423-40-55» і додав знак запитання. Він колись переніс сюди всі ці телефони зі старого записника, пропускаючи зниклі прізвища чи застарілі номери. І, скоріш за все, Ґі Торстель потрапив до нового, на початок сторінки, через хвилеву неуважність. Треба знайти стару телефонну книжку, якій уже років із тридцять, і, може, спогад повернеться до нього, якщо він побачить це ім’я серед інших імен пройдешнього.

Але в нього сьогодні не було снаги, аби нишпорити по шафах і шухлядах. А ще менше —  перечитувати «Чорний колір літа». Втім, уже певний час його читання зводилося до єдиного автора —  Бюффона. Він знаходив у ньому багато втіхи завдяки прозорості стилю і шкодував, що не зазнав його впливу і не писав романів, де дійові особи —  це тварини і навіть дерева й квіти... Якби в нього нині запитали, яким письменником він мріяв би стати, то відповів би без вагань: Бюффоном дерев і квітів.

~

Телефон задзвонив по обіді, тієї ж пори, як і минулого разу, і він подумав, що це Жіль Оттоліні. Але ні, голос був жіночий.

—  Це Шанталь Гріппе. Пригадуєте? Ми бачилися вчора, я була з Жілем... Не хочу вас турбувати...

Голос тихий, на тлі шереху на лінії.

Пауза.

—  Мені дуже треба вас бачити, пане Дараган. Це стосується Жіля...

Тепер голос ніби став ближчим. Схоже, Шанталь Гріппе поборола свою нерішучість.

—  Учора, коли ви пішли, він злякався, що ви на нього розсердилися. Він на два дні поїхав у Ліон, у службових справах... Чи могли б ми зустрітися в кінці дня?

Тон Шанталь Гріппе став упевненим —  так плавець, на мить завагавшись, рішуче пірнає у воду.

—  Близько п’ятої, зможете? Я живу на вулиці Шарон, 118.

Дараган занотував адресу на тій же сторінці, де був записаний Ґі Торстель.

—  Четвертий поверх, у кінці коридору. Це зазначено внизу, на поштовій скриньці. Там написано Жозефіна Гріппе, але я змінила ім’я...

—  Вулиця Шарон, 118. О шостій вечора. Четвертий поверх, —  повторив Дараган.

—  Саме так... Я хочу розповісти вам про Жіля... Після того, як вона поклала слухавку, промовлені нею слова «Я хочу розповісти вам про Жіля» відлунювали в Дарагановій голові, мов останній рядок александрина. Треба буде запитати, навіщо вона змінила ім’я.

*

Цегляний будинок, трохи вищий від сусідніх і з відступом від вулиці. Дараган не схотів їхати в ліфті й піднявся сходами. В кінці коридору, на одних із дверей картка з написом «Жозефіна Гріппе». Ім’я Жозефіна закреслено й фіолетовим чорнилом надписано «Шанталь». Він саме збирався подзвонити, аж двері відчинилися. Вона була вдягнена в чорне, як і тоді, в кафе.

—  Дзвоник не працює, але я почула ваші кроки.

Шанталь усміхалася, стоячи за прочиненими дверима. Здавалося, що вона не наважується пустити його всередину.

—  Якщо хочете, можемо піти десь посидіти в кафе, —  сказав Дараган.

—  Та ні, не варто. Заходьте.

Кімната середнього розміру, праворуч відчинені двері. Мабуть, вони вели до ванної. Зі стелі звисала лампочка.

—  Тут тіснувато. Але нам буде зручніше говорити. Вона ступила до невеликого письмового столу зі світлого дерева, між двома вікнами, взяла стілець і поставила біля ліжка.

—  Сідайте.

Сама сіла на край ліжка, точніше, матрацу, бо воно було без рами.

—  Це моє помешкання... Жіль знайшов собі більше, у 17-му районі, у сквері Грезіводан.

Вона підводила голову, коли говорила. Йому ліпше було б сісти на підлогу або поряд із нею, на ліжку.

—  Жіль дуже розраховує на вашу допомогу, щоб написати ту статтю... Знаєте, він навіть видав книжку, але не наважився вам сказати...

Вона відкинулася на матраці, простягнула руку й узяла на тумбочці книжку в зеленій палітурці.

—  Ось... Не кажіть Жілю, що я вам її показувала... Тонка книжка під назвою «Аматор верхогонів», на звороті якої зазначено, що її видано три роки тому у видавництві «Сабліє». Дараган