Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

Демон завив і вишкірив гострі зуби, облишивши спроби говорити англійською. На щастя, Артеміс був одним із двох людей у будь-якому з вимірів, хто розмовляв гномською — мовою ельфів.

— Заспокойся друже, — сказав він. — Наша доля визначена. Отримуй задоволення від цих чудових краєвидів.

Виття раптово обірвалося, і він відпустив руку Артеміса.

— Говориш ти ельфів мовою?

— Гномською, — виправив його Артеміс. — І кра­ще за тебе, мушу зазначити.

Демон замовк, розглядаючи хлопця, немов той був якимось фантастичним створінням. Власне, саме так воно і було. Артеміс, у свою чергу, провів хвилини, що могли стати останніми хвилинами його життя, спостерігаючи пейзажі, які відкривалися перед ним. Вони матеріалізувалися на будівництві Каса Міла, але будинок не був закінчений. Робітни­ки були зайняті на риштуванні навколо будівлі, а над аркушем з планом схилився засмаглий борода­тий чоловік.

Артеміс посміхнувся. Сам Гауді. Як цікаво.

Сцена затверділа, кольори стали яскравішими. Хлопець відчув сухе іспанське повітря, важкий запах поту і фарби.

— Прошу? — сказав Артеміс іспанською.

Гауді підняв голову, і нахмурені брови злетіли на лоба. Із повітря вийшов хлопчик. Поруч із ним зігнувся демон.

Геніальний архітектор убирав очима всі деталі, навічно залишаючи їх у своїй пам’яті.

— Сі? — невпевнено сказав він.

Артеміс указав на верхівку будівлі.

— Ви хотіли оздобити дах мозаїкою. Подумайте ще раз. Ваш сюжет дуже банальний.

Хлопчик із демоном зникли.

Батлер не запанікував, коли істота вийшла з дірки в часі. Але ж його вчили не панікувати, якою б екс­тремальною не була ситуація. На жаль, ніхто з тих, хто був на Пасаж де Грасіа, не закінчував Академію Приватного Захисту мадам Ко, тож вони панікували голосно і відчайдушно. Усі, крім кучерявої дівчинки і двох чоловіків з нею.

Коли з’явився демон, публіка завмерла. Коли іс­тота зникла, публіка раптово оживилася. Повітря сповнилося криками і зойками. Водії кинули авто­мобілі, а дехто і у вітрину із переляку в’їхав. Люд­ська хвиля відхлинула від того місця, де матеріалі­зувалося потойбічне створіння. А от дівчинка та її компаньйони пішли проти течії, бо, власне, побігли до того місця, де показався демон. Чоловік із ми­лицями продемонстрував неабияку спритність як на каліку.

На пекло навколо себе Батлер уваги не звертав: був зосереджений на своїй правій руці. Чи правиль­ніше сказати, на тому місці, де була права рука се­кунду тому. Саме перед тим, як хлопець зник в іншо­му вимірі, Батлерові вдалося схопити його за плече. І вірус зникнення перекинувся і на його руку. Тепер охоронця тягло туди, де зник Артеміс. Він досі від­чував кістляве плече свого підопічного.

Батлер думав, що зникне вся рука, але цього не сталося. Зникла лише кисть. Він досі відчував її, не­мов вона була під водою. І досі відчував Артеміса.

— Е, ні, — прогарчав він крізь зуби, зміцнивши невидиму хватку. — За всі ці роки мені забагато всьо­го довелося перетерпіти, щоб ти так просто зник.

І Батлер потягся через десятиріччя і витяг хлопця з минулого.

Це було не так уже й легко. Охоронець немов ка­менюку тягнув крізь море багнюки, але не такою він був людиною, щоб відступитися. Вперся ногами в землю і напружив спину. Артеміс вискочив із два­дцятого сторіччя і незграбно приземлився в два­дцять першому.

— Я повернувся, — сказав хлопець, немов щойно закінчив рутинний обхід. — Як несподівано.

Батлер допоміг йому підвестися і швидко оглянув з усіх боків.

— Усе на своїх місцях. Нічого не зламано. Ну, Ар­темісе, скажіть мені, скільки буде двадцять сім по­множити на вісімнадцять цілих п’ять десятих?

Хлопець обтрусив піджак.

— Бачу, ти вирішив перевірити мої розумові здібності. Дуже добре. Вважаю, можна припустити, що подорожі в часі певним чином впливають на мозок.

— Відповідайте на запитання! — не відступався Батлер.

— Чотириста дев’яносто дев’ять цілих п’ять деся­тих, якщо вже так потрібно.

— Повірю на слово.

Велетенський охоронець схилив голову вбік.

— Сирени. Мусимо вибиратися звідси, Артемісе, а то мені доведеться стати причиною міжнародного інциденту.

Він потяг хлопця на інший бік дороги, до єдиної машини, що там стояла. Марія трохи зблідла, але клієнтів не кинула.

— Молодець, — похвалив її Батлер, відчиняючи задні двері. — До аеропорту. Тримайся подалі від ма­гістралі, якщо можна.

Марія ледь дочекалася, доки Батлер з Артемісом пристебнуть ремені безпеки, і шини завищали по ас­фальту. Світлофори лишилися без уваги. Білява дів­чинка і її супутники лишилися на тротуарі позаду.

Марія глянула в дзеркало на Артеміса.

— Що сталося?

— Жодних питань, — увічливо порадив Батлер. — Очі на дорогу. Їдьмо.

Він знав, що розпитувати зараз немає ніякого сен­су. Артеміс пояснить усе про дивне створіння тоді, коли буде готовий.

Хлопець мовчав. Лімузин домчав до Ла Рамбли і пірнув у лабіринт вузеньких вулиць центру Бар­селони.

— Як я сюди потрапив? — нарешті сказав Арте­міс. Думки вголос. — Чи ліпше спитати, чому ми не там? Або чому ми не тоді? Що затримало нас у цьому часі? — І він поглянув на Батлера, — Чи є на тобі щось срібне?

Охоронець сором’язливо скривився.

— Ви ж знаєте, що я не ношу прикрас, але є ось що, — і він розстебнув одну манжету. На зап’ястку був шкіряний браслет з грудкою срібла по центру. — Джульєтта прислала. Із Мексики. Сказала, це відля­кує злих духів. Змусила пообіцяти, що я носитиму.

Артеміс посміхнувся.

— Отже, Джульєтта. Це вона нас тут затримала, — він постукав по срібній грудці на руці у Батлера. — Мусиш зателефонувати сестрі. Вона врятувала нам життя.

Хлопець постукав пальцями, та раптом зрозумів, що з ними щось не так. Це були дійсно його пальці, жодних сумнівів. Утім, були вони якісь інші. За мить він зрозумів, що сталося.

Він поміркував над гіпотетичними результатами подорожей між вимірами і дійшов висновку, що оригінал міг зіпсуватися, а таке трапляється, коли комп’ютерну програму дуже часто копіюють. Пото­ки інформації могли загубитися в ефірі.

Жодного пальця, щоправда, не загубилося, але вказівний на лівій руці був довшим, ніж середній. Або, якщо сказати точніше, вказівний і середній пальці помінялися місцями.

Хлопець кілька разів зігнув і розігнув пальці.

— Гм, — завважив він. — А я унікальний.

— Кому ви розказуєте, — посміхнувся Батлер.

ГЛАВА 2:ДУДА ДЕЙ

Небесне місто, ельфи

КАР'ЄРА Холлі Шорт як приватного детектива складалася не зовсім так, як вона сподівалася. Переважно тому, що за останні кілька місяців ельфійське те­лебачення присвятило їй навіть не один, а цілих