Коцюбинський - Тіні забутих предків, Коцюбинський

безп­ри­чин­ний сму­ток вли­лась но­ва течійка. Во­на несвідо­мо тяг­ла йо­го в го­ри, но­си­ла по сусідніх ки­че­рах, лісах і до­ли­нах, де б він міг стріти Марічку. І він стрі­в­ся на­решті з нею: пас­ла яг­ня­та.

Марічка йо­го прий­ня­ла, як би дав­но сподіва­лась: він бу­де з нею пас­ти овеч­ки. А й справді! Не­хай жов­та­ня та го­лу­ба­ня для се­бе б'ють в ко­локільці та виріку­ють в лісі, а він йме пас­ти її яг­ня­та.

І як во­ни пас­ли!

Білі яр­ки, збив­шись у хо­ло­док під сме­ре­ку, ди­ви­лись ду­р­ни­ми очи­ма, як ка­ча­лись по мхах двоє дітей, дзво­ня­чи в тиші мо­ло­дим сміхом. Вто­мив­шись, во­ни за­би­ра­лись на біле каміння і ляч­но за­зи­ра­ли звідти у прірву, з якої стрі­мко підіймав­ся у не­бо чор­ний при­вид го­ри і ди­хав син­ню, що не хтіла та­нуть на сонці. В щілині поміж го­ра­ми летів в до­ли­ну потік і тряс по каміннях си­вою бо­ро­дою.

Так бу­ло теп­ло, са­мотньо і ляч­но у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чу­ли влас­не ди­хан­ня. Але ву­хо упер­то ло­ви­ло і побільша­ло до най­більших розмірів уся­кий згук, що му­сив жить в лісі, і їм ча­сом зда­ва­лось, що во­ни чу­ють чийсь хід по­тай­ний, глу­хе гу­пан­ня бар­ди, хе­кан­ня втом­ле­них гру­дей.

- Чуєш, Іва? - ше­потіла Марічка.

- Чому б не мав чу­ти? А чую.

Вони обоє зна­ли, що то бро­дить по лісі не­ви­ди­ма со­ки­ра, гу­па об де­ре­ва і хе­ка з втом­ле­них гру­дей.

Ляк про­га­няв їх звідти в до­ли­ну, де потік плив спо­кій­ні­ше. Во­ни ро­би­ли собі кур­ба­ло у по­тоці, гли­бо­ке місце, і, ро­з­дяг­тись, бов­та­лись в нім, як двоє лісних звірят, що не зна­ють, що та­ке со­ром. Сон­це спо­чи­ва­ло на їх яснім во­лоссі і би­ло в очі, а льодо­ва во­да по­то­ку щи­па­ла тіло.

Марічка пер­ша змер­за­ла і пус­ка­ла­ся бігти.

- Стій,- гу­кав на неї Іван,- звідки ти?

- З Я-вор-ро­ва,- цо­котіла зу­ба­ми си­ня Марічка.

- А чия ти?

- Ковальова.

- Бувай здо­ро­ва, Ко­вальова! - щи­пав її Іван і пус­кавсь до­га­ня­ти, аж по­ки по­том­лені, але загріті, не па­да­ли на тра­ву.

В тихім плесі потічка, над яким горів царівник со­няч­ним світом та синів ла­буш­тан низ­кою че­ре­вичків, жалібно кум­ка­ли жа­би.

Іван на­хи­ляв­ся по­над по­то­ком і пи­тав жа­бу:

- Кума-кума, шо-с ва­ри­ла?

- Бурак - борщ. Бу­рак - борщ. Бу­рак - борщ…- крек­та­ла Марічка…

- Бураки-ки-ки!.. Бу­ра­ки-ки-ки! Бу­ра­ки-ки-ки! - ве­ре­ща­ли обоє, зап­лю­щив­ши очі, аж жа­би зди­во­ва­но мовк­ли.

І так во­ни пас­ли, що не раз роз­гу­би­ли овеч­ки. Коли во­ни стар­ши­ми ста­ли, за­ба­ви бу­ли вже інші. Тепер Іван був уже легінь, струн­кий і міцний, як смерічка, мас­тив ку­чері мас­лом, но­сив ши­ро­кий че­рес і пиш­ну кре­са­ню. Марічка теж вже хо­ди­ла у заплітках, а се зна­чи­ти ма­ло, що во­на вже го­то­ва й відда­тись. Не пас­ли більше вкупі яг­ня­та і стріча­лись лиш в свя­то або в неділю. Схо­ди­лись ко­ло церк­ви або десь в лісі, щоб ста­ри­ня не зна­ла, як ко­ха­ються діти во­ро­жих родів. Марічка лю­би­ла, ко­ли він грав на фло­яру. За­ду­ма­ний все, встром­ляв очі ку­дись по­за го­ри, не­на­че видів, чо­го не ба­чи­ли другі, прик­ла­дав ме­ре­жа­ну дуд­ку до пов­них уст, і чуд­на пісня, якої ніхто не грав, ти­хо спа­да­ла на зе­ле­ну ота­ву ца­ри­нок, де вигідно пос­ла­ли свої тіні сме­ре­ки. Хо­лод­но бу­ло і мо­роз йшов по­за шку­ру, ко­ли виліта­ли перші свис­тячі згу­ки. На­че зи­ми ле­жа­ли по мерт­вих го­рах. Та ось з-за го­ри встає вже бог-сон­це і вкла­дає свою го­ло­ву в зем­лю. Зру­ши­лись зи­ми, збу­ди­лись во­ди, і задз­веніла зем­ля од співу по­токів. Роз­си­па­лось сон­це пи­лом квіток, лег­ким хо­дом ідуть по ца­рин­ках няв­ки, а під но­га­ми у них зе­леніє пер­ша тра­ва. Зе­ле­ним ду­хом дих­ну­ли сме­ре­ки, зе­ле­ним сміхом засміяли­ся тра­ви, на всьому світі тільки дві бар­ви: в зе­леній - зем­ля, в бла­китній - не­бо…

А до­лом Че­ре­мош мчить, же­не зе­ле­ну кров гір, нес­по­кій­ну й шум­ли­ву… Трембіта!.. Ту­ру-рай-ра… Ту­ру-рай-ра…

Заграло сер­це у вівчарів, заб­ле­яли вівці, учув­ши па­шу… Шу­мить шва­ром по­ло­ни­на хо­лод­на, а з ди­ких ломів, з гай­на, встає на задні ла­би ведмідь, про­бує го­лос і вже ба­чить зас­па­ним оком свою по­жи­ву. Б'ють пло­ви вес­няні, ри­чать гро­мом гірські вер­хи - і дух зло­го хо­ло­дом віє од Чор­но­го­ри… а тут рап­том з'являється сон­це - пра­ве бо­же ли­це - і вже дзво­нить у ко­си, що кла­дуть сіно в поліг. З го­ри на го­ру, з по­точ­ка в по­то­чок пур­ха ко­ло­мий­ка, та­ка ле­генька, про­зо­ра, що чуєш, як од неї за пле­чи­ма тріпа­ють крильця…

Он прибігла з по­ло­нин­ки

Білая овеч­ка -

Люб­лю те­бе, фай­на люб­ко,

Та й твої сло­веч­ка…

Тихо дзво­нить хвоя сме­рек, ти­хо шеп­чуть ліси хо­лодні сни літньої ночі, пла­чуть дзвінки ко­ров, і го­ри без­пе­рес­та­н­ку спус­ка­ють сум свій в по­то­ки. 3 лус­ко­том й зой­ком ле­тить десь в до­ли­ну зру­ба­не де­ре­во у лісі, аж го­ри од­вітно зітха­ють,- і зно­ву пла­че трембіта. Тепер вже на смерть…

Спочив хтось навіки по тяжкій праці. За­ку­ва­ла зо­зу­ленька та й ко­ло Менчила… от те­пер вже співа­ноч­ка ко­мусь си скінчи­ла…

Марічка об­зи­ва­лась на гру фло­яри, як са­мич­ка до ди­ко­го го­лу­ба,- співан­ка­ми. Во­на їх зна­ла безліч. Звідки во­ни з'я­в­ля­лись - не мог­ла б роз­ка­за­ти. Во­ни, здається, гой­да­ли­ся з нею ще в ко­лисці, хлю­па­лись у ку­пелі, ро­ди­лись у її гру­дях, як схо­дять квітки са­мосійні по сіно­жа­тях, як сме­ре­ки рос­туть в го­рах. На що б око не впа­ло, що б не ста­лось на світі: чи про­па­ла овеч­ка, по­лю­бив леґінь, зра­ди­ла дівка, зас­лаб­ла ко­ро­ва, за­шуміла сме­ре­ка - все ви­ли­ва­лось у пісню, лег­ку і прос­ту, як ті го­ри в їх давнім, первіснім житті.

Марічка і са­ма вміла скла­да­ти пісні. Си­дя­чи на землі, по­руч з Іваном, во­на обійма­ла свої коліна і по­ти­ху гой­да­ла­ся в такт. Її круглі лит­ки, опа­лені сон­цем і од коліна голі до чер­во­них онучів, чорніли під по­лою со­роч­ки, а повні гу­би ми­ло ла­ма­лись, ко­ли во­на по­чи­на­ла:

Зозулька ми за­ку­ва­ла

си­ва та ма­ленька.

На все се­ло іскла­де­на

пісенька но­венька…

Маріччина пісня оповіда­ла всім доб­ре знай­ому подію, ще свіжу: як зча­ру­ва­ла Андрія Па­рас­ка, як він вми­рав од то­го та нав­чав не лю­би­ти чужі мо­ло­диці. Або про го­ре ма­тері, якої син за­ги­нув у лісі, при­ду­ше­ний де­ре­вом. Пісні бу­ли сумні, прості і ревні, аж кра­яли сер­це. Во­на їх зви­чай­но кінча­ла:

Ой ку­ва­ла ми зо­зулька

та й ко­ло потічка.

А хто ісклав співа­ноч­ку?

Йван­ко­ва Марічка.

Вона дав­но вже бу­ла Іван­ко­ва, ще з три­над­ця­ти літ. Що ж в то­му див­но­го бу­ло? Па­су­чи вівці, ба­чи­ла час­то, як цап пер­чить ко­зу або ба­ран ва­лує вівці,- все бу­ло так прос­то, при­род­но, відко­ли світ світом, що жад­на не­чис­та