Мері Лоусон - По той бік мосту, Мері Лоусон

й найменш розумному з плугових коней стане клепки не втрапити в канаву. Наступного після похорону дня Артур позбувся трактора, знову взяв запряг й відтоді орав землю, ступаючи за ним слідом.

Коли Ієн під’їхав до ферми, Артур був у полі. Ієн побачив його, ген удалині, позаду двох великих неповоротких тварин – як на поштівці з зображенням минулих часів. Ієн приставив велосипеда до помпи, якою, подумав він, користувалися тільки для напування худоби – хіба що на найвіддаленіших фермах у регіоні ще не було водопостачання, та й електрики теж; решта під’єдналася до мережі два роки тому, коли лінії підвели для тартака.

Ступаючи між курми, Ієн підійшов до задніх дверей. З іншого боку дому були парадні двері, але він подумав, що ними ніхто не користується. Вони ведуть до вітальні, де, найпевніше, ніколи нікого не вітають, а от задні двері – на кухню, де кипить життя. Він чув голос Лори Данн, піднімаючись трьома сходинками до дверей. Внутрішні двері були відчинені й тому голоси долинали у двір, але ширма – засунена, всередину не заглянеш. Судячи з усього, вона сварила дітей, однак Ієн не зміг розібрати слів, бо плакало маля. Її голос не був різкий і саркастичний, як в Ієнової матері, коли та через щось дратувалася. Він був розсерджений, але ніжний і легкий, або ж так Ієнові здалося.

Маля на якусь мить перестало плакати, й Ієн, стоячи на найвищій сходинці з занесеною рукою, готовий постукати, почув, як Лора Данн сказала:

– Заради всього святого, Картере, а ти не міг поділитися? Хіба не можна влаштувати чергу?

– Вона ніколи не ділиться! – відповів хлопчачий голос.

– Ділюся! – запищала маленька дівчинка, і маля знову заплакало.

Пролунав звук, з яким стілець відсувають від столу, а тоді ширма широко відслонилась, і, мало не збивши Ієна з ніг, з будинку вискочив хлопець. Він зиркнув на Ієна здивовано й розгнівано, а тоді зістрибнув зі сходів і зник за рогом. На вигляд він мав років одинадцять чи дванадцять і такий вираз обличчя, за який його хочеться вдарити, подумав Ієн. Похмура, надута людина, яка думає, що весь світ проти неї.

Ширма знову шумно засунулася й за нею з’явилася Лора Данн. Побачивши, що там стоїть Ієн, вона здригнулася й сказала:

– Ой! Ой, добридень! Тебе звуть Ієн, так? Ти лікаря Крістоферсона син?

– Так, – відповів Ієн. – Я… я, гм, прийшов поговорити з містером Данном… про роботу. Хотів спитати, чи він найматиме когось цього літа. Себто влітку на повний тиждень, але, може, поки що в суботи, а тоді, коли почнуться канікули, на повний тиждень?

Він відчув, як паленіють щоки. Він говорив швидко й безладно, бо вона стояла так близько, лише за кілька дюймів за ширмою, і дивилася, прямо й лише на нього, цими своїми чудовими лагідними очима, очима, які, помітив він, завжди здавалися затіненими, так, наче приховували глибокі, незбагненні таємниці, або – тепер йому майнула думка, якщо врахувати плач малюка й поведінку старших дітей – наче вона весь час була втомлена.

– Он як, – мовила вона. – Так, я певна, він радо візьме помічника. Одну хвилинку, Ієне, я зараз вийду. Одну хвилинку.

Вона зникла. Ієн чув, як вона щось комусь сказала, а тоді знову з’явилася, тримаючи на руках маля. Маленька дівчинка йшла за нею, але відступила назад, побачивши Ієна. Той зійшов зі сходів, і Лора вийшла, легенько гойдаючи маля на стегні. Маля було пухкеньке й невідомої статі, як усі малята, і його щоками котилися круглі, непереконливі сльози. Вони з Ієном обмінялися поглядами, й воно пирхнуло, так, наче було про нього невисокої думки, й запхнуло в рота великого пальця.

– Годі, годі, – сказала Лора, торкнувшись губами маківки маляти. – Отак краще. Це Ієн. Привітайся.

– Привіт, – мовив Ієн і насторожено всміхнувся. Маля глянуло на нього, а тоді згорнулося калачиком і заховало личко в складках Лориної сукні, вільною рукою владно хапаючись за її груди. Ієн швидко опустив погляд додолу.

– Річ у тому, що тобі насправді треба поговорити з самим Артуром, – сказала Лора. – Він зараз оре поле. – Вона кивнула в напрямку, де було видно її чоловіка-як-з-листівки. – Якщо захочеш зараз піти й обговорити це з ним – доріжка отам. – Вона з сумнівом глянула на Ієнів велосипед. – Тільки ліпше йди пішки. Коні трохи попсували доріжку… Але я певна, що він радо погодиться. Нині так важко знайти помічників. Розумієш, люди тепер не вміють працювати з кіньми. – Вона йому всміхнулася. – Але, може, вони тобі подобаються. Це тому ти прийшов?

– Ну, можна й так сказати, – відповів Ієн. Над самою роботою на фермі – над тією роботою, на яку прийшов найматися – він не замислювався. Йому було все одно, навіть якби Артур Данн запряг у плуг лося. Наразі вся його увага була поглинена тим, щоб не дивитися на маля, яке тепер – неймовірно! – запхнуло ручку своїй матері за пазуху й смикало те, що там знайшло, при цьому капризно плямкаючи губами.

Лора ніжно прибрала маленьку долоньку.

– Цить, – сказала вона до маляти. Вона знову всміхнулася Ієнові, наче й не помічаючи, що він засоромився. – Як повернешся, зайди до мене сказати, що він відповів, гаразд?

Ієн кивнув й обернувся, до країв переповнений її близькістю, її всепоглинальною присутністю, і пішов ґрунтовою доріжкою туди, де Артур Данн орав своїми кіньми. Артур Данн, такий масивний, такий нудний, такий явно недостойний своєї дружини. Артур Данн, який, побачивши Ієна, зупинив зáпряг і пішов йому назустріч, і сказав – так, звісно, йому не завадить помічник, чи хотів би Ієн почати найближчої суботи?

*

Ієнів дід був перший лікар, що оселився у Струані. Коли він відгукнувся на оголошення «Потрібен лікар», розміщене в медичному журналі Торонто, вдячні мешканці міста збудували йому будинок за якийсь квартал на захід від Мейн-стріт, за кількасот ярдів від озера. Гарна дерев’яна будівля, пофарбована білим, із зеленою оздобою, з галявинами з усіх чотирьох сторін і білим парканчиком, що огороджував ті галявини. Перший час за двадцять ярдів від будинку стояла акуратна біла стайня для коня й брички. Згодом перший лікар Крістоферсон купив собі родстер «б’юїк», що став для нього так само незамінний, як і його старий шкіряний лікарський чемоданчик, і поряд стайні виріс гараж. Він тримав коня на зиму, коли дороги в Струані замітало снігом так, що можна було проїхати тільки на санях. Від його сина, нинішнього лікаря Крістоферсона (який теж водив «б’юїк», але седан), навіть тепер іноді чули скарги на брак саней, через стан