Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

ти ту бi­лу со­ба­ку? - ки­дав­ся вiд ча­су до ча­су Ра­ду до хо­рої, що май­же безп­ри­том­но ле­жа­ла в по­душ­ках i лах­мiт­тi на во­зi, ту­ля­чи та ос­ло­ню­ючи не­мов­ля пе­ред ди­ким, блис­ку­чим та роз'яре­ним пог­ля­дом му­жа, то знов нi­мi­ючи з ост­ра­ху пе­ред тим, що мог­ло би кож­дої хви­лi нас­ту­пи­ти.

Волiла вмер­ти, як та­ко­го до­жи­ти. Во­лi­ла вмер­ти, та що з то­го! Не от­ви­ра­ла не­щас­на уст анi на сло­во, ум­лi­ва­ючи з ост­ра­ху…

А вiн сам, Ра­ду, стар­ший ба­га­то вiд неї, прист­роєний [1] в си­нiй який­сь стрiй з ве­ли­ки­ми срiб­ни­ми гуд­зи­ка­ми та ка­­ла­та­ла­ми, з пос­рiб­ле­ною гру­бою па­ли­цею в ру­ках, зна­ком, що вiн стар­ши­на оцеї тут хоч не­ве­лич­кої гро­ма­ди, по­в­­то­ряв заєдно од­но й те са­ме:

- Вiдки взя­ла ти йо­го? Але я те­бе нав­чу, хто Ра­ду, по­ка­жу, чия ти жiн­ка бу­ла! - i сi­пав бiд­ну за во­лос­ся, що аж стог­на­ла. - Пож­ди - по­ка­жу. До трьох день не ста­не твоїх кос­тей пiд тим шат­ром, а оце прок­ля­те (i вка­зу­вав при­тiм на ди­ти­ну) ки­ну аж за тре­тю го­ру. Ти га­да­ла вий­ти за ме­не i вiд­так на­вес­ти со­ром на ме­не i цi­лу мою гро­ма­ду? Гинь, су­ко, ко­ли не зна­ла, яка твоя фор­ту­на [2] i як має по­во­ди­ти­ся жiн­ка рая [3]. Ади!! - гро­зив. - Ади! яко­го си­на по трьох ро­ках под­руж­жя при­ве­ла! - i за­ре­го­тав, сплю­нув­ши крiзь зу­би. - Тiльки тво­го щас­тя, що ле­жиш оце ще ме­жи на­ми, та що батьком твоїм Анд­ро­на­тi,а ма­ти най­стар­ша вi­ком в гро­ма­дi, а там - i до трьох день я те­бе не тер­пiв би в своїм шат­рi, хо­ча й так, - i, туп­нув­ши лю­то но­гою та сплю­нув­ши по­гiрд­ли­во на­но­во, вий­шов з шат­ра…

Вона за­ри­ла свої тон­кi чор­нi пальцi в во­лос­ся над ни­зь­ким своїм чо­лом i по­сi­па­ла йо­го сла­бо. За­ра­зом ви­до­був­ся тя­ж­кий сто­гiн бо­лю i жаль з її мо­ло­дих гру­дей… а да­лi вмовк­ла, за­ту­лю­ючи бо­лiс­но очi, з яких спли­ва­ли га­ря­чi сльо­зи. Срiб­нi ве­ли­кi мо­не­ти, що бу­ли впле­те­нi в її чор­не во­лос­ся, зсу­ну­ли­ся на­раз са­мi по со­бi низько на чо­ло i на­да­ли її чор­но­му, мов з брон­зи тем­но­му ли­цю пре­див­ну ча­рiв­ну ок­ра­су…

Нiч бу­ла лiт­ня, яс­на, спо­кiй­на, i тем­нi за­лiс­не­нi го­ри здiй­ма­ли­ся ве­ле­та­ми пiд не­бе­са, а най­ви­щi шпи­лi не­мов розп­ли­­ва­ли­ся в мi­сяч­нiм сяєвi i про­зо­рiй нiч­нiй мря­цi…

Раду ста­нув мiж своїми ци­га­на­ми. Зiб­ра­ли­ся лиш са­мi му­ж­чи­ни, ле­жа­ли та си­дi­ли ок­руг ве­ли­ко­го ог­ню, ку­ря­чи та го­мо­ня­чи об тiм, що ста­ло­ся… Тим ча­сом жiн­ки та дiв­ча­та по­ра­ли­ся од­да­лiк ко­ло мен­шо­го дру­го­го ог­ню, го­тов­ля­чи стра­ву та зай­ма­ючись дiтьми, го­ду­ючи та ук­ла­да­ючись з ни­ми до спо­чин­ку, роз­го­во­рю­ючись не мен­ше за­пальчи­во над дальшою до­лею мо­ло­дої i гар­ної Мав­ри, якiй за­ви­ду­­ва­ли здав­на срiб­но­го та зо­ло­то­го на­мис­та, яким об­да­ру­вав її, ви­би­ра­ючи її со­бi за жiн­ку, стар­ши­на Ра­ду, i кот­ра оди­­но­ка за­роб­ля­ла най­бiльше гро­шей во­ро­жiн­ням мiж прос­тим на­ро­дом i па­на­ми; во­на те­пер, по трьох ро­ках по­д­ру­ж­жя, при­ве­ла то­му свой­ому чо­ло­вi­ко­вi бi­ло­го си­на з си­нi­ми очи­ма!.. Тьфу!!

Як ска­за­но, Ра­ду ста­нув мiж своїми людьми i ки­нув ши­ро­кок­ри­сим ка­пе­лю­хом об зем­лю, не про­мо­вив­ши нi сло­ва.

- Раду! - обiз­вав­ся тут ста­рий Анд­ро­на­тi, батько мо­ло­дої двад­ця­ти­лiтньої прос­туп­ни­цi. - Ра­ду, що хо­чеш зро­би­ти? Я знаю, що Мав­ра ви­ну­ва­та, що ве­лить чи­ни­ти наш зви­чай за зра­ду жiн­ки, та що, як не ука­раємо ми її са­мi, її грiх чи мо­же й не гiр­ше ука­рає її сам. Ука­рає хоч за­раз, а хоч в двад­цять ро­кiв або й пiз­нi­ше, а ука­ра­ти му­сить. Що хо­чеш зро­би­ти? Мав­ра ви­ну­ва­та. - I з ти­ми сло­ва­ми схи­лив­ся по­кiр­но пе­ред мо­ло­дим стар­ши­ною.

Раду не вiд­по­вiв нi­чо­го, але за­мiсть то­го ро­зiр­вав свiй си­нiй спен­цер [4] на гру­дях i здiй­мив тут з шиї ма­лий мi­ше­чок.

- Зробiть мiс­це! - гук­нув. - I май­те бач­нiсть!.. Ци­га­ни за­во­ру­ши­лись, роб­ля­чи мовч­ки мiс­це мо­ло­до­му про­вiд­ни­ко­вi та умо­щу­ючись кру­гом нього цi­ка­во i пос­луш­но. Тим ча­сом вiн, мов сам цар но­чi, пот­ря­сав лю­то i гор­до го­ло­вою, з якої спа­да­ло дов­ге чор­не ку­че­ря­ве во­лос­ся на пле­чi, як оз­на­ка вiльної лю­ди­ни. Да­лi сяг­нув ру­кою в мi­шок i, наб­рав­ши з нього пов­ну жме­ню блис­ку­чих чер­во­них, ки­нув їх, як пе­ред тим своїм ка­пе­лю­хом, до зем­лi, клик­нув­ши:

- Оце пер­ший раз то­му…

А пов­то­рив­ши те са­ме вдру­ге, клик­нув дальше:

- Оце раз дру­гий то­му… А оце й раз тре­тiй то­му, хто усу­не ме­нi за два днi зрад­ни­цю з очей, а з нею i її бi­лу со­ба­ку!..

…Мiж ци­га­на­ми зра­зу за­тих­ло, але не­дов­го; по­тiм за­во­ру­ши­ло­ся, мов бренькiт са­мих ба­со­вих струн, а да­лi ше­лест лис­тя…

Всi зна­ли, що в них за зра­ду ка­ра­но ду­же тяж­ко, але та­ке не бу­ва­ло ще мiж ни­ми нi­ко­ли, як сеї но­чi: та­ке нi.

Скiльки бiй­ок i роз­боїв не лу­ча­ло­ся мiж ни­ми! Скiльки не лу­ча­ло­ся, але щоб оце сам рай ста­нув i на­ка­зу­вав усу­ну­ти свою жiн­ку, пла­тя­чи за те са­мим чис­тим зо­ло­том, - мiж ни­ми ще не бу­ва­ло. Ота­ке мог­ла лиш та­ка зав­зя­та, iз за­вис­тi збо­же­во­лi­ла го­ло­ва, як Ра­до­ва, при­ду­ма­ти.

Не зна­ли в пер­шiй хви­лi, що ска­за­ти i по­чи­на­ти. За­над­то нес­по­дi­ва­но за­хо­пи­ла їх оця ди­ка пос­та­но­ва стар­ши­ни. То­му мов­ча­ли зра­зу.

Та не­дов­го три­ва­ла мов­чан­ка мiж зат­ри­во­же­ни­ми ци­га­на­ми. Пiд­няв­ся знов з-по­мiж них ста­рий батько Анд­ро­на­тi, ви­со­кий, тон­кий, бо­ро­да­тий ци­ган, пер­ший му­зи­ка мiж ни­ми, ба на­вiть i те­пер зi скрип­кою в ру­ках.

- Пожди, Ра­ду… - ска­зав, пi­дiй­ма­ючи ру­ку лу­ку­ва­тим ру­хом вго­ру. - Пож­ди ти, Ра­ду. Над на­ми всi­ма є бог, а ми всi йо­го дi­ти, i бi­лi, i ци­га­ни, Ра­ду i Мав­ра. Ти на її до­лю…

Раду от­во­рив ди­ким прокльоном ус­та, пе­ре­ри­ва­ючи ста­ро­му, але Анд­ро­на­тi го­во­рив да­лi:

- Ти, Ра­ду, був один син у сво­го батька, стар­ши­ни в Се­ми­г­ра­дi, а Мав­ра од­на ди­ти­на в ме­не, слав­но­го му­зи­ки Анд­ро­на­тi з пус­ти [5] - i ви поб­ра­ли­ся. I то­му в ме­не ти те са­ме, що Мав­ра, а Мав­ра, що ти. Не дам я Мав­ру усу­ну­ти або стра­ти­ти, як ти оце хо­чеш, хо­ча знаю, що на­шi зви­чаї ве­лять за вся­ку зра­ду чо­ло­вi­чу чи жi­но­чу гост­ро су­ди­ти. Не дав би я i те­бе зба­ви­ти, як­би се хто хоч би i прав­но за­жа­дав. Бу­де­мо Мав­ру iнак­ше су­ди­ти, по-доб­ро­му, людсько­му. Да­руй їй ли­ше ще днiв три мiж на­ми, оце про­сить в те­бе для се­бе батько Анд­ро­на­тi! - I, ска­зав­ши се, вкло­нив­ся пе­ред мо­ло­дим ще стар­ши­ною.

- Зрадниця во­на чiльна, бо­дай би до ран­ня не дiж­да­ла! - вир­ва­ло­ся знов ди­ко з ки­пу­чих гру­дей роз'яре­но­го му­жа.

- Може, й не до­че­кає, - обiз­вав­ся ста­рий Анд­ро­на­тi. - Ти вже над­то