Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

на­ва­жив­ся на її жит­тя. Вi­дай, во­на вi­дiй­де на­вi­ки са­ма вiд нас, а зо­ло­тi ду­ка­чi твої ос­та­нуться то­бi.

- Нехай iде, не­хай iде! - пiд­ня­ло­ся го­мо­ном мiж ци­га­на­ми. - Со­ро­му нам на­ро­би­ла. За­раз пер­шим си­ном, пер­шою ди­ти­ною. А що да­лi бу­де? Над­вiр з нею, са­ма со­бi до­ро­гу ука­за­ла! - крик­нув один го­лос з гур­ту. - Над­вiр!

- Нi, вби­ти, щоб i з дру­гим та­ке не зро­би­ла! - си­чав Ра­ду. - Вби­ти!

- За три днi не ста­не Мав­ри мiж ва­ми, - обiз­вав­ся знов Анд­ро­на­тi. - її до­ля по­рi­ше­на вже са­мою ди­ти­ною, яку ви роз­шар­па­ли б на кус­нi, ко­ли б Мав­ра й ос­та­ла мiж на­ми. Кож­де б її би­ло. А так… во­на ус­ту­питься з-по­мiж вас i Ра­ду з-пе­ред очей.

- Сам уб'єш? - обiз­вав­ся вдру­ге один го­лос з гур­ту, го­лос то­ва­ри­ша Анд­ро­на­тi - цим­ба­лiс­та.

- Сам.

- То бе­ри зо­ло­тi!

- Нi, вам їх ли­шаю. Го­дуй­те­ся ви ни­ми. Ви всi мо­лод­шi вiд ме­не. Ме­нi їх не тре­ба. Мав­ра вiд­ни­нi так, як не моя вже. Ме­нi їх не тре­ба. Сво­го хлi­ба для се­бе i для своєї жiн­ки я най­ду. - I ви­су­нув гор­дим ру­хом скрип­ку впе­ред се­бе, пог­ро­зив­ши п'ясту­ком до мо­лод­шо­го вiд се­бе стар­ши­ни.

- А ще­ня твоєї доньки? - спи­тав той, вип­ря­мо­ву­ючись гор­до та блис­нув­ши не­на­вис­ним оком на не­уст­ра­ши­мо­го тес­тя. - Ме­нi йо­го не тре­ба. Уб'ю, за­топ­чу, як га­дя!..

- Ним не жу­ри­ся. Я бе­ру йо­го на се­бе. Во­но… - на­раз вiн тут ур­вав. Мiж ни­ми, нi­би ма­ра, ви­ри­ну­ла з кот­ро­гось шат­ра ста­ра ма­ти Мав­ри. Страш­на, пе­ле­ха­та, з на­мис­том срiб­ня­кiв на гру­дях, що за­ме­рех­тi­ли в мi­сяч­нiм сяєвi. Ви­ри­нув­ши, во­на ки­ну­лась вiд­ра­зу до нiг Ра­ду i Анд­ро­на­тi.

- Простiть Мав­рi, як згрi­ши­ла, не гу­бiть мо­ло­дої, бий­те, по­би­вай­те, але жи­ти дай­те! - за­го­ло­си­ла роз­пуч­ли­вим го­ло­сом, розп­рос­тер­ши, бла­га­ючи, ра­ме­на. - О Мав­ро, Мав­ро, що ти на­коїла? Що те­бе пос­тиг­ло? Яким вiт­ром во­ро­жим об­вi­яло? З кот­рої сто­ро­ни? В до­лах чи в го­рах? Мав­ро, до­ню моя… сер­це моє… Мав­ро! - кри­ча­ла не своїм го­ло­сом. - А я те­бе, до­ню, в мi­сяч­нiм свiт­лi зiл­ляч­ком зми­ва­ла, для те­бе чи не кож­дої но­чi доб­рої до­лi бла­га­ла. Дрiб­ною ди­ти­ною я те­бе ме­дом го­ду­ва­ла, вiд злих очей… до­ки не вiд­да­ла­ся… як вiд ог­ню… збе­рi­га­ла. А прий­шов ли­хий час i з ним твiй во­рог… i ось що… ой, ря­туй­те, зми­луй­те­ся… хоч кiлька день ме­нi її дай­те… хоч до пус­ти… доз­вольте до­вес­ти, по­тiм вби­вай­те та й враз зо мною… - i бух­ну­ла го­ло­вою до зе­м­лi.

- Уступися, ста­ра! - клик­нув Анд­ро­на­тi. - Чо­го тут при­лiз­ла?.. Щоб по­би­ли? Вже за­бу­ла? Не чис­ли ба­га­то на свою си­ву го­ло­ву. Геть, ка­жу, звiд­си. Геть з-по­мiж чо­ло­вi­кiв, не ви­диш - ра­да? Те­пер Ра­ду i лю­ди су­дять. Ска­жи пос­лiднє сло­во, по­ки я своє ска­жу! - звер­нув­ся знов до стар­ши­ни. - Поз­воль Мав­рi хоч з чо­ти­ри днi ме­жи на­ми про­жи­ти, та щоб нас­тiльки пiд­ня­ла­ся, аби її батько вос­таннє мiж ва­ми всi­ма їй заг­рав. Мiж ва­ми… поп­ро­щав. Вiд­так… хоч… прос­ти, хоч ро­би, що твоя во­ля, на­чальни­ку. - I тут, як не­дав­но, з по­ко­рою знов схи­лив­ся.

- Не про­щу я Мав­рi, я її бiльше на очi ба­чи­ти не хо­чу. Жит­тя мiж на­ми не бу­де! - обiз­вав­ся зав­зя­то Ра­ду. - Са­ма за­ви­ни­ла…

- Сама… са­ма… - пi­шов пiв­го­лос­ний пiд­лес­ли­вий го­мiн вiд ци­га­нiв. - Са­ма, од­на во­на!

- Се твоє пос­лiднє сло­во, Ра­ду? - спи­тав Анд­ро­на­тi, а ста­ра ма­ти за­го­ло­си­ла на­но­во, за­рив­ши ру­ки в си­ве во­лос­ся.

- Послiднє.

I знов пов­то­рив те са­ме, що впер­ше, ки­нув­ши жме­ню че­р­во­них зо­ло­тих об зем­лю.

- Се пер­ший раз то­му…

- Се дру­гий раз то­му…

- Се тре­тiй раз то­му, хто увiльнить ме­не яким-будь спо­со­бом за чо­ти­ри днi вiд прок­ля­тої зрад­ни­цi. Чу­ли моє сло­во?

- Чули.

Пiднявся те­пер на тi сло­ва з сво­го мiс­ця му­зи­ка Анд­ро­на­тi. Пiд­няв­ся i гля­нув див­ним оком ок­руг се­бе. Страш­ний огонь го­рiв в тих чор­них блис­ку­чих очах.

Посунув скрип­ку пiд па­ху i ска­зав:

- Я йду. По­завт­ра вве­че­рi вер­ну. Бу­де­мо знов ра­зом. Бу­дь­те здо­ро­вi.

А до жiн­ки, що з жа­лю на зем­лi не­на­че з ро­зу­му схо­ди­ла, на­хи­лив­шись, гук­нув:

- Чого бо­же­во­лiєш? Iди до Мав­ри. Нiх­то її не смiє дiтк­ну­ти­ся, по­завт­ра ве­чо­ром ус­ту­питься з-по­мiж нас, а ти вiд­по­вi­даєш ме­нi за неї. Я йду i прий­ду. По­завт­ра вве­че­рi всi тут, як ни­нi, кру­гом збе­рiться - i ждiть, Анд­ро­на­тi зi злом не ве­р­не. Тим ча­сом радьте, хто збе­ре зо­ло­тi чер­во­нi за Мав­ру з-по­мiж вас. Я йду…

I пi­шов…

Третього ве­чо­ра вер­нув.

Знов кру­жок ци­га­нiв в рiз­них по­зах. Мiж ни­ми Ра­ду. Блi­дий i нес­по­кiй­ний, як де­мон. Пе­ред хви­лею бив­ся з ста­рою ма­тiр'ю хо­рої своєї жiн­ки, що вит­ру­ти­ла йо­го з шат­ра Мав­ри.

Нечувана рiч мiж ци­га­на­ми, щоб жiн­ка пi­дiй­ма­ла ру­ку на чо­ло­вi­ка, та ще i ма­ти Мав­ри! Зрад­ни­цi тої!

Але вiн їх усiх нав­чить. Усiх. Ста­рих i мо­ло­дих. Зрад­ни­цю ще i бо­ро­ни­ти? Та вiн її нав­чить. Ста­ру i…

…Надiйшов мiж них, як он тут си­дi­ли, Анд­ро­на­тi з скрип­кою.

Скрипку вiд­дав то­ва­ри­ше­вi - цим­ба­лiс­то­вi, що прий­шов враз з ним, а сам вий­няв ве­ли­ку баньку­ва­ту пляш­ку з го­рi­в­­кою i пос­та­вив в кру­жок мiж ци­га­ни.

- Пийте щи­ро, брат­тя! - клик­нув. - Пий­те i не жа­луй­те. Ни­­нi Анд­ро­на­тi про­щається з своєю Мав­рою, то за­тям­те ве­чiр! Мав­ро! - крик­нув i грим­нув п'ясту­ком в гру­ди, - Мав­ро! - Аз рап­то­во­го жа­лю в нього аж го­лос зад­ри­жав. - Не го­д­­на ти, зо­зу­ле, ще мiж нас всту­пи­ти… Та ти там не са­ма. Ко­­ло те­бе ма­ти i всi жiн­ки ва­шi, мої бра­ти… Щоб не зна­ла во­на, що завт­ра її пос­лiд­ня дни­на мiж на­ми. Але Анд­ро­на­тi (го­во­рив да­лi, звер­та­ючись знов до шат­ра), зо­зу­ле, з то­бою пе­ред своїми то­ва­ри­ша­ми i твоїм чо­ло­вi­ком, стар­ши­ною, про­щається, щоб за­тя­ми­ли. - I йо­го го­лос зно­ву зад­ри­­жав, усу­вав­ся. - До вог­ню до­киньте сме­реч­чи­ни, - гук­нув, нi­би до­да­ючи тим сло­вом пев­нос­тi го­ло­со­вi, - щоб, ро­з­па­лив­шись, грав на всю го­ру свiт­лом, па­лах­ко­тiв, роз­ка­зу­вав: Мав­ра з ци­га­на­ми про­щається. Пий­те i не жа­луй­те! Жа­­ру роз­ду­вай­те, по­лум'я зма­гай­те [6], щоб да­ле­ко Мав­ри­нiй ду­шi вже вiд сьогод­нi свi­ти­ло. Пий­те, брат­тя! Пий­те, Анд­ро­на­тi-му­зи­ка про­сить. Пий­те, не жа­луй­те. Хто знає, де опи­ни­мось не­за­дов­го… i чи Анд­ро­на­тi бу­де ще мiж ва­ми. Не ста­не Мав­ри мiж ва­ми… Не ста­не i Анд­ро­на­тi бiд… Все… як що ко­му су­ди­ло­ся, її до­ля гар­но ук­ла­да­ла­ся… пий­те!!

I хо­дить Анд­ро­на­тi i про­сить… на­ли­ває, а сам нi­би за­бу­ває со­бi до­ли­ва­ти. Лиш все сльози до­ло­нею з очей ути­рає.

Раду ле­жав на зем­лi, пiд­пер­ши го­ло­ву на лi­коть, i, за­тяв­шись, не об­зи­вав­ся, мов був сам