Володимир Лис - І прибуде суддя

й вологе. Сльоза?… Боже, це ж сльоза, вона от-от заплаче, ладна заплакати… Тернула пальцями під оком, і їй здалося – палець відчув солоність маленької краплини, бо та почала вбиратися у пори шкіри.

– Ти… плачеш? – здивовано спитав Коля-бригадир, посунувшись до неї.

– Ні-ні, тобі здалося.

Людмила поспішно відвернулася, ще раз тернула під оком. Коли ж повернулася до нього, подивилася у його гарні зіниці, схожі зараз на дві блакитні цятки серед хмари, що розповзлася перед нею, її власні були сухими, принаймні їй хотілося, щоб так було.

– Я хочу тобі щось сказати, Колю, – промовила вона стиха помертвілими губами.

Ми зійшли з тролейбуса й побачили низеньку світло-зелену, чи, радше, салатову будівлю вокзалу – та наче випливала назустріч із темряви, підсвічена двома ліхтарями, що стояли пообіч центрального входу.

– У Луцьку такий маленький вокзал? – здивувався я.

– Хіба ти ніколи його не бачив? – своєю чергою здивувалася Валерія.

– Ні, – заперечив я. – Я ж їздив до Львова через Володимир. А минулого разу, якщо пригадуєш, ми поверталися автобусом.

Ми оминули хоч і низьку, але довгасту будівлю, вийшли на перон. Тут, коли вже спинилися біля самої колії, Валерія поставила питання, яке вже звучало кілька разів цього вечора:

– То що все-таки сталося, Георгію?

– Нічого, – сказав я. – Анічогісінько. Мене направили на роботу до Старої Вишні.

– Але чому? Петро Платонович ще вчора, коли я дзвонила до нього, знову підтвердив, що тебе залишають у Луцьку. Що трапилося у суді вчора, може, все-таки скажеш?

– Нічого й не трапилося, – мовив я. – Ми дуже мило порозмовляли з паном заступником голови суду. Як і попереднього разу.

– Дуже мило? – недовірливо подивилася Валерія.

«Які бездонні в неї очі, – подумав я. – Мені знову здається, що вони ще й безкраї. До того ж і розширюються, коли дивитися в них». Та проте я виплив із цих очей.

– Авжеж, – промовив уголос. – Він запитав, як я доїхав. А тоді повідомив, що мене направляють у Стару Вишню.

– І ти мовчки погодився?

– А що я міг зробити? Набити йому морду?

– Не погодитися. Боротися за себе. Зараз нема обов’язкового направлення.

– Я не знав.

– Це на тебе не схоже, – мовила Валерія. – Ти щось приховуєш.

– Анічогісінько, – сказав я цього разу неправду й додав: – Тобі не треба було сьогодні приїжджати.

– Чому? – спитала Валерія. – Я ж не винна, що Петро Платонович поїхав зранку у відрядження. Якби ти почекав до завтра…

– Не хочу чекати, – сказав я. – Не хочу, розумієш?

– Ти мене… Ти мене вже…

Вона не договорила й затулила обличчя руками. Але тільки на якусь мить, а далі, напевно, отямившись, вдала, що поправляє зачіску.

«Звичайно, ви можете відмовитися, – сказав учора заступник голови обласного суду. – Тоді я…»

Він не доказав, але я знав – тоді він зміг би з чистою совістю відпустити мене на всі чотири вітри. Але я мусив би вертатися до Львова…

«Я не продаюся так дешево», – подумав я і подивився низенькому тлустому чоловічкові в очі.

Чоловік мовби засоромився. Але наступної миті відчув щось схоже на сором і я. Справді-бо, звідки чоловік за столом міг знати про мої взаємини з Валерією, про справжній стан моїх стосунків із Валерією, про те, що я її більше не кохаю…

– Як приїдеш, одразу ж напиши, – сказала Валерія тепер, щулячись під вітром на пероні. – Ні, краще зателефонуй. Ти, до речі, маєш гроші?

– У мене багато грошей, – усміхнувся я.

«Хоч би нарешті прибув той потяг», – подумав наступної миті й подивився на годинник над входом до вокзалу.

На ньому було 23:46. Потяг мав би вже прибути чи принаймні наближатися до станції, але його ще не було ні видно, ні чути.

«Я дивлюся, напевне, не в той бік», – подумав.

Та потяга не було видно і з другого боку. На годиннику – вже 23:48.

– Ти напишеш мені, щойно приїдеш, – повторила Валерія.

– Напишу.

– Обіцяй.

– Обіцяю, – легко, аж сам здивувався, вимовив я.

– Не напишеш, – зітхнула Валерія. – Але чому, Жоро?

«Ось вона й гнівається, – подумалося. – Інакше назвала б Юрієм, Юрчиком, Юрасиком…»

«Невже тобі хочеться, щоб вона тебе зараз так називала?» – спитав я себе.

Відповіді не було. Як не було поки що й потяга. «Може, він зовсім не приїде?» – подумав я і побачив нарешті вдалині вогники, які рухалися.

Валерія знову щось сказала, але цього разу я не розчув, що саме, а перепитувати не став. У кишені намацав квиток, куплений учора, – один із чотирьох, що продавалися на цей прохідний потяг у касі попереднього продажу Луцького вокзалу. Його я купив одразу, ну, може, десь за годину після того, як довідався, що мене направляють до Старої Вишні.

Я відсмикнув руку, наче обпікся.

Яскраве світло, яке било мені в очі, було таким сліпучим, що я мимоволі затулився руками. Та безжальні пекучі промені проникали крізь щілини між пальцями, здирали на пальцях шкіру, пробираючись до повік, випікаючи очні яблука. Біль робився таким нестерпним, що я не витримав і закричав. Звук мого розпачливого крику вдарився об стіни високої сірої будівлі з грубими круглими колонами, до якої я перед тим невідомо чому поспішав. «Якщо пригадаю, чому йшов до цього будинку, світло перестане мене мучити», – зненацька подумалось мені. Однак безжальні прожектори не давали зосередитись, вогняний сніп пік із чимраз новою, ще страшнішою силою. Я вже нічого не бачив, лише відчував сотні, тисячі розпечених голок на своєму обличчі, на шкірі, яка, мабуть, уже перетворилася на червоне місиво. Ледве подумав про це, як відчув запах горілого м’яса. Збагнувши, що це запах м’яса з мого обличчя, закричав ще гучніше й розпачливіше.

– Прокиньтеся, прокиньтеся!

– Що-о?…

Ошалілими очима я дивився на старого чоловіка, який схилився наді мною. Куди зникло світло, яке мучило мене, хто цей чоловік із переляканими очима? І раптом, остаточно отямившись, збагнув: це ж був сон, щойно я бачив жахливий сон…

– Вибачте, – пробурмотів я знічено.

– Дарма, дарма, вам, напевне, наснилося щось жахливе?

– Так, наснилося.

Я звівся на лікті, виглянув у вікно. За тьмяною шибкою виднілась частина якогось подвір’я. Збоку примостився кіоск. Повз вагон пройшли, перемовляючись, двоє чоловіків. Я збагнув: потяг стоїть на якійсь станції – і спитав, де ми.

– Ковель, – сказав мій сусіда.

Він сидів, звісивши ноги з постелі, мовби також намагався щось пригадати.

– Напевне, розбудив вас своїм криком? – спитав я.

Сусід чи то не розчув, чи не схотів говорити неправду. Я роззирнувся. Раптом подумав: чули інші пасажири чи ні? Навпроти, на боковій лавці, спала, звісивши руку до