Еррі Де Лука - Неприкрита природа, Еррі Де Лука

Це сталося понад п’ятдесят років тому, та думка про нього не дає мені почуватися самотнім. Він був сміливим, але не хвалькуватим, лазив по деревах, пірнав у льодяній воді. Я ще й тепер вважаю його за старшого брата. Коли треба прийняти рішення, думаю про нього, питаю поради. Останнє слово за ним. Я не впевнений, що завжди можу розпізнати його, але мене тішить думка про це.

Він був шульгою, я — ні. Заради нього я навчився вправлятися обома руками однаково. У зошиту пишу одну сторінку своєю рукою, а другу — його. За столом міняю місцями ніж та виделку. Так руки залишаються близнючками.

* * *

Тим часом — новина: приїхала іноземна телевізійна група, шукають мене. Розпитували про мене хазяїна заїжджого двору. Той знав, що я повів людей через гори, тож розмістив їх у себе. Сам вийшов мені назустріч. Сказав, що я став неабияким цабе. Один із тих, кого я перевів через кордон минулого року, виявився письменником, написав книгу про свою подорож і заробив на ній купу грошей. Там розповідається про наше селище, про нічний перехід через кордон. І про те, як на світанку, вже по той бік кордону, я повернув йому гроші.

Так він довів мене до біди. Хазяїн радісно потирає руки: така реклама селищу і його заїжджому двору! Минулого вечора готували фоторепортаж всередині, навіть порожнього стола відзняли, за яким ми зазвичай домовляємося.

— Поприїжджають туристи! Це тобі не ті, хто охоче ночує в сараї!

Він тягне мене за собою, я цілу ніч не спав, але навіть не заходжу додому.

* * *

Я аж остовпів від несподіванки. Який ще письменник?! Усе — брехня, він усе вигадав. Хто йому повірить, що я повертав гроші? Ми всі знаємо тих письменників: їм — аби заробити!

Хазяїн дивиться на мене спідлоба:

— Не псуй мені свято! Вперше в житті цим задрипаним селом хтось зацікавився.

І що я тепер їм буду розказувати?

— Завдяки успіху книги відізвалися й інші свідки, які підтвердили безкоштовний перехід через кордон.

Вони хочуть зняти телепередачу, на яку запросять їх і мене. Це кінець моїй невеличкій втісі дарувати комусь користь. Увага публіки, реклама покладуть край переходам у наших краях.

Я відповідаю хазяїнові, що навіть під страхом смерті не зізнаюся, що робив це безкоштовно.

Мені доводиться корчити із себе дурня, заперечувати, казати, що то все — письменницька вигадка. Повторюю цю фразу цілий день, коли телевізійники мене розпитують. Ані разу в житті хтось незнайомий ніколи не спитав моєї думки, і тут раптом — ціла юрба нараз.

Коваль та пекар перестали зі мною вітатися — найгірше покарання серед жителів селища: викреслити з переліку живих. Я із ними згодний: я б і сам перестав із собою вітатися.

Це ж треба такому статися: письменник серед сотень переведених через кордон, ще й написав книжку, яка стала бестселером. Такі збіги практично неможливі, і ось тобі на: викинули чоловіка з громади.

Він, напевне, вважав, що цим робить мені приємність. Міг би й запитати мене спершу, повернутися сюди й запитати, чи мені буде приємно. А замість того взяв і написав: «Він перевів мене через кордон уночі, з компасом у голові, а не в руках. Поводився із нами, як із людьми, а не з отарою овець. Віддав нам наші гроші, повернувся і швидко пішов геть, закривши вуха руками, щоб ми зрозуміли, що йому не потрібна наша подяка. Ми так і залишилися стояти, роззявивши роти, дехто з нас навіть розчулився. Я пишу ці рядки, щоб подякувати».

Фуфло, сучасні читачі все хавають. Він мені заплатив чи ні? Дав мені гроші, і я їх узяв. Повернення нічого не змінює. Я їхні гроші брав — брав, як контрабандист, переводив людей через кордон за оплату. А вже по той бік кордону полегшив собі кишені від зайвої ваги перед поверненням.

* * *

Я кажу щиро: повертався без тих грошей із легким серцем, не відчуваючи втоми після нічного переходу. Повертався вже надвечір, щоб повечеряти й лягти спати. Інколи доводилося знову вирушати вже наступної ночі. Якби я робив це тільки заради грошей, то в мене б сил не вистачило.

То були мої справи, і мали залишатися, як і були. А натомість їх виставили напоказ, на сором людям. Гірський святоша, благородний контрабандист: слава — це знущання.

* * *

Кілька днів по тому біля мого саморобного столика із виставленими на ньому виробами зупиняється група туристів, що прибула сюди автобусом. Вони приїхали подивитися на мене, бо бачили репортаж по телевізору. За раз скуповують більше, ніж мені зазвичай вдається продати за сезон. Я відмовляюся від фотографій, вони й фотографуються один з одним.

Я повторюю, що то все брехня, але вони мені не вірять. Здається, навіть моє заперечення їм до вподоби. Бо я кажу так не для того, щоб мені повірили, а просто щоб мені дали спокій.

Хтось тихенько каже, що він теж допоміг біженцям. При тому надає обличчю конспіративного вигляду, як той, хто знає, що вчинив щось незаконне. Може, воно у долині так і робиться, але тут — все інакше. «Біженці» — он як вони їх кличуть. Для мене вони просто бідолахи-мандрівники, яким і так уже перепало на їхню долю немало, всього й одразу. Отож вони і намагаються якось залагодити справи тією подорожжю. Біда — вона така: як вчепиться, то не скинеш. Багато кому з них не вдається скинути її із себе, вона і висить на них, як важка ноша, аж поки не розчавить.

Один із туристів просить мене, щоб я перевів його через кордон: так, для розваги. Я відмовляюся: такі нічні переходи роблять лише, коли припече. Якщо задля розваги — можна наврочити. Та він — журналіст, молодий, завзятий, хоче написати статтю. «Для цього, — кажу я йому, — зовсім не треба таке робити, треба придумувати. Скористатися власною уявою і не витрачати ніч на тяжкий перехід».

Він каже, що заплатить мені. Я посилаю його до моїх двох товаришів на заїжджому дворі. Але він хоче піти зі мною. Нічого не поробиш.

Після того вже і решта жителів селища поглядає на мене скоса. «Між нами тут, виявляється, живе святий, а ми й не знали!»

На заїжджому дворі зчиняється сварка. Я сиджу собі за нашим звичним для трьох столом і п’ю кварту вина. Заходять інші двоє, але не сідають. Говорить пекар:

— Ти що собі вбив у головешку? Думаєш, що твої блохи —